Гризаля

діти кофеїну на дні вранішньої філіжанки,
коліжанки охочі до ласки, мого горла коханки,
що чіпляють павутинням волосся, хвилі гарячої кави,
і ми сліпі, як маленькі зубри з гострими, як серпень рогами,
рядами рвімо нашу плоть, що все життя бачила наші страждання,
багряний відтінок заходу вип'є
мою суху слину жадібними ковтками,
я скляний вовк, якого вовчиця порвала на шмаття лапами-вітражами,

я тільки покутній, що думками звив кубельце із сіна й розпусти,
моя мати - сувора зима,
але я зимую
в пелюстках лаванди і молока згустках,
мій тато то грудень, що бив мене пір'ям прямо по глибоким ранам,
і обіймав мої плечі до хрусту,
я лише аксельбант на кінці пуповини,
я лише останній поцілунок на твоєму тілі-Іуді

Хто наші судді?
Мене знову кров'ю на твої груди знудить, бо я твоїх геніталій вмираючий херувим.
Не кажи мені, що ми колись помремо.
Хтось кохає горлом косу, комунікації язиком своїм до гортані несу.
Несумісні, але однакові.
Сінокос, хаос та логос.
Я з твоїх литок п'ю ранкових пристрастей солодку росу.