Лина Костенко, Маруся Чурай

Стихотворения, романсы и песни
______________________________

Содержание

[Оригинал на украинском языке / Перевод на русский]

_Л. Костенко_
<ВечiрнE сонце, дякую за день!>
<В пустелi сизих вечорiв>
<Напитись голосу твого> / Упиться голосом твоим...
<Отримала я ненаписаний лист> / Письмо
<Не говори печальними очима> / Не говори печальными глазами...
Спини мене, отямся i отям! / <Опомнись. Образумься. Образумь>
Чорна магiя ночi
Вариации
  <И день, и ночь, и миг, и вечность>
  <А ты колдун. Из той дали вечерней>
<Розкажу тобi думку таEмну> / Расскажу я тебе свою тайну... / От тебя я таиться не стану...
<Моя любове! Я перед тобою> / <Любовь моя, я вся перед тобою!> / Любовь моя!
<I як тепер тебе забути?> / <Как мне теперь тебя забыть?>
<Любовь и верность - истины извечные>
<Двори стоять у хуртовинi айстр> / Дворы в метели астр
<Осiннiй день, осiннiй день, осiннiй!> / <Осенний день, осенний день, день-осень!>
<Цветут сады. Жуки жужжат над кручей>
<Не знаю, чи побачу Вас, чи нi> / Не знаю, Вас увижу или нет...
<Очима ти сказав менi: люблю> / НескАзанное стало несказАнным
<Осiннiй день березами почавсь> / Об этом невозможно говорить...
<Я знаю дивну рiч: на свiтi E людина>
<За грiх щасливостi в неслушний час>
<В кишенi був квиток. А снiгу по колiна>
<Я кину все. Я вiрю в кiлометри>
<Ти дивишся. А я вже - як на трапi>
<I не дивуй, що я прийду зненацька>
<Гуде вогонь - веселий сатана>
<Уж третий день в лесу живу я>
<Затiнок, сутiнок, день золотий>
<Я хочу знати, любиш ти мене>
Хуртовини
<Я дуже тяжко Вами вiдболiла> / Я Вами тяжело переболела...
Лейтмотив щастя
<Щасливиця, я маю трохи неба> / <Счастливица, я вижу каплю неба>
<Усе було - i сум, i самота>
Свiтлий сонет / Светлый сонет
<А груши сыплют - словно из рогаток>
<Послухаю цей дощ. Пiдкрався i шумить> / <Послушаю-ка дождь. Подкрался и шумит>
<Старi дуби, спасибi вам за осiнь>
<Тi журавлi, i їх прощальнi сурми...> / Те журавли, и их прощанья стоны...
<Шипшина важко вiддаE плоди>
<Люблю чернiгiвську дорогу>
<Пекучий день... Лiсiв солодка млява...>
<Дзвенять у вiдрах крижанi кружальця>
<Мене iзмалку люблять всi дерева>
<Сосновый лес аккорд перебирает>
<Цей лiс живий. У нього добрi очi>
<Лiс був живий. Вiн не прощався>
<Ти знаEш, тату, вже цвiтуть сади>
<На старих фотографiях всi молодi>
Проводи
<Як давить свiт, як обступаE>
<Я вам цей борг нiколи не залишу>
Крила
<Хочеться чуда i трiшки вина>
<Хтось E в менi, i я питаю: - Хто ти?> / Я слышу голос...
Доля / Доля
<Страшнi слова, коли вони мовчать>
<О, не взыскуй полыни - мёда славы!>
<Настанет день, увенчанный плодами>
Пелюстки старовинного романсу
<Вмирав актор. Вiн був смертельно хворий>
<Його обличчя знали вже мiльйони>
Ван-Гог
Астральний зойк
Майже переклад з провансальскої
Плем'я тода / Племя тода
Iма Сумак
<И на берег Америки вышел Колумб>
Климена
<А затишок спiваE, мов сирена>
<Шлях на Голгофу>
Перш, нiж пiвень запiE...
Свят-Вечiр / Святый вечер
<Iсус Христос розп'ятий був не раз> / Иисус Христос распят был...
Давидовi псалми
  <Блажен той муж, воiстину блажен>
  <Їдиний Боже! Все обсiли хами>
  <Боже мiй, Боже мiй, Боже! Душу врятуй вiд грабунку!>
<Iондоли - чорнi. Бо в чуму були>
<Над ВезувiEм снiг. Над фiордами спека>
<Учора все було зелене>
бiла симфонiя
<Пливли ми ввечерi лиманом>
<Я пiшла як на дно. Надi мною свинцевi води>
Летучие ритмы
<Життя iде i все без коректур> / А жизнь идёт. И всё без корректур
Берестечко
  <Вже в мене й чуб, як пух на осокорi>
  <Боюся ночi, в нiй немаE дна>
  <Яка самотнiсть! З темрявою злився...>
  <ЗближаEться той день i та хвилина>
  <I я не я, i ти менi не ти>
Маруся Чурай
  <Ця дiвчина не просто так, Маруся>
  <Виходить полк. Iван пiд корогвами>
  <Отож скажу вiдкрито i вселюдно>
  <БуваE, часом слiпну вiд краси>
  <Спливло життя, як листя за водою>
  <Годуйте коней. Неблизька дорога>
  <Коли я йшов, Марусю, у повстання>

_Маруся Чурай_
<В кiнцi греблi шумлять верби>
<Засвистали козаченьки в похiд з полуночi>
<Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорницi>

Ю. Ким. <Я с Украиной не воюю>
--------


Лина Костенко (р. 1930)

* * *
ВечiрнE сонце, дякую за день!
ВечiрнE сонце, дякую за втому.
За тих лiсiв просвiтлений Едем
i за волошку в житi золотому.
За твiй свiтанок, i за твiй зенiт,
i за мої обпеченi зенiти.
За те, що завтра хоче зеленiть,
за те, що вчора встигло оддзвенiти.
За небо в небi, за дитячий смiх.
За те, що можу, i за те, що мушу.
ВечiрнE сонце, дякую за всiх,
котрi нiчим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Ще десь у свiтi кров ще не пролито.
ВечiрнE сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.

--------


Лiна Костенко

* * *
В пустелi сизих вечорiв,
в полях безмежних проти неба,
о, скiльки слiв
i скiльки снiв
менi наснилося про тебе!

Не знаю, хто ти,
де живеш,
кого милуEш i голубиш.
А знаю - ти чекаEш теж,
тривожно вгадуEш i любиш.

I я прийду в життя твоE.
Тебе, незнаного, впiзнаю,
як син вигнанця впiзнаE
прикмети батькiвського краю.

Я ради цього ладна жить.
Всi iншi хай проходять мимо,
аби в повторах не згубить
одне,
своE,
неповториме.

Нехай це - витвiр самоти,
нехай це - вигадка й омана!
МоEму серцю снишся ти,
як морю сняться урагани.

--------


Лина Костенко

* * *
Напитись голосу твого,
Того закоханого струму,
ТiEї радостi i суму,
Чаклунства дивного того.
Завмерти, слухати, не дихать,
Зненацька думку перервать.
ТiEї паузi безвихiдь
Веселим жартом ратувать.
Слова натягувать, як луки,
Щоб вчасно збити на льоту
Нерозшифрованої муки
Невiдворотню нiмоту.
Триматись вiльно й незалежно,
Перемовчати: хто кого.
I так беззахисно й безмежно
Чекати голосу твого.
Напитись голосу твого.


УПИТЬСЯ ГОЛОСОМ ТВОИМ...
Перевод: В. Бетаки

Упиться голосом твоим,
Его пленительным звучаньем.
Той радостью, и той печалью,
И волшебством, рождённым им.
И, замирая каждый миг,
Всё слушать, мысли прерывая,
И той неловкости тупик
Весёлой шуткою спасая.
Слова натягивать, как луки.
Чтоб сбить, как пташку на лету,
Нерасшифрованной той муки
Пугающую немоту.
Держаться вольно и беспечно.
Ну, кто кого - перемолчим?
Так беззащитно, бесконечно
Твой голос ждать и бредить им.
Упиться голосом твоим.

--------


Л.Костенко

* * *
Отримала я ненаписаний лист.
Торкнула той лист, як струну гiтарист.
Я чую слова, де нi слова нема.
Я теж, як i ти, вiд любовi нiма.
Кохання - це мука. Кохання - це хист.
Кохання - це твiй ненаписаний лист.


Письмо
Перевод: А. Дудка

Получила письмо, а внутри - чистый лист.
Я коснулась его, как струны гитарист.
Зазвучали слова, хоть ни слова там нет,
От любви, как и ты, онемела в ответ.
Это мука - Любовь. Но Любовь - и талант.
То письмо - ненаписанных строк бриллиант.

--------


Лина Костенко

* * *
Не говори печальними очима
те, що не можуть вимовить слова.
Так виникаE нiжнiсть самочинна.
Так виникаE тиша грозова.

Чи ти мiй сон, чи ти моя уява,
чи просто чорна магiя чола...
Яка мiж нами райдуга стояла!
Яка мiж нами прiрва пролягла!

Я не скажу i в пам'ятi - коханий.
I все-таки згадай мене колись.
Iшли двi долi рiзними шляхами.
На роздорiжжi долi обнялись.


НЕ ГОВОРИ ПЕЧАЛЬНЫМИ ГЛАЗАМИ...
Перевод: В. Бетаки

Не говори печальными глазами
то, что словами скажет не любой.
Так чувства тихо возникают сами.
Такая тишина перед грозой.

Ты сон мой, или плод моих мечтаний,
иль это чёрной магии был сглаз...
Какая радуга сияла между нами!
Какая пропасть разделяет нас!

Я не скажу <любимый> даже в память.
И всё же в памяти своей меня храни.
Шли две судьбы различными путями.
На перекрёстке обнялись они.

--------


Лина Костенко
СПИНИ МЕНЕ, ОТЯМСЯ I ОТЯМ!

Спини мене, отямся i отям!
Така любов буваE раз в нiколи.
Вона ж промчить над зламаним життям,
За нею ж будуть бiгти видноколи,

Вона ж порве нам спокiй до струни,
Вона ж слова поспалюE вустами!
Спини мене, спини i схамени,
Ще поки можу думати востаннE!

Ще поки можу... але вже не можу.
Настала черга й на мою зорю:
Чи бiля тебе душу вiдморожу,
Чи бiля тебе полум'ям згорю.


* * *
Перевод: В. Богуславская
 
Опомнись. Образумься. Образумь.
Такой любви сверкнуть однажды в небыль.
Она нам жизнь испепелит в грозу,
Сорвёт и сбросит под ноги нам небо,
Она страданьем струны опьянит,
Слова устами выжжет, как зарницы.
Останови меня, остепени,
Пока ещё могу остепениться.
Пока могу... Могу ли? Слишком поздно!
Пришёл черёд и на мою зарю -
Заледенею ль на губах морозных,
Иль сердцем на губах твоих сгорю.

--------


Л.Костенко
Чорна магiя ночi

Це не чудо, це чад, менi страшно такого кохання.
Чорна магiя ночi, скажи менi голосом рiк -
ця тривога, ця нiжнiсть,
незатьмарений рай без вигнання,
заворожене щастя,- чи буваE таке навiк?

Що з осяянь своїх ми щодня непомiтно втрачаEм?
Як сахаEться розум! Втомилась душа вiд шулiк.
Заклинаю тебе, будь навiки менi незвичайним.
Чорна магiя ночi, скажи менi голосом рiк.

--------


Лина Костенко
ВАРИАЦИИ
Перевод: В. Бетаки

1
И день, и ночь, и миг, и вечность,
И тишины девятый вал,
И взгляда колдовская нежность,
И губ расплавленный металл.
В год високосный, темный, чудный,
Земли, вертящейся в ночах,
Да прислонишь меня к плечу ты
Бессмертным взмахом скрипача.


2
А ты колдун. Из той дали вечерней,
Где спят асфальты, серые слоны,
Ты вызываешь дух мой обреченный
Из ночи. Из безмерной тишины.
И я иду. Иду, завороженная,
Над пропастью, в том синем, в том саду,
Давно прогорклой жизнью уцененная,
Качаюсь я, а все-таки - иду...
Что принесу тебе я? Горечь, смуту,
И ночь, высокую, как та свеча...
Да прислонишь меня к плечу ты
Бессмертным взмахом скрипача!

--------


Лина Костенко

* * *
Розкажу тобi думку таEмну,
дивний здогад мене обпiк:
я залишуся в серцi твоEму
на сьогоднi, на завтра, навiк.

I минатиме час, нанизавши
сотнi вражень, iмен i країн, -
на сьогоднi, на завтра, назавжди! -
ти залишишся в серцi моїм.

А чому? То чудна теорема,
на яку ти мене прирiк.
То все разом, а ти - окремо.
I сьогоднi, i завтра, й навiк.


РАССКАЖУ Я ТЕБЕ СВОЮ ТАЙНУ...
Перевод: В. Бетаки

Расскажу я тебе свою тайну,
жжёт догадка, как солнышко снег:
знаю я, в твоём сердце останусь
на сегодня, на завтра, навек.
Жизнь идёт, нанизав беспечно
сотни фактов, стран и имён, -
на сегодня, на завтра, навечно! -
ты останешься в сердце моём.
Как странна теорема. В чём дело?
Не решить мне её никогда.
То всё вместе, а ты - отдельно.
И сегодня, и завтра, всегда.


От тебя я таиться не стану...
Перевод: А. Дудка

От тебя я таиться не стану,
Пламень дивной догадки ожег:
В твоём сердце я песней останусь
И сегодня, и завтра, навек...
Унесёт время шалое реки
Впечатлений, имён, городов.
И сегодня, и завтра, навеки
Ты останешься в сердце моём.
Почему? Теорема чудная!
Дал любимый решать человек,
То отдельно, то вместе слагая
И сегодня, и завтра, весь век...

--------


Лина Костенко

* * *
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженнi сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай i крил не обiтни!
Не допусти, щоб свiт зiйшовся клином,
i не приспи, для чого я живу.
Даруй менi над шляхом тополиним
важкого сонця древню булаву.
Не дай менi заплутатись в дрiбницях,
не розмiняй на спотички дорiг,
бо костi перевернуться в гробницях
гiрких i гордих прадiдiв моїх.
I в них було кохання, як у мене,
i вiд любовi тьмарився їм свiт.
I їх жiнки хапали за стремена,
та що поробиш,- тiльки до ворiт.
А там, а там... Жорстокий клекiт бою
i дзвiн мечiв до третьої весни...
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженнi сни.


* * *
Перевод: В. Бетаки

Любовь моя, я вся перед тобою!
Возьми меня в свои святые сны,
Но не воображай своей рабою,
Не обруби крыла, не обмани!

Не позволяй, чтоб свет сошёлся клином,
Не забывай о том, зачем живу,
И подари над шляхом тополиным
Литую солнечную булаву!

Смотри, чтоб в трёх соснах не заблудиться,
Не разменяй на тропках на пустых.
Чтобы не заворочались в гробницах
Скелеты гордых прадедов моих,

Что так же безоглядно окунались
В любовь, как я...
Но вот - труба зовёт,
И бабы их за стремена хватались,
Да что поделать - только до ворот!

А там, а там - жестокий клёкот боя,
И звон мечей, и третий зов весны...
Любовь моя! Я вся перед тобою,
Возьми меня в свои святые сны!


Любовь моя!
Перевод: А. Дудка

Любовь моя! Я вся перед тобою.
Бери меня в твои благие сны.
Не делай лишь послушною рабою,
Не обмани и крыл не отними.

Не допусти, чтоб свет сошёлся клином,
Не дай забыть, зачем я тут живу,
И подними над краем тополиным
Пылающую солнца булаву.

Не дай мне в мелкотемье завозиться,
Не дай, споткнувшись, потерять пути.
Не то перевернётся прах в гробницах
Горячих гордых прадедов моих.

Как у меня, жила любовь в то время,
Мутился разум от её невзгод.
Пытались жёны удержать за стремя,
Да что поделать - только до ворот.

А там, а там... Жестокий клёкот боя
И звон мечей до третьей до весны...
Любовь моя! Я вся перед тобою.
Бери меня в твои благие сны.

--------


Лина Костенко
* * *

1
I як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
я ще нiколи не пила.

Такої чистої печалi,
такої спраглої жаги,
такого зойку у мовчаннi,
такого сяйва навкруги.

Такої зоряної тишi,
такого безмiру в добi!..
Це, може, навiть i не вiршi,
... а квiти, кинутi тобi.


2
I як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
Я ще нiколи не пила.

Такої чистої печалi,
Такої спраглої жаги,
Такого зойку у мовчаннi,
Такого сяйва навкруги.

Такої зоряної тишi,
Такого безмiру в добi!..
Це, може, навiть i не пiсня,
А квiти, кинутi тобi,
А квiти, кинутi тобi...

I як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
Я ще нiколи не пила,
Я ще нiколи не пила...


* * *
Перевод: В. Каганов

Как мне теперь тебя забыть?
Когда душе у переправы
Такой пленительной отравы
Еще не приходилось пить.
Такой прозрачной, как печаль,
Такой холодной, как молчанье,
Такой пьянящей, как венчанье,
Такой сияющей, как даль.
Такой безмерности в судьбе,
Высоких звезд, что так близки!
Все это даже не стихи -
... цветы, что брошены тебе.

--------


Л.Костенко
* * *
Перевод: В. Бетаки

Любовь и верность - истины извечные.
Сотворены до нас, давным-давно...
А мы? Что мы?
                Случайные мы встречные...
Ох, горькое, ох, горькое вино!
А надо пить. Уж так велит обычай.
Он тоже сотворен до нас. Давно...
За расставанья наши.
                и за встречи...
Ох, горькое, ох, горькое вино...

--------


Лина Костенко

* * *
Двори стоять у хуртовинi айстр.
Яка рожева й синя хуртовина!
Але чому я думаю про Вас?
Я Вас давно забути вже повинна.

Це так природно - вiдстанi i час.
Я вже забула. Не моя провина,-
то музика нагадуE про Вас,
то раптом ця осiння хуртовина.

Це так природно - музика i час,
i Ваша скрiзь присутнiсть невловима.
Двори стоять у хуртовинi айстр.
Яка сумна й красива хуртовина!


Дворы в метели астр
Перевод: А. Дудка

Дворы занесены метелью астр.
Какой-то розовато-синей вьюгой!
Но почему я думаю о Вас?
Ведь мы давно должны забыть друг друга.

Так просто: расстояния, года.
Я уж забыла. И виниться не в чем.
Вдруг музыка нахлынет, как тогда,
Иль это диво осени навстречу.

Как просто: эта музыка сейчас,
И Вы как будто здесь неуловимо.
Дворы заметены метелью астр.
Но как печальна дивная картина!

--------


Лина Костенко

* * *
Осiннiй день, осiннiй день, осiннiй!
О синiй день, о синiй день, о синiй!
Осанна осенi, о сум! Осанна.
Невже це осiнь, осiнь, о! - та сама.

Останнi айстри горiлиць
    зайшлися болем.
Ген, килим, витканий iз птиць,
    летить над полем.
Багдадський злодiй лiто вкрав,
    багдадський злодiй.
I плаче коник серед трав -
    нема мелодiй.


* * *
Перевод: И. Кручик

Осенний день, осенний день, день-осень!
О синий день, о синий день, о просинь!
Осанна осени, о грусть! Осанна.
Неужто осень? Осень - пусть, но что ж так рано?

О рана астры!
    Астры ниц роняют лица.
Над нивами ковер из птиц
    в астрал стремится.
Багдадский вор тепло украл,
    и лето - в Лету.
Всплакнул кузнечик среди трав -
    мелодий нету...

--------


Л.Костенко
* * *
Перевод: В. Бетаки

Цветут сады. Жуки жужжат над кручей,
И сердце в сердце врезалось стремглав,
А ночь была тяжелой, низкой, жгучей,
Как пенье Сумак и Эдит Пиаф,
А ночь была сиренью, черной розой,
Колдующей над отзвуками гроз...
Цыгане спёрли ночь. Из их повозок
Еще торчал ее глухой гипноз.
А ночь была усталой, словно осень.
Светила необычная звезда...
Счастливой ночи бег молниеносен,
Но в сердце след оставит навсегда...

--------


Лина Костенко

* * *
Не знаю, чи побачу Вас, чи нi.
А може, власне, i не в тому справа.
А головне, що десь вдалечинi
E хтось такий, як невтоленна спрага.

Я не покличу щастя не моE.
Луна луни туди не долiтаE.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви E.
Моя душа й вiд цього вже свiтаE.


Не знаю, Вас увижу или нет...
Перевод: А. Дудка

Не знаю, Вас увижу или нет.
Да вовсе не за этим дело стало.
Ведь главное - что где-то вдалеке
Есть тот, о ком я думать не устала.
Я не пошлю чужому счастью весть -
Туда и эха зов не долетает.
Я думаю о Вас. Я знаю, что Вы есть.
И на душе от этого светает.
   
--------


Лина Костенко

* * *
Очима ти сказав менi: люблю.
Душа складала свiй тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвiн гiрського кришталю,
несказане лишилось несказанним.

Життя iшло, минуло той перон.
Гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слiв написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Свiтали ночi, вечорiли днi.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в менi.
Несказане лишилось несказанним.


НескАзанное стало несказАнным
Перевод: А. Дудка
 
Шептал мне взглядом: я люблю тебя.
Душа сдавала главный свой экзамен.
Как будто звон далёкий хрусталя,
НескАзанное было несказАнным.

Бежала жизнь, мелькнул в ней тот перрон.
Тишь прокричала рупором вокзальным.
Как много слов написано пером -
НескАзанное стало несказАнным.

Светлели ночи и темнели дни.
Когда же жизнь казалась нежеланной,
Слова всходили солнышком во мне,
НескАзанное грело несказАнно.

--------


Лина Костенко

* * *
...Осiннiй день березами почавсь.
Рiзьбить печаль свої дереворити.
Я думаю про тебе весь мiй час.
Але про це не треба говорити.
Ти прийдеш знов. Ми будемо на "ви".
Чи ж неповторне можна повторити?
В моїх очах свiй сум перепливи.
Але про це не треба говорити.
Хай буде так, як я собi велю.
Свiй будень серця будемо творити.
Я Вас люблю, о як я Вас люблю!
Але про це не треба говорити...


Об этом невозможно говорить...
Перевод: А. Дудка

...Осенний день берёзами качает.
Печаль гравюры по сердцу резьбит.
Я о тебе всё думаю ночами.
Об этом невозможно говорить...
Опять войдёшь. Заговорим на <вы>.
Неповторимое уже не повторится.
В моих очах печаль переплыви.
Об этом только вслух не говорится...
Пусть будет так, как я себе велю.
И сердца будни побегут навзрыд.
Я Вас люблю, о, как я Вас люблю!
Об этом невозможно говорить...

--------


Лiна Костенко

* * *
Я знаю дивну рiч: на свiтi E людина,
Що береже несказанi слова.
I може, це любов, i може, це Eдина.
А може, й просто так, сама розрив-трава.

Мiльйони слiв звучать!.. I змiнюють подобу.
Проступить гiркота, як сiль на Сивашi.
Роки собi iдуть. Мовчання ставить пробу.
Несказанi слова... Незримий скарб душi...

--------


Лiна Костенко

* * *
За грiх щасливостi в неслушний час
належиться покута i покара.
Над вiражами карколомних трас
я тiльки жiнка з крилами Iкара.

Розтане вiск - я в море упаду
i захлинуся морем, як тобою.
Цiї жаги некликану бiду
лише твоEю нiжнiстю загою.

Стоять в шибках осiннi вiтражi.
Забути все. Пiти - не озирнутись.
Ти здатен на смертельнi вiражi.
Ми не могли у свiтi розминутись.

--------


Л.Костенко

* * *
В кишенi був квиток. А снiгу по колiна.
Ходжу на лижах майже як пiнгвiн.
Але вдесяте падаю з трамплiна.
Iдея фiкс - узяти цей трамплiн!

Вiн був крутий, вiн був гора горою,
Вiн був магнiт, котрий мене притяг.
I те, що зранку почалося грою,
Надвечiр стало справою життя.

Узять трамплiн! I з'їхати, як Сольвейг.
Як з крижаними крилами Iкар.
Для себе. Для снiгiв оцих. Для сосен.
Для того, аби страх не виникав.

Розбитися. Згорiть, мов Eретичка.
В огнi ангiн ковтати анальгiн.
Пiдожде час. Пiдожде електричка.
Пiдожде поїзд. Я вiзьму трамплiн.

I я взяла. Була цим вельми горда.
У хуртовини виграла парi.
Ї строга радiсть - взять трамплiн рекордний
Без публiки. Без премiй. Без жюрi.

--------


Л.Костенко

* * *
Я кину все. Я вiрю в кiлометри -
обвiтренi, задиханi i злi.
Багато їх у матiнки Деметри,
котра була богинею землi.
О, розмотай шляхи менi, богине!
свiт за очi вiд себе забiжу.
Рятуй мене, врятуй мене, бо гине
моя душа, задивлена в чужу.
Так нiжно, так беззахисно, так вiддано,
так всупереч тверезому уму.
Врятуй мене розлукою i вiддалю,-
нi спогаду з тобою не вiзьму.
В гiрких оазах сонячної цедри,
де грiм тримаE зливу в рукавi,
де тiльки версти, дерев'янi зебри,
пасуться в запорошенiй травi,-
хай буде степ, хай буде лiс i гори,
хай вибухне земна твоя пралють,
коли лихi на око семафори
менi дорогу смутком переллють!

--------


Л.Костенко

* * *
Ти дивишся. А я вже - як на трапi.
I слiв нема. I туга через край.
Життя iде по <Гаусiвськiй шляпi>:
отак-от - <здрастуй>, а отак - <прощай>.

Прощай, прощай, чужа менi людино!
Ще не було рiднiшого, як ти.
Оце i E той випадок Eдиний,
коли найбiльша мужнiсть - утекти.

--------


Л.Костенко

* * *
...I не дивуй, що я прийду зненацька.
Менi ще ж побороти переляк.
На штурм Бастилiй - просто. На Сенатську.
А от до тебе - я не знаю як.
Вже одпручалась гордiстю i смутком,
одборонилась даллю, як щитом.
Як довго йшла до тебе, як нехутко,
i скiльки ще i сумнiвiв, i втом!
Прийми мою понiвечену душу,
збагни й пробач мiй безнемiрний острах.
Дай хоч на мить забути слово - <мушу>,
це перше слово з букваря дорослих.
Менi без тебе сумно серед людства.
Вже людству не до себе й не до нас.
А дика груша свiтиться як люстра.
I чутно гомiн тополиних трас...

--------


Л.Костенко

* * *
Гуде вогонь - веселий сатана,
червоним реготом вихоплюEться з печi...

А я чолом припала до вiкна,
i смуток мiй бере мене за плечi.

Сама пiшла свiт за очi - аби
знайти вiд тебе крихту порятунку.

Мої думки, як дикi голуби,
в полях шукали синього притулку.

Сама втекла в снiги, у глухомань,
щоб вiднайти душевну рiвновагу.

I вiднайшла - гiрку печаль свiтань.
I п'ю, немов невиброджену брагу.

I жду якогось чуда iз чудес.
Читаю нiч, немов би чорну книгу.

Якщо кохаEш - знайдеш без адрес
оцю хатину за морями снiгу.

I вiдпливаю поночi одна
на кризi шибки у холодний вечiр.

I спить в печi веселий сатана,
уткнувся жаром в лапи головешок.

I так до самих синiх зоряниць,
до свiтанкових поїздiв ячання -

до безмiру, як в темрявi зiницi,
тривожно шириться чекання...

--------


Л.Костенко
* * *
Перевод: В. Бетаки

Уж третий день в лесу живу я,
Бельчонка я кормлю с руки...
Под стрехой зелень моховую
Покрыли тканью пауки.
И глухо в хате, как в пещере.
А стекла - фреской дождевой.
Что там пустоты Торичелли
Пред этой крайней пустотой?
Но огонек, живое чудо
Зажжется - блики по лицу,
И вот уже щенок-приблуда
Хвостом молотит по крыльцу.

--------


Лiна Костенко

* * *
Затiнок, сутiнок, день золотий.
Плачуть i моляться бiлi троянди.
Може, це я, або хто, або ти
ось там сидить у куточку веранди.
Може, вiн плаче, а може, вiн жде -
кроки почулись чи скрипнула хвiртка.
Може, вiн встане, чолом припаде,
там, на верандi, чолом до одвiрка.
Де ж ви, тi люди, що в хатi жили?
Свiтку мiй бiлий, яке тут роздолля!
Смуток нащадкiв - як танець бджоли,
танець бджоли до безсмертного поля.
Може, це вже через тисячу лiт -
я i не я вже, розбуджена в генах,
тут на землi я шукаю хоч слiд
роду мого у плачах та легендах!
Голос криницi, чого ж ти замовк?
Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?
Вiкна забитi, i висить замок -
ржава сережка над кiгтиком клямки.
Бiлий причiлок оббила сльота.
Хто там квилить у цiй хатi ночами?
Може, живе там сама самота,
соваE пустку у пiч рогачами.
Може, це бiль наш, а може, вина,
може, бальзам на занедбанi душi -
спогад криницi i спогад вiкна,
спогад стежини i дикої грушi...

--------


Л.Костенко

* * *
Я хочу знати, любиш ти мене,
чи це вже сон, який уже не сниться?
МоEї долi пекло потайне,
моя сама вiд себе таEмниця!

Чи ти за мене душу вiддаси,
чи розмiняEш суEтно i дрiбно?
Краса - i тiльки, трiшечки краси,
душi нiчого бiльше не потрiбно.

Чи, може, в цiм калейдоскопi лiт,
де все нещадно звичне i щоденне,
ти просто менi дивишся услiд
i трохи любиш сни свої про мене?

--------


Лiна Костенко
Хуртовини

Циферблат годинника на розi
хуртовини снiгом замели...
Нам з тобою, видно, по дорозi,
бо iшли й нiкуди не прийшли.
Знов тi самi вулицi незрячi
i замету хвиля снiгова.
Нам з тобою легко так, неначе
вiтер нам пiдказуE слова.
- Пiдкажи найлагiднiше слово,
я його слухняно повторю.
Розгуляйся буйно i раптово,
заглуши усе, що говорю! -
Не було нi зустрiчi, нi туги.
Не було пориву i жалю.
Я спокiйна.
Я щаслива з другим.
Я тебе нiтрохи не люблю.
А якщо заплачу i руками
я торкну ясне твоE чоло, -
нас не бачать леви бiля брами:
левам очi снiгом замело.

--------


Лина Костенко

* * *
Я дуже тяжко Вами вiдболiла.
Це все було як марення, як сон.
Любов пiдкралась тихо, як Далiла,
А розум спав, довiрливий Самсон.

Тепер пора прощатися нам. Будень.
На бiлих вiкнах змерзли вiтражi.
I як ми будем, як тепер ми будем?!
Такi вже рiднi, i такi чужi.

Ця казка днiв - вона була недовгою.
Цей свiтлий сон - пiшов без вороття.
Це тихе сяйво над моEю долею! -
Воно лишилось на усе життя.


Я Вами тяжело переболела...
Перевод: А. Дудка
 
Я Вами тяжело переболела.
Все это было точно бред иль сон...
Любовь подкралась тихо, как Далила,
А разум спал, доверчивый Самсон.

Пора прощаться. Обступили будни.
В узоры окон вмерзли миражи.
И как мы будем, как теперь мы будем?! -
Родные иль чужие - подскажи.

Та сказка дней ушла вслед за тобою.
Тот светлый сон не возвращался вновь.
Сияньем тихим над моей судьбою
Осталась та недолгая любовь.

--------


Л.Костенко
ЛЕЙТМОТИВ ЩАСТЯ

Менi страшно признатися: я щаслива.
Минають роки, а ти менi люб.
ШалiE любовi тропiчна злива -
землi i неба шалений шлюб.
Вколисана в нiч, тобою омита,
хитаE мене серед бiлого дня.
Ковшами самотностi сплачене мито
за всi незнання i за всi навмання.
Нещасть моїх золотi обжинки.
Душа моя, аж тепер сп'янись.
Ох, я не Фауст. Я тiльки жiнка.
Я не скажу: "Хвилино, спинись!"
Хвилино, будь!
Лише не хвилиною,
а цiлим життям - хвилюй i тривож!
Аж поки мене понесуть iз калиною
туди... ну звiдки... Тодi вже що ж...

--------


Лина Костенко

* * *
Щасливиця, я маю трохи неба
i двi сосни в туманному вiкнi.
А вже здавалось, що живого нерва,
живого нерва не було в менi!

Уже душа не знала, де цей берег,
уже втомилась вiд усiх кормиг.
У громi дня, в оркестрах децибелiв
ми вже були, як хор глухонiмих.

I раптом, - Боже! - пiсля того чаду
i тарапати, рiвної нулю, -
я чую дощ. Вiн тихо плаче правду,
що я когось далекого люблю.

I чую тишу. I спiвають птицi.
Проходять люди гарнi i незлi.
В пахучiй хмарi дощової глицi
стоїть туман, як небо на землi.

Пасуться тiнi вимерлих тарпанiв,
навшпиньки ходять сутiнки i сни.
Весна пiднiме келихи тюльпанiв, -
за небо вип'ю i за двi сосни!


* * *
Перевод: К. Шпилевая

Счастливица, я вижу каплю неба
И две сосны в туманном забытьи.
Уже казалось, что живого нерва,
Живого нерва в теле не найти.

Уже душа не знала, где тот берег,
И утомилась ото всех обид.
Под грохот дня, в оркестрах децибелов
Мы были все как хор глухонемых.

Великий Боже! - после того чада,
Когда итоги все пришли к нулю, -
Я чую дождь. Он тихо плачет правду,
Что я того далекого люблю.

Я чую тишину. И мне запели птицы.
Проходят люди милы и незлы.
В пахучей хмари дождевой криницы
Стоит туман, как небо без земли.

Пасутся тени вымерших тарпанов.
На цыпочках приходят счастья сны.
Весна поднимет чашечки тюльпанов, -
За неба краешек, а с ним за две сосны!

--------


Лiна Костенко

* * *
Усе було - i сум, i самота.
I горе втрат, i дружба нефальшива.
А ця любов - як нитка золота,
що й чорнi днi життя мого прошила.

Усе було, було й перебуло.
А ця любов - як холодно без неї!
Як поцiлунок долi у чоло.
Як вiчний стогiн пам'ятi моEї.

--------


Л.Костенко
СВIТЛИЙ СОНЕТ

Як пощастило дiвчинi в сiмнадцять,
в сiмнадцять гарних, неповторних лiт!
Ти не дивись, що дiвчинка сумна ця.
Вона ридаE, але все як слiд.

Вона росте ще, завтра буде вищенька.
Але печаль приходить завчасу.
Це ще не сльози - це квiтуча вишенька,
що на свiтанку струшуE росу.

Вона в життi зiткнулась з неприEмiстю:
хлопчина їй не вiдповiв взаEмнiстю.
I то чому: бо любить iншу дiвчину,
а вiрнiсть маE душу неподiльчиву.

Ти не дивись, що дiвчинка сумна ця.
Як пощастило дiвчинцi в сiмнадцять!


СВЕТЛЫЙ СОНЕТ
Перевод: В. Бетаки

Как повезло той девушке в семнадцать,
в семнадцать звонких, невозвратных лет!
А что грустна, не стоит огорчаться.
Она рыдает, так устроен свет.

Она растёт день ото дня всё выше.
Заранее печаль приходит к нам.
Не слёзы это, а с цветущей вишни
роса на землю каплет по утрам.

Бывают неприятности на свете:
взаимностью ей парень не ответил.
Причина - что другая им любима,
а верная душа неразделима.

Не стоит этой грусти огорчаться.
Как повезло той девушке в семнадцать!

--------


Л.Костенко
* * *
Перевод: В. Бетаки

А груши сыплют - словно из рогаток,
И стадо где-то бродит без дорог.
Засохший дуб, насупившись рогато,
Закатный горизонт надел на рог.
Зевает колокольня. Тут всё то же.
Но во дворе (меня давно в нем нет!)
Стоит девчонка, на меня похожа,
Очами в душу втягивая свет.
Вдруг озорство арканом схватит смутно.
На девочку чужую погляжу,
На белую ограду... И как будто
Коня у двери наспех привяжу.
И в дом войду. Притихну. Онемею.
Но время бьет копытом... Не беда!
А время бьет копытом... Да успею!
Вот отдохну немного - и айда!

--------


Лина Костенко

* * *
Послухаю цей дощ. Пiдкрався i шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тiльки мить i мить,
i раптом озирнусь, а це вже роки й роки!

А це уже вiки. Нiхто уже й не зна,
в туманностях душi чи, може, Андромеди -
я в мантiях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, i згадую про мертвих.

Цiлую всi лiси. Спасибi скрипалю.
Вiн добре вам зiграв колись мою присутнiсть.
Я дерево, я снiг, я все, що я люблю.
I, може, це i E моя найвища сутнiсть.


* * *
Перевод: С. Соложенкина

Послушаю-ка дождь. Подкрался и шумит.
Веселый звук воды, шаги самой Природы.
Мне кажется, что миг прошел, лишь миг,
вдруг оглянусь - а это годы, годы!

Да нет, уже века. Не ведает никто,
в туманностях души, а может, Андромеды,
я, завернувшись в дождь - в стеклянное пальто,
с живыми, с мертвыми ль веду беседы.

Целую все леса. Спасибо скрипачу,
Он славно нам сыграл про все, что есть, чем буду.
Я дерево, я снег, все, что любить хочу.
И, может, в том мой смысл, а вовсе не причуда.

--------


Л.Костенко

* * *
Старi дуби, спасибi вам за осiнь,
за вiдлiтання радостi i птиць.
Ще, певно, я затуркана не зовсiм,
що чую шурхiт княжих багряниць.

Моя княгине! Ти iдеш вмирати,
пiднявши вгору стомлене лице.
Я плачу й можу слiз не витирати.
Старi дуби, спасибi вам за це.

--------


Л.Костенко

* * *
Тi журавлi, i їх прощальнi сурми...
Тих вiдлiтань сюїта голуба...
Натягне дощ свої осiннi струни,
торкне тi струни пальчиком верба.

Сумна арфiстко,- рученьки вербовi! -
по самi плечi вкутана в туман.
Зiграй менi мелодiю любовi,
ту, без котрої холодно словам.

Зiграй менi осiннiй плач калини.
Зiграй усе, що я тебе прошу.
Я не скрипковий ключ, а журавлиний
тобi над полем в небi напишу.


Те журавли, и их прощанья стоны...
Перевод: А. Дудка

Те журавли, и их прощанья стоны,
Отлётов тех лазурная сюита...
Натянет дождь осенней арфы струны,
Коснётся верба пальчиком сребристым.

Грустна арфистка - рученьки лозою,
По плечики укутана туманом.
Сыграй любви мелодию такую,
Чтоб не дрожать от холода обмана.

Сыграй же мне осенний плач калины,
Сыграй мне всё, о чём душой прошу я.
Я не скрипичный ключ, а журавлиный
Тебе над полем в небе нарисую.

--------


Л.Костенко

* * *
Шипшина важко вiддаE плоди.
Вона людей хапаE за рукава.
Вона кричить: - Людино, пiдожди!
О, пiдожди, людино, будь ласкава.

Не всi, не всi, хоч ягiдку облиш!
Одна пташина так мене просила!
Я ж тут для всiх, а не для тебе лиш.
I просто осiнь щоб була красива.

--------


Л.Костенко

* * *
Люблю чернiгiвську дорогу -
весною, влiтку, восени.
Там досi моляться Стрибогу
високi в сонцi ясени.
Дiвчата ходять, мов княгинi.
Цвiтуть смарагдовi луги.
Русявокосi Берегинi
позолотили береги.
Там переходять шлях уповнi.
Пiд осiнь в кожному селi
немов димки димлять жертовнi -
копають люди картоплi.
Бори стоять, такi сосновi!
Ведмедiв бачать увi снах.
Вiнки цибулi бурштиновi
там висять просто на тинах.
Вiд магiстралi за два метри,
уся закутана в що E,
сидить бабуся, як Деметра,
у вiдрах моркву продаE.
Шофер гальмуE мимоволi,
стоять колеса в шелюзi, -
несе хтось яблука в приполi,
несе хтось грушi в картузi.
I знову мчиш, як метеор ти.
I довго свiтяться в душi
отi розкiшнi натюрморти
уздовж дорiг на споришi...

--------


Л.Костенко

* * *
Пекучий день... Лiсiв солодка млява...
Смага стежок... Сонливицi левад...
Iде гроза, дзвiнка i кучерява,
садам замлiлi руки цiлувать.

Краплини першi вдарили об шибку.
Кардiограма блиснула крива.
Вiтри з розгону поламали скрипку -
гуде у сосен буйна голова.

Тремтiння вiт, i жах, i насолода,
шаленство злив у бiлому вогнi!
Ну, от i все. Одплачеться природа.
Їй стане легше, певно. Як менi.

--------


Л.Костенко

* * *
Дзвенять у вiдрах крижанi кружальця.
Село в снiгах, i стежка анi руш.
Старенька груша дихаE на пальцi,
їй, певно, сняться повнi жменi груш.

Їй сняться хмари i липневi грози,
чиясь душа, прозора при свiчi.
А вiкна сплять, засклив мороз їм сльози.
У вирiй полетiли рогачi.

Дощу i снiгу наковтався комин,
i тин упав, навiщо городить?
Живе в тiй хатi сивий-сивий спомин,
улiтку вiн пiд грушею сидить.

I хата, й тин, i груша серед двору,
i кияшиння чорне де-не-де,
все згадуE себе в свою найкращу пору.
I стежка, по якiй вже тiльки снiг iде...

--------


Л.Костенко

* * *
Мене iзмалку люблять всi дерева,
i розумiE бузиновий Пан,
чому верба, вiд крапель кришталева,
менi сказала: "Здрастуй!" - крiзь туман.
Чому лiси чекають мене знову,
на щит пiднявши сонце i зорю.
Я їх люблю, я знаю їхню мову.
Я з ними теж мовчанням говорю.

--------


Л.Костенко
* * *
Перевод: В. Бетаки

Сосновый лес аккорд перебирает,
Рокочет тишина в глухих басах,
А эхо под березами блуждает:
Его забыли с вечера в лесах.
Седой гусляр - он снова песнь иную...
Его послушать сходятся века...
И все проходит, но не все минует
Там, где струится вечная река.
В терновом мире, предрассветно голом,
Кладут ветра смычок на тетиву,
Исчезнувших друзей зовет мой голос,
И кто-то отзывается: Ау!
И тишина, А эхо все блуждает
Сквозь дни, мгновенья, души и века...
Сосновый лес аккорд перебирает
Там, где струится вечная река.

--------


Л.Костенко
* * *
[В. Ц.]

Цей лiс живий. У нього добрi очi.
Шумлять вiтри у нього в головi.
Старезнi пнi, кошлатi поторочi,
лiтопис тишi пишуть у травi.
Дубовий Нестор дивиться крiзь пальцi
на бiлi вальси радiсних берiз.
I сонний гриб в смарагдовiй куфайцi
дощу напився i за день пiдрiс.
Багряне сонце сутiнню лiсною
у просвiт хмар показуE кiно,
i десь на пнi пiд сивою сосною
ведмедi забивають домiно.
Малi озерця блискають незлiсно,
колише хмара втомленi громи.
Поїдемо поговорити з лiсом,
а вже тодi я можу i з людьми.

--------


Лiна Костенко

* * *
Лiс був живий. Вiн не прощався.
Вiки, здавалось, прошумить.
Якби я знала, що то щастя,
я б зупинила оту мить.

А я не знала, я ж не знала,
вона ж не скаржиться сама.
А мить минала i минала,
i от тепер її нема.

I тiльки з вiдстанi розлуки
обпалить, змучить, защемить -
твоя присутнiсть, твої руки,
твоE обличчя у ту мить!

--------


Лiна Костенко

* * *
Ти знаEш, тату, вже цвiтуть сади,
Тополi пахнуть, i горить кульбаба.
А ти на нас вже дивишся з гори...
I рай земний тебе уже не вабить...

Ти знаEш, тату, вишнi - на врожай!
Так рясно вбрались у розкiшнi шати.
...Великдень скоро... i морозам край...
...ще щось важливе мусила сказати...

Ти знаEш, тату, все у нас гаразд.
Здоровi, ситi. Чом гнiвити Бога...
Але так хочеться, щоби iще хоч раз
Твоя нога ступила до порога...

--------


Л.Костенко

* * *
На старих фотографiях всi молодi.
За роками людина сама себе кличе.
У зiницях печалi, як в чорнiй водi,
вiдбиваються люди, дерева, обличчя.

I стонадцятий снiг тi поля притрусив,
i уже прилетять не тi самi лелеки.
Бiля каси такий незворушний касир,
зафiксовану мить вибиваE, мов чеки.

Бiлi, бiлi обличчя у чорнiй водi,
неповторнi обличчя навiк зостаються.
На старих фотографiях всi молодi.
На старих фотографiях мертвi смiються.

--------


Л.Костенко
ПРОВОДИ

Хрести дубовi туляться в берiзках.
КвiтуE поле в пахощах медове.
Прославши скатертi при обелiсках,
своїх солдатiв поминають вдови.

Вже оддзвонили дзвони великоднi.
Вже на гробках молебнi одслужили.
Такi сумнi й задуманi сьогоднi,
ой, затужили вдови, затужили!

Що мiй лежить за Вiслою, далеко.
Якби землi хоч рiдної на труни.
А тi ж обличчя - як скрипкова дека,
що вже на скрипцi порванi всi струни.

А мiй пропав десь безвiсти, не знаю.
Чи хоч над ним горбочок нагорнули?
Як я ж тепер чужих тут поминаю,
щоб i мого десь люди пом'янули!

А я ж нiчого в бога не просила,
менi ж тодi було хоч в ополонку,
що я ж дитя пiд серцем ще носила,
а вже менi прислали похоронку.

Великий день... Великдень Перемоги...
Все ж наче вчора. А лiта минають...
На проводи, в степу бiля дороги,
своїх солдатiв вдови поминають.

--------


Л.Костенко

* * *
Як давить свiт, як обступаE,
як приголомшуE, як мне!

Як зберегти в собi це серце,
коли воно не кам'яне?

Як зберегти в собi цю душу
в глобальнiм клекотi бiди?

Кити хоч викидаються на сушу.
А людству викидатися куди?!

--------


Л.Костенко

* * *
Я вам цей борг нiколи не залишу.
Ви й так уже, як проклятi, в боргах.

Вiддайте менi дощ. Вiддайте менi тишу.
Вiддайте менi лiс i рiчечку в лугах.

Вiддайте менi сад i зiрку вечорову.
I в полi сiяча, i вдячну щедрiсть нив.

Вiддайте менi все. Вiддайте менi мову,
якою мiй народ мене благословив.

--------


Лина Костенко
КРИЛА

А й правда, крилатим iрунту не треба.
Землi немаE, то буде небо.

НемаE поля, то буде воля.
НемаE пари, то будуть хмари.

В цьому, напевно, правда пташина...
А як же людина? А що ж людина?

Живе на землi. Сама не лiтаE.
А крила маE. А крила маE!

Вони, тi крила, не з пуху-пiр'я,
А з правди, чесноти i довiр'я.

У кого - з вiрностi у коханнi.
У кого - з вiчного поривання.

У кого - з щиростi до роботи.
У кого - з щедростi на турботи.

У кого - з пiснi, або з надiї,
Або з поезiї, або з мрiї.

Людина нiбито не лiтаE...
А крила маE. А крила маE!

--------


Лiна Костенко

* * *
Хочеться чуда i трiшки вина.
Днi пролiтають, як сiрi перони.
Чорний букет надвечiр'я - ворони -
мiсту пiдносить струнка далина.
Що ж, я свiй вiк одробила сповна.
Що ж, я свiй вiк одробила по-людськи.
Днi облiтають, як чорнi пелюстки.
Хочеться чуда i трiшки вина.

Доки ж цi пута, пора i звiльнить.
Де ж ви, мої золотi пасторалi?
Лiто лiтаE i осiнь дзвенить.
Розпач накручуE чорнi спiралi.
Де ж мого слова хоч би хоч луна?
Знову пiшла Україна по колу.
Знову i знову, ще раз у нiколи?!
Хочеться чуда i трiшки вина.

--------


Лина Костенко

* * *
Хтось E в менi, i я питаю: - Хто ти?
- Не знаю, - каже. - Може, хто в роду.
Мене водив пiд руку Арiстотель
в якомусь дуже дивному саду.

Згасало сонце у вечiрнiх лузах.
Десь в Римi правив Тит або Нерон.
А я тодi жила у Сiракузах,
писала вiршi золотим пером.

Я скрiзь своя, i я нiде не дома.
Душа летить у посвiтi епох.
I де цей шлях почався, - невiдомо.
I де урветься, знаE тiльки Бог.


Я слышу голос...
Перевод: А. Дудка

Я слышу голос, спрашиваю: - Кто ты?
В ответ: - Не знаю. Может, кто в роду.
Меня водил под руку Аристотель
в каком-то странном, сказочном саду.
Садилось солнце в сумеречных лузах.
А в Риме правил Тит или Нерон.
Сама тогда жила я в Сиракузах,
стихи писала золотым пером.
Везде своя, для дома нет и места.
Душа летит средь факелов эпох.
И где пути начало - неизвестно.
И где прервётся - знает только Бог.

--------


Л.Костенко
ДОЛЯ

Наснився менi чудернацький базар:
пiд небом, у чистому полi,
для рiзних людей,
для щедрих i скнар,
продавалися рiзнi Долi.

Однi були царiвен не гiрш,
а другi - як бiднi Мiньйони.
Хту купляв собi Долю за грiш.
А хто - i за мiльони.

Дехто щастям своїм платив.
Дехто платив сумлiнням.
Дехто - золотом золотим.
А дехто - вельми сумнiвним.

Долi-ворожки, тасуючи днi,
до покупцiв горнулись.
Долi самi набивались менi.
I тiльки одна вiдвернулась.

Я глянула їй в обличчя смутне,
душею покликала очi.

- Ти все одно не вiзьмеш мене,-
сказала вона неохоче.

- А може, вiзьму?

- Ти собi затям,-
сказала вона суворо.-
За мене треба платити життям,
а я принесу тобi горе.

- То хто ж ти така?
Як твоE iм'я?
Чи варта такої плати?

- Поезiя - рiдна сестра моя.
Правда людська - наша мати.

I я її прийняла, як закон.
I диво велике сталось:
минула нiч. I скiнчився сон.
А Доля менi зосталась.

Я вибрала Долю собi сама.
I що зi мною не станеться -
у мене жодних претензiй нема:
до Долi - моEї обраницi.


Доля
Перевод: А. Дудка

Приснился мне невиданный базар:
Под ясным небом будто в чистом поле
Незримый кто-то людям продавал -
Скупым и щедрым - всем на выбор - Доли.

Царевны Доля сказочной была,
Другая - как у нищенки Миньоны.
Все выбирали разное тогда:
Кто на копейку, кто на миллионы...

Здесь кто-то своим счастьем заплатил,
А кто в обмен сомнения оставил,
Кто золотом оплачивал златым,
А кто поддельным золотом слукавил.

Цыганки-Доли тасовали дни
И ластились, навязываясь сладко.
Вокруг меня толпилось много их,
Галдели все, одна ушла украдкой.

Я догнала, взглянула ей в лицо,
Душою позвала её с собою.
- Ты всё равно меня ведь не возьмёшь,
Не сделаешь меня своей судьбою.

- А вдруг возьму?
- Запомни, что скажу,-
Ответила она, уже не споря.-
Заплатишь жизнью, по рукам свяжу
И принесу тебе я много горя...

- Да кто ты? Как зовут тебя? Ответь!
За что же на тебя цена такая?
- Поэзией сестра зовёт, заметь.
Мне правда жизни - матушка родная.

И приняла её я как закон.
И диво дивное со мною сталось:
Ночь увела куда-то странный сон,
А Доля с этих пор со мной осталась.

Я эту Долю выбрала сама,
И что б со мной отныне ни случилось,
Не будет в том избранницы вина -
Что было суждено, то и свершилось.

--------


Лiна Костенко

* * *
Страшнi слова, коли вони мовчать,
Коли вони зненацька причаїлись,
Коли не знаEш, з чого їх почать,
Бо всi слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучився, болiв,
Iз них почав i ними ж i завершив.
Людей мiльярди, i мiльярди слiв,
А ти їх маEш вимовити вперше!

Все повторялось: i краса, й потворнiсть.
Усе було: асфальти й споришi.
Поезiя - це завжди неповторнiсть,
Якийсь безсмертний дотик до душi.

--------


Л.Костенко
* * *
Перевод: С. Соложенкина

О, не взыскуй полыни - мёда славы!
То мёд недобрый, от недобрых пчёл.
Взыскуй сказать бескровными устами
О том, что ты в сердцах людских прочёл.
Взыскуй прожить несуетно и смело,
Взыскуй терпенья, если ты - поэт.
А слава - что? - подобранный умело,
Она на холм твой принесёт букет.

--------


Лина Костенко
* * *
Перевод: С. Соложенкина

Настанет день, увенчанный плодами.
Им не страшны ни слава, ни хула.
Мои соцветья биты холодами,
Но завязь добрую душа дала.
И ничего, что опускались руки,
Что жизнь проходит и вот-вот пройдет.
Зато из боли из такой, из муки
Не сотворить мне бутафорский плод.

--------


Лiна Костенко
ПЕЛЮСТКИ СТАРОВИННОГО РОМАНСУ

Той клавесин i плакав, i плекав
чужу печаль. Свiчки горiли кволо.
Старий спiвак спiвав, як пелiкан,
процiджуючи музику крiзь воло.

Вiн був старий i плакав не про нас.
Той голос був як з iншої акустики.
Але губив пiд люстрами романс
прекрасних слiв одквiтлi вже пелюстки.

На голови, де, наче солов'ї,
своE гнiздо щодня звивають буднi,
упав романс, як вiн любив її
i говорив слова їй незабутнi.

Вiн цей вокал пiдносив, як бокал.
У нього був метелик на манiжцi.
Якiсь красунi, всупереч вiкам,
до нього йшли по мiсячнiй дорiжцi.

А потiм зникла музика. Антракт.
Усi мужчини говорили прозою.
Жiнки мовчали. Все було не так.
Їм не хотiлось пива i морозива.

Старий спiвав без гриму i гримас.
Були слова палкими й несучасними.
О, заспiвайте дiвчинi романс!
Жiнки втомились бути не прекрасними.

--------


Л.Костенко

* * *
Вмирав актор. Вiн був смертельно хворий,
Вiн був старий. I це була не роль.
Вiджив той голос, наче грецькi хори.
Вмирав актор, шекспiрiвський король.
Його iм'я розгублена афiша
Уже несла, як вечоровий дзвiн.
Яка у залi западала тиша,
Коли на сценi ще з'являвся вiн!
Його в театр привозила дружина.
Стояла там, припавши до кулiс.
А вiн ще грав. I ми за ним тужили,
I вже його не бачили вiд слiз.
Вiн грав не так. Але не мiг не грати.
Iще раз. Ще! ВостаннE... I згасав.
Додому вiн вертався умирати,
Але в мистецтвi вiн ще воскресав.

А поруч грали молодi, високi.
Зривали голос, морщили чоло.
Але це так, це все iще масовка.
I серед них його ще не було.
А вiн вмирав. Вмирала з ним епоха.
Її уже не викличеш на "бiс".
Остання дiя... Кладовище. Похорон.
В безсмертя очi також повнi слiз.

--------


Л.Костенко

* * *
Його обличчя знали вже мiльйони.
Екран приносить славу свiтову.
Чекали зйомки, зали, павiльйони, -
чекало все! Iван косив траву.

О, як натхненно вмiE вiн не грати!
Як мимоволi творить вiн красу!
Бур'ян глушив жоржини бiля хати,
i в генах щось взялося за косу.

Чорнiли вiкна долями чужими.
Iван косив аж ген десь по корчi.
Хрести, лелеки, мальви i жоржини
були його Eдинi глядачi.

I не було на вербах телефону.
Русалки виглядали iз рiчок.
Щоденнi старти кiномарафону
несли на грудях фiнiшi стрiчок.

Десь блискавки - як блiци репортера,
проекцiя на хмару грозову.
На плечi стрибне слава, як пантера, -
вiн не помiтив, бо косив траву.

Iваночку! ЧекаE кiноплiвка.
Лишай косу в сусiда на тину.
Iди у кадр, екран - твоя домiвка,
два вимiри, i третiй - в глибину.

Тебе чекають рiзнi дивовижi.
Кореспонденти прагнуть iнтерв'ю.
Москва. Гран-Прi. Овацiї в Парижi!..

...Iван косив у Халеп'ї траву...

--------


Лiна Костенко
ВАН-ГОГ

Добрий ранок, моя одинокосте!
Холод холоду. Тиша тиш.
Циклопiчною одноокiстю
небо дивиться на Париж.
Моя муко, ти ходиш по гранi!
Вчора був я король королiв.
А сьогоднi попiл згорання
осiдаE на жар кольорiв.
Мертвi барви.
О руки-митарi!
На мольбертах розп'ятий свiт.
Я - надгрiб'я на цьому цвинтарi.
Кипариси горять в небозвiд.
Небо глухо набрякло грозою.
Вигинаються пензлi-хорти.
Чорним струсом палеозою
переламано горам хребти.
СтруменiE моE склепiння.
Я пастух. Я дерева пасу.
В кишенях дня, залатаних терпiнням,
я кулаки до смертi донесу.
Самовитий - несамовитий -
не Сезанн - не Гоген - не Мане -
але що ж я можу зробити,
як в менi багато мене?!
Вiн божевiльний, кажуть.
Божевiльний!
Що ж, може бути. Вiн - це значить я.
Боже - вiльний...
Боже, я - вiльний!
На добранiч, Свободо моя!

--------


Л.Костенко
АСТРАЛЬНИЙ ЗОЙК

Добридень, люди! Вбитий на снiгу,
я спам'ятався в зорянiй пустелi.
I все, що маE на землi вагу,
осипалось, як мертвi iмортелi.
Там, на землi, щось падало, цвiло,
було рожеве, синE i зелене.
Менi вiтри позичили крило,
я бачив землю за вiки вiд мене.
Я натомився жити без душi.
Нема на чому записати строфи.
Усi арапи-предки й гармашi
кричать в менi зiгрiтися хоч трохи.
Я сам не знаю, скiльки тут пробув.
Не хочу я нi вiчностi, нi слави.
В безсмертi холодно. Я хочу в Петербург.
Вдягтися в тiло i напитись кави.
Там, на столi, лежить моE перо.
Воно лежить, воно давно не пише.
Я хочу вiршi написати про...
Про те, як вiтер гiлочку колише.
Я хочу встати вранцi, на зорi.
Любити жiнку, ждать листа з Одеси.
Я хочу волi, волi!.. А царi?
Я хочу жити, жити!.. А Дантеси?
Я сто поем ще маю на метi,
а я дивлюсь у вiчi пiстолету...
В безсмертi холодно. I холодно в життi.
О Боже мiй! Де дiтися поету?!

--------


Л.Костенко
МАЙЖЕ ПЕРЕКЛАД З ПРОВАНСАЛЬСКОЇ

Я лицар i поет, не схожий на ханигу.
Я не служу чужому королю.
У вiдблиску меча читаю древню книгу
i даму серця здалеку люблю.

I хоч у мене приятелi щирi,
але я знаю, що таке любов,
i не хвалюся друзям у трактирi,
як я залiз до неї у альков!

А наш король, а ми його васали,
а чорт вiзьми, я теж його васал.
Усi йому вже оди написали,
лиш я йому ще оди не писав.

I хоч живу я з королем не в мирi,
бо не люблю присвячувати од,
я друзям не пiдморгую в трактирi -
мовляв, який король наш iдiот!

Мене куплять i спродувать не раджу,
моя душа не ходить на базар.
А не клянусь тому, що я не зраджу,
i вже не раз це в битвах доказав.

I хоч на свiтi сторони чотири,
я тут живу, бо я цей край люблю.
I не боюсь донощика в трактирi,
бо все кажу у вiчi королю!

--------


Лина Костенко
ПЛЕМ'Я ТОДА

Бiда, коли E цитруси i кава,
коли в землi E золото,- бiда!
Бiда, коли земля така ласкава,
коли така правiчна й молода.

Тодi її пригорнуть i обнiмуть.
Тодi її розгорнуть i однiмуть...

О пестощi Ост-Iндської компанiї!
Залиште їм хоч казку, хоч струну!
Вже їх земля - копалини й копальнi,
залiзнi кiгтi шахт у глибину.

Уже нема квiтучої долини.
Не чути в передгiр'ях череди.
Лиш чорний iEроглiф бадилини
щось шелестить до мертвої води.

Дiвчат красивих тягнуть у гареми.
Страх i покора множать недорiк.
На скелях клинописнi теореми
вже не вчитаE жоден чоловiк.

Вже все iде у стерлiнгах i центах,
i плем'я тода - це вже не народ,
i безтурботна молодь без акценту
вже розмовляE мовою заброд.

Уже своEї слухати не хоче.
ЗдаEться, все. ЗдаEться, вже кiнець.
...Що вiн спiваE, що вiн там бурмоче,
цей передсмертно посивiлий жрець?

Вiн прихилився в храмi до одвiрка,
у тому храмi, де погас вогонь.
Стоїть над ним одна-Eдина зiрка,
пливе молитва в човнику долонь.

Останнiй жрець печального народу
бурмоче гiмни, складенi колись.
Вiн пояснив би тодам мову тода,
але ж вони вже вiри вiдреклись!

I юнаки, верткi вiд мiмiкрiї,
вже перешитi на новий фасон,-
хто зна од чого очi щось мокрiють,
i сниться їм якийсь забутий сон...


Племя тода
Перевод: А. Дудка

Беда, когда есть кофе и лимоны,
Когда в земле есть золото - беда!
Когда она приносит миллионы,
Когда она извечно молода.
Тогда её приветят и обнимут.
Тогда её оценят и отнимут...
О, щедрости Ост-Индского застолья!
Оставьте людям сказку, хоть одну!
Вся их земля раскопана на штольни,
Стальные когти вгрызлись в глубину.
И нет цветущей солнечной долины.
Не слышится в предгорьях топот стад.
Лишь сухостоя стебель чёрный, длинный
Над мёртвою водою ветру рад.
Девчат красивых тащат по гаремам.
Родной язык все стали забывать.
На скалах клинописной теоремы
Никто уже не может прочитать.
Всё исчисляют в стерлингах и центах,
И племя тода - больше не народ,
Бездумно юность даже без акцента
Чужой язык за местный выдаёт.
А своего и слышать уж не хочет.
Неужто всё?! И племени - конец?!
...Что он поёт и что он там бормочет,
Этот досрочно поседевший жрец?
Один он в древнем храме прозябает,
В том храме, где огонь уже погас.
Над ним звезда торжественно сияет,
Плывёт молитва в этот поздний час.
Последний жрец забытого народа
Бормочет гимны, древние, как жизнь.
Он объяснил бы юным слово тода,
Да ведь они ж от веры отреклись!
Неразличимы, как сосиски в тесте,
Юнцы одеты на чужой фасон,-
Так почему ж глаза на мокром месте
И снится им забытый, давний сон?..

--------


Лiна Костенко
IМА СУМАК

Було на свiтi плем'я - iнки.
Було на свiтi - i нема.
Одних приставили до стiнки,
а iнших вбили крадькома.
Кого улещено дарами,
кого утоплено в кровi.
I тiльки храми, древнi храми
стоять по груди в кропивi.
I тiльки вiтер, вiтер, вiтер...
I тiльки сонце, сонце, сон...
над нерозгаданiстю лiтер
на скелi дикiй, як бiзон.
I мiсто, вгвинчене в могили,
гiбрид валторни i кота,
напнеться нервами тугими
на звук священного щита.
Удар. I ще раз. Бевхне глухо
в кубло чужинцiв i заброд.
Асфальтами залите вухо
не знаE iменi: Народ.
Нащадки вбивць i товстосуми,
священних рiк повзучий пляж...
Ти де взялася, Iма Сумак?!
В оцей блюзнiрський камуфляж
як проросли твої молитви,
той клекiт древнього жреця?
Чи плем'я, знищене для битви,
помстилось голосом спiвця? -
Щоб вiн сопрано, меццо, басом
усiх немислимих октав
ячав, метався диким барсом
i нот нi в кого не питав!
Йому пiд силу велич опер,
врочистий гiмн чужих молитв.
А вiн, могутнiй, чинить опiр,
спiваE те, що кров велить!
СпiваE гiмни смертна жiнка.
А в нiй - чи знаE i сама? -
безсмертно тужить плем'я - iнки.
Те плем'я, котрого нема.

--------


Л.Костенко
* * *
Перевод: С. Соложенкина

...И на берег Америки вышел Колумб, огляделся,
ступил на траву неизвестной доселе земли.
И к нему из вигвамов наивные вышли индейцы,
свои шляпы крутили в руках, привечали его, как могли.
И женщины начали танец под грохот весёлого бубна,
повесили каждому гостю на шею душистый венок.
Так ласков и мил был с ними пришелец чужой, светлочубый!
Браслеты всю ночь звенели, и круг распасться не мог.
Костёр полыхал. Резво плавали в море медузы.
И ветер играл в тростниках, напевая для них ритурнель.
И, рот до ушей раскрывая, смеялся Бог Кукурузы,
серебряным боком сверкала, подпрыгивая, форель.
И гору плодов принесли им для долгой дороги,
и гимны священные пели, лицо обратив к небесам,
на счастье гостям амулеты вручили - чтоб боги
попутные ветры послали их парусам.
Под ноги они чужестранцам цветы рассыпали,
бородки старейшин струили на трости бамбука свой свет,
и смуглые дети - пока ещё вольные дети - махали,
доверчиво, долго махали Колумбу вослед...

--------


Лина Костенко
КЛИМЕНА
Перевод: С. Соложенкина

Орел терзал - все как обыкновенно,
клевал он печень: Зевсова затея!
А как тогда жилось тебе, Климена,
несчастная супруга Прометея?

Ой, можно жить в изгнанье и в обиде,
корой питаться - вот беда какая!
Но вновь к скале той подходить и видеть,
как он... прикован... кровью истекает!

И сколько крови той уже пролилось!
А боги глухи, боги непреклонны...
Глотала слезы и домой тащилась,
баюкать своего Девкалиона.

И жить, и ждать, кто камнем бросит слово,
хотя у всех людей свои заботы:
- Вон та, чей муж там, на скале, прикован!
Он, говорят, злодей. Украл чего-то...

--------


Л.Костенко

* * *
А затишок спiваE, мов сирена.
Не треба воску, я не Одiссей.
Вже леви ждуть, i жде моя арена.
Життя, мабуть,- це завжди Колiзей.

I завжди люди гинули за вiру.
Цей спорт одвiчний вiднайшли не ми.
Тут головне - дивитись в очi звiру
i просто - залишатися людьми.

Коли мене потягнуть на арену,
коли на мене звiра нацькують,
о, я впiзнаю ту непроторенну
глупоту вашу, вашу мстиву лють!

Воно в менi, святе моE повстання.
Дивлюся я в кривавий ваш туман.
Своїм катам i в мить свою останню
скажу, як той найперший з християн:

- Мене спалить у вас немаE змоги.
Вогонь холодний, вiн уже погас.
I ваши леви лижуть менi ноги.
I ваши слуги насмiялись з вас.

--------


Л.Костенко
Брейгель. <Шлях на Голгофу>

То ж не була вузесенька стежина.
Там цiлi юрми сунули туди.
I плакала Марiя Магдалина,
що не подав нiхто йому води.

Спiшили верхи. Їхали возами.
Похiд розтягся на дванадцять верст.
I Божа Мати плакала сльозами -
та поможiть нести ж йому той хрест!

Чи ви не люди?! Що за чудасiя,
дають старцям, пiдсаджують калiк,
а тут же йде, ну, добре, не Месiя,-
людина просто, просто чоловiк!

Юрма гуде i кожен пнеться ближче.
Хтось навiть пiдбадьорюE: терпи,
вже он Голгофа, он Череповище! -
хрущали пiд ногами черепи.

Сказати б, зброя, це хiба Eдине?
Так що б зробили стражники юрбi?
А в юрмах тих малесенька людина
тягла хреста важкого на собi.

I хоч би хто! Кому було до того?
Всi поспiшали мiсце захопить.
Воно ж виднiше з пагорба крутого,
як вiн конаE, як вiн хоче пить.

I вiн упав. I руки аж посинiли.
Тодi знайшовся добрий чоловiк:
наморений iдучий з поля Симон,
що йшов додому в протилежний бiк.

Коли ж звершилась вся ця чорна справа,
i люди вже розходилися тi,-
от парадокс: заплакав лиш Варава,
розбiйник, не розп'ятий на хрестi.

Чи пожалiв, чи вдячен був Пiлату,
чи втямив, темний, раптом щось нове:
що Божий Син таки iде на страту,
а вiн, розбiйник,- вiн таки живе.

--------


Л.Костенко
ПЕРШ, НIЖ ПIВЕНЬ ЗАПIE...

Петро - не Юда. Вiн любив Учителя.
I вуст вiн зроду був би не отверз.
...Коли вели Iсуса до мучителя,
Була сльота. Петро апостол змерз.

А тут раби i слуги архирейськi
Такий вогонь великий розвели!
Петро подумав: - Я лише погрiюсь,
Бо хтозна, чи ще прийдеться коли.

Вiн пiдiйшов до ницих i бундючних,
I руки грiв при їхньому вогнi.
Слуга спитав: - Ти також його учень? -
Була сльота. Сказав апостол: - Нi.

Вiн так сказав, i той його облишив.
Раби i слуги пiдкидали хмиз.
Месiю били. В груди. I в обличчя.
Вогонь горiв. Петро дивився вниз.

Коли ж Iсуса повели, одмучили
I розп'яли в такiй височинi,
Слуга спитав: - Ти був мiж його учнями? -
Горiв вогонь. Петро промовив: - Нi.

Вiн руки грiв i зневажав Пiлата.
В своEму серцi плакав i скорбiв.
Але вогонь продовжував палати.
I вiн сидiв, як раб серед рабiв.

Бо ж розiпнуть. I хто ж тодi нестиме
Святе учення у майбутнi днi?
Слуга сказав: - Я ж бачив тебе з тими! -
I втретE вiн тодi вiдрiкся: - Нi.

Ну, Петре, як? Зiгрiв свої долонi?
Урятувався? ДогоряE хмиз...
Тебе розiпнуть десь аж при Неронi.
Зате iнакше: головою вниз.

--------


Лина Костенко
СВЯТ-ВЕЧIР

Мороз малюE у вiконцi.
Узваром дихаE кутя.
I Мати Божа на iконцi
у хустку кутаE дитя.

Побудь дитиною, синочку.
ТвоE дитинство золоте.
Ще вiтер вiE у терночку
i дерево на хрест росте.

Ще час не сплинув за водою.
Ще Юда спить у сповитку.
Он гурт з рiздвяною звiздою
уже на ближньому кутку.

Поколядують i засiють.
Ще, може, буде i життя.
Ти на Голгофi вже Месiя,
а на руках iще дитя.


Святый вечер
Перевод: А. Дудка

Мороз поскрипывает звонко.
Узваром полнится кутья.
И Божья Матерь на иконке
В платочек кутает дитя.

"Не торопись расти на свете,
Лишь в детстве счастье тебя ждёт.
Ещё терновник гладит ветер
И древо для Креста растёт.

Дни не уплыли за водою,
Иуда в колыбели спит.
Толпа с Рождественской звездою
К тебе, сыночек мой, спешит.

Поколядуют и засеют.
И, может, будет жизнь ещё...
На той Голгофе ты - Мессия,
А на руках - дитя моё".

--------


Л.Костенко

* * *
Iсус Христос розп'ятий був не раз.
Там, на Голгофi, це було уперше.
Умер од смертi, може,- вiд образ,
i за життям не пожалiв, умерши.
А потiм розп'яли на полотнi,
у мармурi, у гiпсi i в гранiтi.
А потiм розп'яли його в менi,
i розп'яли на цiлiм бiлiм свiтi.
I тiло з'їли, кров'ю запили.
Ще рiк, чи два, чи десять, чи довiку.
I продавали образ з-пiд поли,
i не дають умерти чоловiку.
Куди пiду? Куди тепер пiду?
Де на землi земля обiтована?
Казарми в Гефсiманському саду,
i всi народи - як розкрита рана...


Иисус Христос распят был...
Перевод: А. Дудка
 
Иисус Христос распят был, и не раз.
Там, на Голгофе, пред толпой - впервые,
Он умирал униженный - за нас,
Не пожалел и годы золотые.
Потом Его распяли на холсте,
И в мраморе, и в гипсе, и в граните.
Ну а потом распяли и во мне,
Христа распяли всей большой планетой.
И тело съели, кровью закусив.
И год, и два, так длится бесконечно...
И продавали Лик, любовь забыв,
И не дают Ему покоя вечно.
Куда теперь идти? Куда пойду?
Где на земле земля обетованная?
Казармы в Гефсимании саду,
И все народы кровоточат ранами.

--------


Лiна Костенко
ДАВИДОВI ПСАЛМИ

ПСАЛОМ 1

Блажен той муж, воiстину блажен,
котрий не був нi блазнем, нi вужем.

Котрий вовiк нi в празники, нi в буднi
не пiде на збiговиська облуднi.

I не схибнеться на дорогу зради,
i у лукавих не спита поради.

I не змiняE совiсть на харчi, -
душа його у Бога на плечi.

I хоч про нього скажуть: навiжений,
то не бiда, - вiн все одно блаженний.

I мiж людей не буде одиноким,
стоятиме, як древо над потоком.

Крилатi з нього вродяться плоди,
i з тих плодiв посiються сади.

I вже йому нi слава, нi хула
не зможе вiк надборкати крила.

А хто вiд правди ступить на пiвметра, -
душа у нього сiра й напiвмертва.

Не буде в нiй нi сили, нi мети,
лиш без'язикi корчi нiмоти.

I хто всiляким iдолам i владам
ладен кадити херувимський ладан,

той хоч умре з набитим гаманцем, -
душа у нього буде горобцем.

Куди б не йшов вiн, на землi i далi,
дощi розмиють слiд його сандалiй.

Бо так воно у Господа ведеться -
дорога ницих в землю западеться!


ПСАЛОМ 18

Їдиний Боже! Все обсiли хами.
Веди мене шляхетними шляхами.

I не вiддай цим людям на поталу, -
вони вже iншу вiру напитали.

Одплач в менi, одплач i оболи, -
вони ж моїми друзями були!


ПСАЛОМ 22

Боже мiй, Боже мiй, Боже! Душу врятуй вiд грабунку!
Далекi слова мого крику вiд снiв мого порятунку!

Боже мiй, я ж Тебе кличу! Що ж Ти робиш зi мною?
Що ж Ти мiй голос, Боже, менi ж повертаEш з луною?

Боже, хiба ж Ти пустка? Чом же Ти одвернувся?
Нашi ж батьки Тебе кликали - i Ти до них вiдгукнувся.

Ти ж їх визволив, Боже! Були вони, Боже, спасеннi.
Були вони вiльнi, Боже, хоробрi були i пiсеннi.

А я - нiщо. Одоробло. Опудало власних городiв.
Я - посмiховисько людське, бидло помiж народiв.

Не вiддаляйся вiд мене, дай менi грiм Твоїх крокiв.
НемаE у мене вiйська, немаE у мене пророкiв.

Бики мене оточили, вже їхня злоба, як хащi.
Вже пси вишкiряють на мене, як леви, кривавi пащi.

Я ж, як вода, розлитий, душу мою загидили.
Серце, як вiск, розм'якло, з нього вилiплять iдолiв.

М'язи мої розв'язались, вмерло моE терпiння.
Язик моEї розпуки спалив моE пiднебiння.

Бо пси мене оточили, бики узяли на роги,
Облiг злоязикий натовп, протяв менi руки й ноги.

Вже дiлять мою одежу, уже й жеребкують шати.
Чому ж Ти не хочеш, Боже, на помiч менi поспiшати?!

Врятуй мою душу, Боже, благаю Тебе, нездвиженного,
Душу мою, одиначку, iз лап собаки саженого!

Я тихо молився, Боже, тепер я кричу вже криком -
прикрий мою душу, Боже, щитом малим i великим!

Не дай менi, Боже, впасти на цьому барвiнку хрещатому, -
на всi свої поколiння iмення ТвоE кричатиму!

Чи я завинив чим, Боже, чи я для того й родився?
Голос мiй одинокий об вуха Твої розбився.

Увесь я уже розлитий, мов чаша гiркого трунку.
Далекi слова мого крику вiд снiв мого порятунку!..

--------


Л.Костенко

* * *
Iондоли - чорнi. Бо в чуму були
човнами смертi, транспортом Харона.
Але вже тiльки в пам'ятi смоли
лишилась та жалоба похоронна.

Пливеш - пливи. I смiйся, i радiй.
Усе i всiх вiки перетривали.
Життя - це чорний подiум подiй,
венецiанськi маски й карнавали.

Ти вибрав маску i вона тебе.
Це ваша мить. Дай, Боже, не остання!
Iондоли чорнi. Небо голубе.
I iондольEр спiваE про кохання.

--------


Лiна Костенко

* * *
Над ВезувiEм снiг. Над фiордами спека.
I мене вже немаE двi тисячi лiт.
Iз Червоної книги вилiтаE лелека,
щоб зробить над землею прощальний облiт.

Облети, моя птахо, те царство вугляне,
що вжило неналежно Прометеїв вогонь.
Нi однiсiнький сад з-пiд долонi не гляне,
бо немаE вже в саду зелених долонь.

День нахмуриться нiччю. Переглянуться зорi.
Озирнеться комета. Заплачуть дощi,
що Земля вже пустельна, i рiки вже хворi,
i немаE ж куди повернутись душi.

--------


Л.Костенко

* * *
Учора все було зелене,
сьогоднi бiлим зацвiло.
В часи прекрасної Гелени
ще не лiтало НЛО.

Були Геракли i Перикли,
i не порнуха, а Парнас.
Навiщо ми до всього звикли?
Навiщо звикло все до нас?

Життя ж коротке i шалене.
Летить, як цифри на табло.
Учора все було зелене.
Учора все iще було.

--------


Л.Костенко
БIЛА СИМФОНIЯ

Було нам тодi не до смiху.
Нiч пiдняла завiсу -

бiла симфонiя снiгу
пливла над щоглами лiсу.

А лiс, як дрейфуюча шхуна,
скрипiв, у льоди закутий...

I хлопець, зворушливо юний,
сказав iз дорослим смутком:

- Ти пiсня моя лебедина,
останнE моE кохання...

В такому вiцi людина
завжди кохаE востаннE.

Бо то уже справа гiдности -
життя, бач, як сон, промайнуло.

Пiдлiтки для солiдности
мусять мати минуле.

Завiянi снiгом вiтрила
звисали, як бiла гичка...

Я теж йому щось говорила,
i теж, певно, щось трагiчне.

Було кохання фатальне,
майже з драми Ростана...

Я тiльки снiг пам'ятаю,
отой, що давно розтанув.

Бiлу симфонiю снiгу,
шхуну, в льоди закуту...

А нам з тобою - до смiху!
А нам з тобою не смутно!

I добре тобi, i весело
на бiлому свiтi жити.

Ти тiльки, як всi воскреслi,
не любиш про смерть говорити.

--------


Л.Костенко

* * *
Пливли ми ввечерi лиманом.
Моторчик чахкав спроквола.
Десь там за морем, за туманом
уже Туреччина була.

Спiвали пiсню ми про Байду
i про турецького царя,
як Байда стрiлами глобально
царя у голову цiля.

А хтось виводив тонко-тонко,
гули замрiянi баси.
В туман, лиман, у рiчку Конку
впадали нашi голоси.

I так нам вiльно, так повiльно,
таке роздолля степове! -
що так нiхто i не помiтив,
що човен далi не пливе!

Чи, мо', наскочили на камiнь?
Чи, мо', бензину вже не E?
Пiдводне царство з павуками
нам зрушить з мiсця не даE.

А ми ж про це не мали й гадки.
СмiEться Байда з далини:
- Що, доспiвалися, нащадки?
Зiпхнiться перше з мiлини.

--------


Л.Костенко

* * *
Я пiшла як на дно. Надi мною свинцевi води.
Тихi привиди верб обмивають стежку з колiн.
Захлинулась i впала, як розгойданий сполох свободи,
як з нiмої дзвiницi обрiзаний ворогом дзвiн.
Я вгрузаю в пiсок. Може, десь там, в часах потомних,
хтось, колись, пригадаE i тихо мене позове.
Дивнi риби, i хмари, i тiнi бикiв бетонних -
все пливе надi мною.., усе надi мною пливе...
Менi сниться мiй храм. Менi сняться золоченi банi.
У високому небi обгорiлої вiри хрести.
Менi холодно тут. Та, принаймнi, - нiякої тванi.
Глибина, вона що ж? - потойбiчна сестра висоти.
Забуваю свiй голос. I вчуся тихо конати.
КрижанiE рiка. Вже немаE нi хвилi, нi хмар...
Так зате хоч одне: перетлiлi мої канати.
В не мої Великоднi не сiпаE жоден дзвонар.

--------


Л.Костенко
Летучие ритмы
Перевод: С. Соложенкина

Так захотелось простора -
______И чтоб никаких травм,
___И чего-то такого простого -
______Как прорастание трав,
___И чего-то такого дивного -
______Как музыка
_________________без дураков,
___И слОва -
_____________хотя б единого! -
______Но чтоб на веки веков.

У мудрецов обычай был не скорый:
______Передохни, когда осилишь горы,
___Постой, на перевале оглянись,
______А дальше сам решай - вверх или вниз.

Ох, какие мы все гении!
______Напасешься ли венков?
___Только что же там останется
______По прошествии веков?
___Пригляделись, поостыли мы -
______Эволюции нема.
___Так, стишки довольно милые,
______Паутиночка ума.

Побольше музыки,
_________________поменьше умных фраз,
______В которых лжеученость так и дышит.
___Всю жизнь безделкой тешишься подчас,
______А век - он мудрый:
_________________________фикции все спишет.

Какие зори в памяти планеты?
______Мрак первобытных ледяных пещер,
___Минувших лет неспешных менуэты,
______Космическая скорость НТР.

И вырастают поколенья -
______Они не знали тишины.
___Страшней всех летоисчислений -
______Война, войною, до войны!
___И снова каннибалы в силе -
______Утрат людских не отрыдать.
___Что сберегли мы,
____________________что скопили,
______Чтоб нашим детям передать?

Миры иные в небесах ночных -
______Там пустота за серебром и чернью!
___А может быть, мы светимся для них?
______А может, мы им - звездочка вечерняя?

Режимы хунты и претории
______Менялись. Вечны лишь народы.
___Решетки - что ж -
_____________________канва истории.
______На чем же вышить лик свободы?

Черный сон веков не сбудется -
______Что пройдет, а что забудется,
___Что уснет, а что разбудится.
______Черный сон веков не сбудется...

--------


Л.Костенко

* * *
Життя iде i все без коректур.
I час летить, не стишуE галопу.
Давно нема маркiзи Помпадур,
i ми живем уже пiсля потопу.

Не знаю я, що буде пiсля нас,
в якi природа убереться шати.
Їдиний, хто не втомлюEться, - час.
А ми живi, нам треба поспiшати.

Зробити щось, лишити по собi,
а ми, нiчого, - пройдемо, як тiнi,
щоб тiльки неба очi голубi
цю землю завжди бачили в цвiтiннi.

Щоб цi лiси не вимерли, як тур,
щоб цi слова не вичахли, як руди.
Життя iде i все без коректур,
i як напишеш, так уже i буде.

Але не бiйся прикрого рядка.
Прозрiнь не бiйся, бо вони як лiки.
Не бiйся правди, хоч яка гiрка,
не бiйся смуткiв, хоч вони як рiки.

Людинi бiйся душу ошукать,
бо в цьому схибиш - то уже навiки.


А жизнь идёт. И всё без корректур
Перевод: А. Дудка

А жизнь идёт. И всё без корректур.
И время не притормозит  галопа.
Давно уж нет маркизы Помпадур,
И мы живём уже после Потопа.

Не знаю я, что будет после нас,
Во что потом земля принарядится.
Не устаёт в извечном беге час.
А нам, живым, пристало торопиться.

Чтобы хоть что-то дельное успеть.
И пусть мелькнём мы сами точно тени.
Лишь продолжало б небо голубеть,
Земля не оскудела б на цветенье.

Чтобы леса не вымерли, как тур.
Слова пустой руды не стали б грудой.
Ведь жизнь идёт, и всё без корректур.
И как напишешь, так оно и будет.

Пусть не страшит досадная строка.
Прозрений не пугайся, в них лекарство.
Не бойся правды, хоть она горька,
Страдания за правду не напрасны.

Но бойся чью-то душу обмануть -
Такие промахи без промаха убьют.

--------


Лiна Костенко
<Берестечко>
(Отрывки из исторической поэмы)

* * *
Вже в мене й чуб, як пух на осокорi.
Вже в мене й очi до письма слабi.
Колись думки на слово були скорi,
тепер думки самi уже в собi.
То вже, мабуть, отак я i умру,
а дiло жизнi так i не подвигну.
Бо хоч i в рот горiлки не беру,
але ж i книгу написать не встигну.
Мої собраття вже пiшли у стовбур,
вродивши рясно плевелами слiв.
Найперший дурень i останнiй бовдур
уже, мабуть, в науках преуспiв.
А я гусак обскубаний, що й досi
гелгоче щось про правду i добро,
котрому в лапi вдержать удалося
одне своE гусиноE перо.
Менi не треба слави, анi грошей,
анi щоб сильний свiту похвалив,-
аби хто-небудь, мислiю возросший,
до мене часом слух свiй прихилив.
Але ж я прочитателiв не маю.
Сам пишу, i сам собi внiмаю.


* * *
Боюся ночi, в нiй немаE дна.
Життя прожив - i ось мої набутки.
Душа iде сама собi одна
крiзь день i нiч, i спогади, i смутки.

То десь кричать на згарищах сичi.
То виE вовк, то вiтер виE в полi.
Та ще той лицар. Глянеш уночi -
а вiн лежить. Сахнешся мимоволi.

Нема життя в такому животiннi.
Мiж нами ходять привиди i тiнi.
По схилах пiдкрадаються вночi
япинуватi скорченi корчi.

I сняться сни, гiркiшi вiд ропи.
Вони кричать як заткнутi чопами.
Менi приснились в полi черепи,
по самий обрiй - поле з черепами.

Їх вивертають з iрунту лемешi.
А поле заростаE блекотою.
Видiння стемнiлої душi,
аж губи обкипiли гiркотою...

Чекаю лиха, звiдусiль, щомитi.
Бiди чекаю. Горя. Звiдусiль.
Вже зiрочки на чорнiм оксамитi
Чумацьким Шляхом розсипають сiль.

Чого менi? Нажився я доволi.
Як гарно пахне сiно молоде!
Та тiльки часом дрiбка тої солi
менi з небес у очi попаде...


* * *
Яка самотнiсть! З темрявою злився...
Мене нема. Я згарище. Я дим.
Приходив дощ, пошепотiв iз листям;
та й знов нiкого, знову я один.

Десь виE пес. i каркаE ворона.
Внизу туманом дихають яри.
Бiйницi мружить башта оборонна.
Смутнi мої самотнi вечори.

Оце вже й все. Отут я i причалю.
Принижена душа не пiднiмаE вiч.
Допалюю життя. Останнiй хмиз печалi
потрiскуE, горить в мою високу нiч...


* * *
ЗближаEться той день i та хвилина,
той день i час уже не в далинi,
коли задзвонить кожна бадилина
нечутним дзвоном - це вже по менi.

Невже мiй шлях загубиться у мотлосi
i потьмянiE днiв моїх скрижаль?!
Надходить час останньої самотностi.
Не все я встиг. Усе не встиг. На жаль.


* * *
I я не я, i ти менi не ти.
Скриплять садiв напнутi сухожилля.
Десь граE нiч на скринцi самоти.
Десь виE вовк по нотах божевiлля.
Бере голодну тугу - як з ножа.
Дзвенять свiтiв обледенiлi дзбани.
I виE вовк. i вулиця чужа
в замет смiEться чорними зубами.
I виE вовк, ночей моїх солiст...
Заклацав холод iклами бурульок.
ВповзаE вовк i тягне мерзлий хвiст,
в сузiр'ї Риб вловивши кiлька тюльок.
Ти, вовче, сядь. Ти на порозi ляж.
Ти розкажи свою пригоду вовчу.
А смушки скинь. Навiщо камуфляж?
Ти краще вий. А я собi помовчу.
Погрiйся тут, моя нiчна мано,
хоч ми iз казки вибули за вiком,
аж поки ранок в чорне домiно
зiграE з нами вогниками вiкон,
аж поки сонце перепалить пруг
i сплачуть пiтьму стрiхи тонкосльозi...
Лежить овеча шкура завiрюх...
I скiмлить пес розумний на порозi...

--------


Лiна Костенко
<Маруся Чурай>
(Отрывки из исторического романа в стихах)

* * *
Ця дiвчина не просто так, Маруся.
Це - голос наш. Це - пiсня. Це - душа.
Коли в похiд виходила батава -
Її пiснями плакала Полтава.
Що нам було потрiбно на вiйнi? -
Шаблi, знамена i її пiснi.
Звитяги нашi, муки i руїни
Безсмертнi будуть у її словах.
Вона ж була як голос України,
Що клекотiв у наших корогвах!


* * *
Виходить полк. Iван пiд корогвами
i я край шляху осторонь стою.
Моя душа здригнулася словами.
Спiвають пiсню, - Боже мiй, мою!
I "Зелененький барвiночку",
й "Не плач, не журися,
а за свого миленького
Богу помолися".
I про того козаченька,
що їхав за Десну:
"Рости, рости, дiвчинонько,
та на другу весну!"
I про воду каламутну,
чи не хвиля збила.
I про ту дiвчиноньку,
що вiрно любила.
I про гору високую,
i про ту криницю...
Дiвчата берегом iшли,
спiвали "Ой, не ходи, Грицю"...


* * *
Отож скажу вiдкрито i вселюдно.
БуваE всяко, доля - не черiнь.
Любов - це, люди, дiло неосудне.
По всi вiки. Во вiк вiкiв. Амiнь.


* * *
БуваE, часом слiпну вiд краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,-
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як E - дорога, явори,
усе моE. Все зветься - Україна.
Така краса, висока i нетлiнна,
що хоч спинись i з Богом говори.


* * *
Спливло життя, як листя за водою.
Я пригадала матiр молодою.
Вона у мене, як була молодша,
була предивна, як на людський глузд.
Було, сльозами набрякають очi -
вона ж смiEться кутиками вуст.
Таке обличчя чи така вже звичка,
а голосочок! - чистий, мов кришталь.
Така була красива молодичка,
вуста смiються, а в очах печаль.
Вона й менi казала:
- Як не буде,
не скигли, доню, то великий брид.
Здушили сльози - не виходь на люди.
Болить душа - не виявляй на вид...


* * *
Годуйте коней. Неблизька дорога.
Благословiть в дорогу, матерi.
А що там буде, смерть чи перемога, -
Полтавський полк виходить на зорi!

Там бiй гримить. Там гине наша воля.
Там треба рук, i зброї, i плечей.
I що там варт чиясь окрема доля,
той тихий зойк у безмiрi ночей?..

"Вартуй! Вартуй!" - з Курилiвської брами.
"Вартуй! Вартуй!" - вiд Київських ворiт.
Уже стоять вози пiд яворами.
Полтавський полк готовий у похiд.


* * *
Коли я йшов, Марусю, у повстання,
я твердо знав, що ти уже моя,
що це любов i перша, i остання,
що не знесе нiяка течiя
мене убiк. Що я уже нiкому,
нiкому в свiтi так не поклянусь.
Що з тих боїв, - з таких боїв! - додому
я вже навiки iнший повернусь.
Бо вже таке пiдняв на свої плечi,
такою кров'ю в битвах освятивсь,
що всi отi домашнi колотнечi
мене вже не засмокчуть, як колись.
Над Iквою потрапив я в полон.
Як нас вели, до сiдел прив'язавши,
той шлях страшний, те крякання ворон
менi у пам'ять врiзались назавше.
Вже й не подужав стиснуть кулаки,
як ляхи нас обшукували в полi.
В кишенях тiльки ржавi колоски,
одних лиш куль i пороху доволi.
Вночi я втiк. Лишатись було згубно.
Зубами якось руки розв'язав.
А тих усiх, три тисячi, пiд Дубно
Ярема-князь добити наказав.
Ярами йшов, схищався десь у кручi.
Їв ягоди i гриз гiрку кору.
Води набралось в чоботи хлипучi.
Не раз вже думав - ляжу та й умру.
I хай що хочуть - i земля стражденна ця,
i все, i всi,- я вичерпавсь до дна.
Але ж у мене мати-порожденниця,
i жде мене невiнчана жона!
Зголоджений, я падав серед лiсу
i руки дряпав об трухлявi пнi.
Я звiрам заздрив, вовку заздрив, лису.
Тепла хотiлось, затишку менi!
Я приблудився до чужої хати.
Була там дiвка i гаряча пiч.
Вона мене хотiла прикохати,
то я побув там тiльки через нiч.
А вранцi вийшов - туга моя степом
аж ген за обрiй чорна, як рiлля.
I я пiшов, бо я iшов до тебе,
бо ти менi свiтила, як зоря.

--------


Маруся Чурай (1625-1653)

* * *
В кiнцi греблi шумлять верби,
що я й насадила.
Нема того козаченька,
що я й полюбила.

Нема його та й не буде -
поїхав за Десну,
Сказав: рости, дiвчинонько,
на другую весну.

Росла, росла дiвчинонька
та й на порi стала,
Ждала, ждала козаченька,
та й плакати стала.

Ой, не плачте, карi очi,
така ваша доля -
Полюбила козаченька,
при мiсяцi стоя.

Зелененькi огiрочки,
жовтенькi цвiточки.
Нема мого миленького,
плачуть карi очки.

--------


Маруся Чурай

* * *
Засвистали козаченьки в похiд з полуночi,
Заплакала Марусенька свої яснi очi.

- Не плач, не плач, Марусенько, не плач, не журися,
Ти за свого миленького Богу помолися.

Стоїть мiсяць над горою, а сонця немаE,
Мати сина в дорiженьку сльозно проводжаE:

- Прощай, милий мiй синочку, та не забувайся,
За чотири недiленьки додому вертайся.

- Ой, рад би я, матусенько, скорiше вернуться -
Та щось кiнь мiй вороненький в воротах спiткнувся.

Ой, Бог знаE, коли вернусь, у яку годину,
Прийми ж мою Марусеньку як рiдну дитину.

Прийми ж її, матусенько, бо все в Божiй волi,
Бо хто знаE, чи жив вернусь, чи ляжу у полi.

- Яка ж бо то, мiй синочку, година настала,
Щоб чужая дитиночка за рiдную стала?

--------


Маруся Чурай

* * *
Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорницi,
Бо на вечорницях дiвки-чарiвницi.

Котора дiвчина чари добре знала,
Вона ж того Гриця та й причарувала.

Iнша дiвчинонька та чорнобривая,
Та й чарiвниченька та справедливая.

У недiлю рано та зiлля копала,
А у понедiлок переполоскала.

Як прийшов вiвторок - зiлля те зварила,
А в середу рано Гриця й отруїла.

Надвечiр в четвер Гриценько помер,
А прийшла п'ятниця - поховали Гриця.

А в суботу рано мати дочку била:
- Та нащо ж ти, доню, Гриця отруїла?

- Ой, мати, ой, мати, жаль ваги не маE:
Нехай же той Грицько та й двох не кохаE!

Нехай вiн не буде нi тiй, нi менi,
А нехай дiстанеться та сирiй землi.

--------


Юлий Ким

* * *
Я с Украиной не воюю,
я отношений с ней не рвал,
как я ей пел, так и пою я,
так i спiваю, як спiвав.

Я стар, я экономлю время,
прошу судьбу - повремени.
Но все ж хочу я, чтоб быстрее
промчались эти злые дни.

Чтоб ветер черный дым развеял,
и чтоб чернело лишь оно:
на тех, кто это все затеял -
позора вечное клеймо!

--------