По улице моей который год...

По вулиці моїй, котрий вже рік,
лунають кроки - друзі повз проходять
повільно, бо прощаються навік -
притулок свій у вічності знаходять.

Занедбані їх справи... морок... а
в оселях ані музики, ні співу,
лише дівчатка чарівні Дега
в блакитних сукнях поправляють пір`я.

Ну що ж, ну що ж... Хай не розбудить страх
беззахисних, безсилих серед ночі.
До зради пристрасть, наче чорний птах,
крилами ваші застеляє очі.

О самота - характер із крижин!
Виблискуючи циркулем, буденно,
по колу в вічність замикаєш плин
не вірячи в запевнення даремно.

Поклич мене - спокусниця людей!
Обраниця, обласкана тобою,
я втішусь, притулюся до грудей
і вмиюся холодною росою.

Я руки простягну і без жалю,
на тім кінці сповільненого жесту,
зірву листок, до скроні притулю -
відчую вмить сирітство, як блаженство.

Безмовність подаруй бібліотек,
твоїх концертів камерні мотиви,
і, сильна, позабуду я про те,
що хтось помер, чи ще живе у мирі.

І я пізнаю мудрість і печаль,
таємний сенс передадуть предмети.
Природа, притулившись до плеча,
свої дитячі розповість секрети.

І ось тоді - із сліз, із темноти
невігластва спливають поступово
прекрасних друзів образи святі...
...з`являються... За мить зникають знову.


* Белла Ахмадулина
http://www.world-art.ru/lyric/lyric.php?id=3810