Бесарабське лiто

Бесарабія - це килим різнотрав'я між Дунаєм і Дністром, залитий сонцем і вином, і з'єднаний фруктовими садами, мов ланцюгами. В здовж Бесарабських річок розлився океан очерету. Над очеретом дмуть вітри і пливуть хмари різногабаритними пароплавами. Бесарабські річки повноводні та глибокі з пологими берегами. Берега річок щільно заросли очеретом, старими викривленими з часом маслинами та де-не-де гнучкими верболозами. В Бесарабії є багатство: річки, озера, плавні, лісосмуги та збагачене киснем повітря. Вона притягує і ніколи не відштовхує нікого і нічого. Вона природна - як лави рік, які виляють омиваючи її.
Я обожнюю Бесарабське літо, коли спека починається вже з ранку, і роса випаровується майже за пів години, я прокидаюся засвітла і косою кошу траву біля хати, як кажуть:"Коси коса поки є роса". Цілими днями мої двері в хаті постійно відкриті, бо спека з вулиці гарно витягує прохолоду з очеретяно глиняної хати.
В Бесарабії багато рибалок на річках і озерах, де спокійно, і тільки плескіт риби лунає за кілька сотень метрів. В Бесарабії є канали і єрики з непрозорою водою і повністю затягнуті ряскою. Ці канали і єрики особливо дивовижні в літку. Для мене Бесарабське літо є найкоштовніший скарб. Про нього я мрію, його я дуже люблю, а коли щось любиш, про те і розповідаєш:
Серпень цар! і веде бій із тінню;
Останні плями під кронами дерев
Ховаються під згорівшою травою,
Де легіт мабуть і не бував,
А якщо й бував, то тільки,
Щоб зрівнять траву з землею;
Зелений колір отруйність свою втратив;
Сусіди одягнули сонячні окуляри, капелюхи, хустки,
Їх обличчя й декольте на осонні засмагають,
І тільки хмари Ярилу заважають
Опромінювати все живе і не живе.
Палючим літом я тріумфую, люблю його проміння;
І в зимку, коли калюжам нема рахунку,
І парасольку вітер рве із рук,
Промінь ледве-ледве пестить око,
Виглядаючи з-за хмар;
Коли я йду і бачу на дорозі скло,
І відзеркалюється в ньому світло,
Зайчата стрибають на моє чоло,
І на душі у мене, ох ! весело .
Літом я в своїй тарилці; я розбиваю зиму;
Мороз і сніг мене у сон вганяють;
Холод, нежить, на Новий Рік грипую я;
Відчуваю жар; думка тікає геть із мого мозку.
Зима воює із тетлом і відкидає світло,
Та світло падає на неї знов і знов, встає й сідає сонце.
Не можу я дивитися пів року на сніг крізь віконце,
Очі я заплющую і мрію про палюче сонце.
Травень йде - бузок розплющив очі
П'ятірками своїми з юних віт;
Дме весняний легіт - теплі ночі,
У плавнях проростає тихо глід.
Всі єрики, озера, луки, ліс,
Геть випили вже талу воду всю,
І цвіт кульбаби пахне із-під кіс
На всю кохону Бесарабію.
Весна! Колись, я тебе буду любити,
За перший промінь сонця, пахучий цвіт троянд,
Ключ птахів у небі і дзюрчанню струмків.
Та тільки ось, я думаю не мозком, а серцем,
І це мене бентежить, я хочу мати виважений розум,
Думка хай буде в мене вільною завжди!
Я не люблю осінь, і сумую я за зеленим листям;
Туман, вогкість, тьмяність; кров густа;
Бажання, мрії ще до зірки в'ються та вже мляві і безсилі.
Я не радий ранній осені, а пізню осінь я готовий цілувати,
Бо в вересні я засмагаю, після хлющів з веселкою я розмовляю,
Ходжу у шортах і в сандалях, купаюся в Дністрі,
Горіхи лущу, сливи, персики та яблука я трушу.
Всі дні літа мені у радість,
І я люблю їх аж до сліз,
З теплом і світлом розпечений Ярило
Приходить до мене і до всіх.
Я люблю себе. Це є природно,
Літо, я шаную, і бажаю, щоб воно завжди було.
У нього радість є; дитина ходити починає,
І батькам вона, мов сонце сяє, і між ними є тепло,
Воно мені наснилося і все забулося, і радий я.
Чого менi бажати. Я вiд нього втратив розум,
Як, колись, прегарна дiва вам сподобалася:
Струнка лебiдка, волосся аж до п'ят;
З її лиця водицю п'єш i жага никуди не тікає,
Усмiшка, мов ясне сонечко, покiрна, завжди любязна,
Нiколи голос не повисить; вона завжди стильно вдiта;
Навколо неї музика лунає найсучасна; лице її завжди у макiяжi.
Коли дивишся на неї, то вiдчуваєш серцебиття,
I кров у мозок прибуває аж давить в скронях, i у грудях тепло росте.
Осоння гарний привiд! щоб роздягнутися перед Ярилом;
До вподоби менi твiй вогняно мiдний шар-
Люблю промiння я твоє на свому тiлi,
Яке аж до кiсток мене пече i грiє,
У ньому е веселка, блискавка, сяйво мiсяця
I свiтло iз небесної твердинi,
Жар вулканiв й теплi зими.
Коли приходить літо я цвіту, мов барвінок;
Кожний день мене голубить його сонце;
Побут став мені до серця; засипаю, мов дитя,
Прокидаюся, мов спритний олень.
Серце б'ється радісно, як тільки народився,
В бажаннях аж тремчу - я юний і щасливий,
Здоров'є в мені б'є фонтаном,
Думки грають симфонії у мозку.
Кажу я правду, бо так воно все і є.
Ключ гусей летить над моєю головою;
Хмари й вітер не завадили їм крила розпустити
Над водами Дністра, Дуная, Прута;
І голосно вони гукають, всіх бесарабів закликають
Під крилами своїми срібними плисти,
До сонця, якого ми, як батька поважаємо,
Й чекаємо від нього тепла і світла звідусіль;
І я хвилююся і біля очерету завмираю,
І крила взрощую в собі, і лірою до них кликаю.
Весь світ зникає з пам'яті моєї -
І в капелюсі з величезними від сонця полюсами,
Я мов наївся меду-солодко мені,
І в цій теплій тиші я мрію й засинаю,
І прокидаються рядочки рифм в мені:
Душа моя романс співає поетично,
З птахами приспіви виспівує лірично,
І пливе, мов клин птахів до сонця.
Від Дунаю до Дністра люду тьма,
І всі мене вітають, запрошують у гості,
Прислів'ями говорять, край всіх мрій моїх.
Думки у скронях хвилями плескають кров,
Рифми в шумовинні із небом заграють,
Вірші, поеми, оди, п'єси,
Народилися під сонцем й змене ллють.
Гроза затягує пів неба, а ліра весь світогляд,
Із очерету пліт під бесарабським сонцем
По Дністру пливе, а я на ньому міцно став,
І дністрові хвилі мені ноги омивають,
То вниз, то вгору, тепло я відчуваю,
Поезія моя пливе і глибину не знає.

Пливи! по водам Бесарабії мій пліт,
Залиш мій творчий, поетичний слід!
У твому лоні, де я де-не-де якорі кидав,
З тобою любо розмовляв, де кохання я пізнав.