Коли розлючений вітер
гамселить кулаками у скло,
і виє, мов пес голодний,
що приблудив у село,
і смикає двері вперто,
шмагає дощем шибки,
здається, що краще вмерти,
аби не робить помилки,
аби не любити знову,
коли за вікном гроза,
коли прогнози, як у погоди,
негода... незгода... сльоза...
коли ти, немов незрячий,
блукаєш в сільцях думок,
та щось в глибині гаряче
штовхає зробити крок,
штовхає в тенета знову,
туди, де троянди цвіт,
де сонячні зайчики знову
блискучий лишили слід,
туди, де ночами не спиться,
де зорі в очах живуть,
де світяться щастям лиця,
чекають, і прагнуть, й зовуть...
І вітер, нахаба впертий,
даремно шмагає шибки,
бо силу гарячого серця
не змиють гіркі помилки,
не втоне воно у хвилях,
не здасться в полон жалю,
здолає душі негоду
одне лише слово - ЛЮБЛЮ.
12.02.2019
Люблю
© Copyright: Таисия Цыбульская, 2019
Свидетельство о публикации №119021207079
Свидетельство о публикации №119021207079
Рецензии
