Eвген Eвтушенко Росiя зойкнула вiд болю...

Євген  Євтушенко «Росія зойкнула від болю ..."

Росія зойкнула від болю, не Гамлета - себе зіграв,
Коли по майже добрій волі, в зеніті слави помирав.
Росіє, бідна ти, Росіє, яких синів втрачаєш ти ?!
Пішли оті, що шаленіли: Єсеніни та Шукшини.

Тебе, як древнього героя, держава на щиті несла,
Вже неважливо, що з тобою несправедливою була.
Тебе кляли, тебе любили, плітками лізли по землі,
Та записи твої лунали і в підворіттях, і в Кремлі.

Ти син Росії із колиски, закручений, немов роги,
Що помирав в своєму ліжку з горілкою, та від туги.
І воскові свічки палали,  офіціозний був хорал,
Чуттєві нотки пролунали  в промові, що герой сказав.

Ах, нам би трішки буть добріше, коли ти жив, летів, страждав,
Коли в Париж хотів ти швидше - в Читу чи в Гомель потрапляв.
Тепер не треба вже принижень, ні віз, ні звань – одне єство!
Ти вище, бо завжди мав стрижень, як символ або божество.

Та ось вибагливі вже коні тебе на цвинтар понесли,
По тій заплаканій дорозі, де стільки сліз ми пролили.
Іди, артист, нехай пустунка тепер тебе благословить,
А сіроокая чаклунка до тебе в «Боїнгу» летить.

І вся столиця олімпійська схилилась біля ніг твоїх,
Труна твоя, мов біла  птиця, над натовпом летить у світ.
Та ось і все - по божій волі Орфей тепер спокійно спить,
Й самотня, у тузі та болі, гітара у дверей стоїть.

© Володимир Туленко. Переклад 2019

*****
Евгений Евтушенко «Россия ахнула от боли...»

Россия ахнула от боли, не Гамлета - себя сыграл,
Когда почти по доброй воле, в зените славы умирал.
Россия, бедная Россия, каких сынов теряешь ты?!
Ушли от нас навек шальные Есенины и Шукшины.

Тебя, как древнего героя, держава на щите несла,
Теперь неважно, что порою несправедливою была.
Тебя ругали и любили, и сплетни лезли по земле,
Но записи твои звучали и в подворотне и в Кремле.

Ты сын России с колыбели, зажатый в рамки и тиски,
Но умер ты в своей постели от русской водки и тоски.
Пылали восковые свечи и пел торжественный хорал,
И очень чувственные речи герой труда провозглашал.

Ах, нам бы чуточку добрее, когда ты жил, мечтал, страдал,
Когда в Париж хотел быстрее - в Читу иль Гомель попадал.
Теперь не надо унижений, ни виз, ни званий - ничего!
Ты выше этих низвержений, как символ или божество.

Но привередливые кони тебя умчали на погост,
Была знакомая до боли дорога чистых горьких слез.
Иди, артист, судьба--шалунья теперь тебя благословит,
И сероглазая колдунья к тебе на "Боинге" летит.

Вся олимпийская столица склонилась скорбно пред тобой,
И белый гроб парит, как птица, над обескровленной толпой.
Но вот и все - по божьей воле Орфей теперь спокойно спит,
И одинокая до боли гитара у двери стоит.

© Евгений Евтушенко, 1980