Л. Костенко. Ще пароплавчики чадiли...

Ещё чадили пароходы утюжками,
ещё мы камешки искали на песке,–
стоял на грани сказки и реали
в клубах сирени дом невдалеке.

Там жил дедок, похож на графа дивно.
Был в галстуке, не так, как все деды.
В трельяже отражение графина -
как будто сон колодезной воды.

Было улыбкой детства от фортуны
в тот дом попасть хотя бы раз один.
Там было всё блестящим и латунным,
и лампу там оставил Алладин.

А тот старик, ну, точно Калиостро,
рукой прецизионно что-то брал,
смотрел в стекляшку, будто кобец, остро,
и целил в зубчиков и винтиков метал.

Вокруг него лежало время валом,
и в окна пели птицы из куста.
А он, старик, сидел как за штурвалом —
с премахоньким колесиком в руках.

Куда он плыл? Будто стоячим озером
сквозь сумерки поблескивал трельяж.
Все механизмы цокали чуть грозно,
и кто-то говорил из тьмы: "Приляж!"

А он крутил малюсеньким штурвалом,
и плыл, и плыл... С далёкой ли страны?
И детство его в рамочках овальных
смотрело прямо со стены.

В комод трухлявый всверливался шашель.
В углу светился образок весь день.
Душил его воспоминаний ком, и кашель,
и даже та за окнами сирень.

В мельканьи маятников медных слитно
басовая гудела вдруг струна,
над мурашами циферок термитных
он будто тень был старца-колдуна.

Он купленнные часики лечил.
Ход времени хромал, смолкал, позвякивал.
В ночи нам полный маятник всходил,
а он тихонько гирьку вверх подтягивал..



*****





огригинал:


Ще пароплавчики чаділи,наче праски,
ще ми шукали крем’яхи в піску, —
на пограниччі дійсності і казки
стояв той дім за хмарами бузку.

Там жив дідок, що схожий був на графа,
в краватці чорній, не як всі діди.
В трельяжі віддзеркалена карафа
була як сон криничної води.

Усмішкою дитячої фортуни
було для нас потрапити в той дім.
Там все було блискуче і латунне,
і лампу там залишив Алладін.

А той старий, достоту Каліостро,
щось прецизійне маючі в руці,
дивився в шкельце, наче кібець, гостро
і поціляв у гвинтики й зубці.

Навколо нього час лежав навалом.
Співали птиці в шибку із куща.
А він, старий, сидів як за штурвалом —
в руках крутив манюньке коліща.

Куди він плив? Немов стояче озеро,
у сутінках поблискував трельяж.
Всі механізми цокали загрозливо,
і з пітьми хтось казав йому: "Приляж!"

А він крутив малесенькі штурвали,
і плив, і плив... З якої далини?
Його дитинство в рамочках овальних
дивилося на нього зі стіни.

Крихкий комод вивірчувала шашіль.
З куточка сяяв срібний образок.
Його душили спогади і кашель,
і навіть той за вікнами бузок.

У мерехтінні маятників мідних,
коли гуділа басова струна,
над мурашинням циферок термітних
він був — як тінь старого чаклуна.

Він лікував годиннички куповані.
Час зупинявся, цокав і кульгав.
Вночі нам сходив маятник уповні,
а він тихенько гирку підтягав.