Л. Вировець. Лютий

В саду под звон бесовской мессы
февраль бушует. Намело
снегов студеные компрессы
земле недужей на чело.

Мой одинокий след к рассвету
поземкой ветер занесёт,
сотрёт шагов десяток тщетных,
в лицо их вихрями пахнёт.

Будто стекло зелёных листьев
на ледяных ветвях у роз.
В промозглом, стынущем предместьи
хоть чьей судьбе стускнеть пришлось.

Дыханье зим еще в апреле
таилось в каждой здесь строке:
в тени деревьев, в грусти летней,
в наивных замках на песке.

В холодном мороке стихов
тех писем старые листы —
не дивно, что тогда его
мгновенно ощутил и ты.



Оригинал:

В саду під дзвін лихої меси
вирує лютий. Намело
снігів остудливі компреси
землі недужій на чоло.

Мої сліди поодинокі
до ранку вітер занесе,
зітре десяток марних кроків,
війне їх вихором в лице.

Немов скляне, зелене листя
на крижаних гілках троянд.
У цім закляклім передмісті
змарніє доля будь-чия.

Цей подих зимний ще у квітні
таївся в кожному рядку:
в тіні дерев, у сумі літнім,
в наївних замках із піску...

В холодний морок оповиті
ті давні вірші та листи —
не дивно, що цієї миті
нараз відчув його і ти.

2005 р.