Иван

Иван (не знаю фамилии) Участник сайта и редкий на нем мой единомышленник, на котором с 2010 года пытался остановить наплывающий на страну нацизм.
Он не только удивительный юморист но и прорицатель с удивительной детализацией всего, что произошло в 2014 году

Як Вася Поц став націоналістом.
ессе

Вася був Васею по паспорту, поцом – по жизні.
Закінчив 9 класів, і батьки відправили Васю до училища вчитися на ветеринара (по стопам батька). Але провчившись півтора року, і спробувавши вилікувати сусідське телятко, яке згодом сконало в страшних муках – Вася ту справу покинув.
Пробував заробляти то там - то там, але заробітки не складалися, може тому шо Вася був, м’яко кажучи бовдуром. Ще й хамовитим. Найдовше він працював на базарі, торгував. За цей час він зненавидів москалів, «жидів» і «хачів» - через "хазяїна" - Іванцова Хачіка Абрамовича, москальського єврея з вірменським корінням. Також не взлюбив вузькооких – від китайців до в’єтнамців. Ті були конкурентами на базарі.
Доживши з горем пополам до двадцяти п’яти років Вася почав усвідомлювати свою поцоватість. Всі однокласники були пристроєні, Женька працював стоматологом, зашибав грошики, Валька працювала в відділенні банку, Колян пішов в мєнтуру, а Костік – сука, в Америку поїхав (папашка пристроїв, шо там казати). Один Саня Дячков спився і повісився від такого життя.
Однокласників Вася вважав рабами. Рабами держави, іноземців та олігархів (шо таке «олігарх» Вася не дуже розумів, але приблизно уявляв). Раби пообростали дружинами, чоловіками, починали обростати дітьми, і Вася за це їх зневажав. Він цінував свою свободу. Але все-таки тихенько заздрив хитрожопим однокласникам.
Вася почав замислюватися – в чому ж причина його невдач, та нескла’дного життя?
Відповідь виявилася простою, викладеною в сіренькій брошурці: жиди, комуняки та москалі. Брошурку Вася знайшов в поштовій скринці перед черговими виборами. Там все було просто і доступно, і у Васі відкрилися очі. Вася зрозумів, що основна його заслуга не в здібностях, талантах і моральних якостях – а в тому що він – УКРАЇНЕЦЬ!
Історія, яку він ненавидів зі школи, виявилась напрочуд простою і доступною, все зводилось до елементарних постулатів, ворогів і перманентної окупації. Ворогами були всі. Ненависть наповнювала серце Васі. Він почав розуміти причину своїх проблем.
Тепер Васю було не впізнати – він одягнув вишиванку, їздив на мітинги і з відкритим ротом слухав виступаючих. Істина поступово відкривалася і крила, що виросли у Васі підняли його високо над народами і расами. Крила націоналізму піднімали його над землею і Вася вільно ширяв у просторі з жовто-блакитним прапором на китайській вудці.
Найголовнішою проблемою існування Васі стали ненависні скульптури минулих окупантів. Вася вирішив власноруч розправитися з окупантом Леніним-Бланком, що нагло стояв на площі райцентру біля прокуратури. Вночі, разом з сусідом сміливі месники-повстанці прив’язали окупанта тросом до трактора і смикнули. Окупант злетів з постаменту, розбившись об тротуар лише з третього разу.
Васю помітили в районних організаціях. Ім’я Васі фігурувало в націоналістичній періодиці, тепер він був не Вася Поц, а Вася Крук. Крім того всього Вася почав писати вірші на кшталт:

Повстане Україна -
Скинемо ката.
Буде самостійна,
Буде багата.

І т.д.
Вірші теж публікували.
Васю стали впізнавати на вулиці.
Вже через рік Вася став депутатом.
Жоден мітинг не відбувався без Васі, де він вів нещадну боротьбу з ворогами нації.
Так націоналізм зробив Васю людиною. Не добавивши розуму дав йому крила. І на кожен заклик «Слава Україні» Вася обов’язково відповідав – «Героям слава». І знав, що одним з героїв є він – Вася




•  Петрусь і "Голодомор".

цинічний хоррор.

До дня пам"яті Голодомору Петрусь почав готуватися ще з вечора.
Попросив тата зробити маленький гробик, для вистави.
Тато вирізав електролобзиком з листа фанери частини гробу, з"єднав саморізами, а готовий гробик Петрусь власноруч пофарбував в чорний колір.
Мама малювала плакати з мертвими дітьми, колосками пшениці та хрестами.
Плакати повісили у вестибюлі школи.
Діти поприносили реквізит, Марічка і Оксанка теж принесли гробики, Сашко і Василько - снопи пшениці (у них батьки - комбайнери) перетягнуті колючим дротом, Степанко приніс будьоновку для сценки, Степанко буде червоноармійцем, що відбирав останнє в українців.
Відзначати почали в спортзалі хвилиною мовчання.
Промову почав директор школи, говорив довго про поминальні свічки, невинні жертви, безнаказаних палачів і їх безжалісність.
Потім вийшла завучка, розказувала про війни і репресії, тяжку долю українців, могильний холод страшних історичних подій і геноцид. Проводила паралелі з сучасністю, що подих голодомору віє нам в обличчя.
Далі Валька з 11 класу зачитувала трагічним голосом назви населених пунктів, сіл та ПГТ, що стер з землі страшний подих голодомору.
Потім показували сценку з гробиками, Петрусь ніс гробика, що зробив татусь під сумну пісню що лунала, відбиваючись від бетонних стін спортзалу.
Далі була сценка про бабу Марічку, що зварила і з"їла онучку Оленку, а її коси стирчали з глечика - що помітила баба Маня яка жила по сусідству.
Згодом винесли колоски обплетені колючим дротом, школярі навколо колосків розказували вірші, і в кінці повмирали, падаючи по одному по колу.
Завершилося все покладанням вінків і колосків до пам"ятника жертвам голодомору біля сільради.
Увечері Петрусь запалив свічку і поставив на підвіконня.
Свічка горіла, Петрусь стояв біля вікна, дивився у ніч і думав про вічне.
Свічка мерехтіла освічуючи лице Петруся, і перехожі, що проходили в той сумний вечір повз петрусеві вікна не могли втримати сліз. ответить

Мова, суржик та наслідки українізації.
Науково-популярний есей.

Епіграф: «Почнімо!».
Майстер Шифу.
В цій невеликій есеї хочу описати своє ставлення до примусово-нав’язливої українізації, яка має місце в результаті недоумковато-дякувати Богу-короткому недо-правлінні Ющенка, Віктора Андрійовича, дай йому Боже здоров’я, і йому і його дітям і його онукам і особливо його жінці Катерині бодай вона ніколи не кашляла.
На написання цієї есеї мене наштовхнули, по-перше – майстер Шифу, по друге – безсоння, що мені його забезпечило народження сина (мій син, як і моя дочка, які всі геніяльні діти не могли, звичайно, народитися як порядні, слух’яні діточки, п’ятого березня, сьомого лютого, або двадцять третього червня – одна народилася 22 квітня, другий – 31 грудня. І цей другий забезпечив і зрив новорічних плянів, і матеріял для роздумів).
Отже – чому я перестав ходити до кінотеатрів? Дивитися навіть невинні мультфільми? І чого моя старша дитина краще розмовляє російською, хоча чудово знає, що зонтік українською буде парасолька, гм… доречі, люди, ви вживали хоч раз в житті, отак просто у побуті слово «парасолька»? А слово «почнімо»? отож… так про що це я… про кіно, а також телебачення, радіомовлення та інші приємні речі. Так сталося що в один прекрасний момент я зрозумів, що так як говорять з екранів і з радіо, і так як розмовляє майстер Шифу – так ніхто не розмовляє! Навіть ті ведучі, що прищеплюють глядачам та дослуховувачам ніби-то правильну мову після етеру переходять або на російську, звичну і зрозумілу, або на стару добру шевченківську мову, яку наразі чомусь називають «суржиком» (ага, западенські полонізми та відверто-німецька термінологія це «діалект», а наші київсько-черкасько-полтавсько-чернігівські аутентично споконвічні «русизми» - це «суржик»! Трясця матері… ага, щазз!
Бо ж Шевченко, Тарас Григорович, розмовляли в житті суржиком! А листи (Тарас Григорович називали листи «письмами») і щоденник взагалі російською! І почувши оце патріотично-свідоме белькотіння, яким нас годують, Тарас Григорович сказали б тільки одне: «Га?» - висловивши в цьому короткому терміні все, що я намагаюсь тут нашкрябати, поки мале спить – бо були вони людиною геніяльною, і напрочуд веселою і життєрадісною, і не мали жодного відношення до того образу, до якого ми звикли, і до німбу, і до патріотичного пафосу, а ті портрети насупленого вусатого дідугана були зроблені (як я думаю) напідпитку, а суворий погляд і образ був результатом не менш суворого похмілля, а після фотосесії Тарас Григорович, мабуть, розреготалися, і знявши театральний реквізит пішли непевною ходою до друзів, або дописувати шось вічне.
О, як я мрію, що знайдеться людина що зніме фільму про Шевченка! Про людину, а не патріотично-стурбований лубок, як наприклад знімали в СРСР, де кожен погляд випромінював боротьбу з царизмом, а кожне слово надихало маси.
Шось мене кудись понесло, і буду есею закінчувати, бо те, шо хотів сказати губиться та і вобщє – хто зрозумів той зрозумів, а хто нє – так тому і треба. Інтернет це така чудова штука, дуже корисна своєю інтерактивністю і зв’язком з читачем, і самий кайф в тому шо будь-хто може врешті-решт написати коментар накшталт «повна ***ня», або критично-лаконічне «автор – мудак» - і все стає на свої місця. От якби кожен письменник, що видав своє літературне блювотиння мав змогу отримати рецензію онлайн на його писанину від невдячних читачів, ото було б здорово – ото ідеш до спілки письменників, на засідання, або юбілєй справляти, в голові нова книга крутиться – аж тут зненацька раз - тобі по голові – «автор – мудак!», одразу і пихи поубавилось і реальну оцінку отримав.
Ото таке…
Так про що це я… а!
Шановні українізатори!
Майте совість, бо завдяки вашій діяльності, мовним вибрикам, неймовірно збоченій фантазії , і напрочуд плодовитій нездоровій активності – українській мові прийде закономірний логічний і нестримний піздєц. Це я вам точно говорю, і цього дуже б не хотілося, бо Бог бачить – люблю я цю мову всім своїм серцем, і ким жеж треба бути, яким нелюдом, щоб мову Шевченка, Нечуя-Левицького, Старицького, Забіли, Остапа Вишні, Довженка і багатьох-багатьох ото в таке перетворювати.

Знищення синичок в СРСР. Наукове дослідження.

(Стислий реферат по дисертації з однойменною назвою.
Мельничук С.П. 2006 р. Університет ім.. Т.Г. Шевченка, кафедра прикладної політичної орнітології ім. Є. Коновальця.)

Метою даної праці є висвітлення і оприлюднення тоталітарних експериментів над жовто-блакитними невинними пташками – синицями (сімейство Paridae (лат) на території України (УРСР) за часів окупації українських території комуністичним режимом.
В чому причина ненависті окупантів до невинної пташки?
Деякі дослідники* вважають що причиною є нелюбов до синичок В.І. Ульянова (Леніна-Бланка). Як відомо він відрізнявся патологічною пристрастю до снігурів, можливо це пояснюється червоним забарвленням, а невинні синички відбирали у снігурів корм, або це пояснюється іншими патологічними особливостями тирана української нації.
Автор праці вважає знищення синичок прямим продовженням практики перманентних голодоморів, адже синиці є винищувачами шкідників, і їх знищення було причиною масових неврожаїв і голоду.
Які методи використовували комуністичні очільники для реалізації цього підступного задуму? Метод був обрано на XIV з’їзді КПСС в грудні 1925 року.
(всі матеріали можна прочитати на http://publ.lib.ru/ARCHIVES/K/KPSS/_KPSS.html#014).
Кого було призначено виконавцем? Тих, ким можна було маніпулювати, хто ще не мав чіткого розуміння злочинної суті правлячої верхівки. Таким матеріалом були члени міжнародної дитячої терористичної організації – піонерії.
Стратегія була проста – опираючись на теорію Дарвіна знищити генетичну пам’ять синичок, і підірвати їх здатність до виживання. Діяли просто – на всі школи, ПТУ і інші навчальні заклади було направлено рознарядку по майструванню т.з. «годівничок», і протягом декількох десятиліть мало відбуватись так зване підгодовування невинних пташок взимку зерном (між іншим – саме на цей злочинний план було направлено частину зерна, вилученого в українського селянства в часи колективізації). Таким чином ліквідувалась здатність синиць до самостійного прогодування в несприятливі пори року, і звикання до зовнішнього впливу. Після зміни десятків поколінь синички мали стати повністю залежними від народного зерна – і тут по плану в один із років миттєво припинялось підгодування що мало призвести до гибелі всієї популяції синичок і ліквідація їх як класу, що в свою чергу призводило до небаченого розвитку шкідників – і знищення врожаю, і як слідство – до чергового масового голоду – при чому окупанти знімали з себе всю відповідальність. Діяли як завжди – підступно.
Згадує Петриненко В.П., бувший член піонерської організації, 1927 р.н. – «Пам’ятаю уроки праці, збиралися виготовляти лопати і сапки, тут приходить вчитель – і каже, що прийшла вимога з ЦК – терміново виготовити 186 годівниць для пташок. Тяжко працювали… тих, хто не справився було репресовано разом з сім’ями).
Отже, злочинний план поступово втілювався в життя руками кремлівських посіпак.
Видавалися ніби-то «наукові» праці, пропагувалося нібито гуманне ставлення до пташок – а насправді – це був шлях для їх повного знищення.
І от настав 85-й рік – коли, по розрахункам кремлівських «науковців» мав настати час тотального знищення. Раптово припинилося виготовлення годівниць і будь-яке підгодовування пташок. Взимку агенти КГБ провели зачистку всіх, хто не підкорився злочинному наказу і продовжував самостійно підгодовувати нещасних птахів. Висилали до Сибіру, катували по брехливим звинуваченням. Лише деякі патріоти з підпілля на західній Україні не скорилися і продовжували таємно, ризикуючи життям і здоров’ям годувати пташок, що вже не мали змоги харчуватися самостійно.
Як згадують очевидці – почався жахливий мор синичок. Гинули цілими зграями, гинули прямо в польоті, знесилені, падаючи на мерзлу землю. Примерзали до гілок дерев, в деяких місцях вкривали землю суцільним жовто-блакитним шаром.
Наслідки цих жахливих подій ми відчуваємо і дотепер. Починаючи з кінця 80-х постійно падають врожаї, шкідники знищують цілі культури, і навіть зараз, в кінці першого десятиліття 21 століття ми відчуваємо смертельний подих тих страшних часів.
Для вшанування невинно загиблих птахів було створено меморіал в Полтавській області, де синички гинули наймасовіше. На закордонні гранти було опубліковано не один десяток книг, досліджень і брошур. Нарешті відкрили всі архіви, і з’явилася змога оцінити весь жах тих подій.

* Pipikov V. E.
"Murder of titmouses in the USSR. Terror and resistance", Toronto. 1928, publishing house "Cruel truth".

Список використаної літератури:
1. "Criminal ornithology. The theory and practice". Bibikov V. S. 1954. Munich.
2. "Pioneers - servants of totalitarian sect" NY. 1966. Sviridov M. M.
3. "Die Geheimnisse der Vogelverschw;rung 1925-1986". Kukuschkin S.S. 1986. Berlin.
4. «Таємниці архівів КГБ» Кульчицький В.Е. Київ, 2005. ответить

Педофіл

З самого ранку Степан Семенович був у доброму гуморі. Світило сонечко, була весна, командіровка наближалася до кінця, Черкаси навіть почали йому подобатись. Дома чекали жінка і дочка, вже більше тижня.
На обід вибіг в супермаркет. Тицьнув в автомат п’ять гривень і дочекавшись напису «Візьміть» взяв каву і почав калатати пластиковою паличкою.
Напроти стояла продавщиця морозива і скучала.
Поряд стояла гарненька дівчинка з світлим кучерявим волоссям, в гарненькому білому платтячку і дивилася на продавщицю морозива.
Дівчинка нагадала Степану Семеновичу Світланку, дочку. Діставши портмоне подивився на фотку, йому посміхалися жінка і Світланка. Подивився на годинник – ще декілька годин і нарешті – на потяг і додому!
Захотілося зробити щось приємне.
Купив морозиво в шоколаді, «Хрещатик» - підійшов до дівчинки, знайомитись.
- Як тебе звати?
- Вєра – спокійно відповіла дівчинка і подивилася кудись за спину Степану Семеновичу.
- А ти сама? Де твоя мама?
- Скоро прийде.
Дівчинка подивилася прямо в очі Степану Семеновичу і наче чогось чекала.
Нічого не підозрюючи протягнув з посмішкою морозиво Вєрі.
Вєра протягнула руку за морозивом – і тут сталося неймовірне, схопивши «Хрещатик» миттєво пожбурила ним Степану Семеновичу прямо межи очі, добряче, натренованим ударом дала під ліве коліно, міцно схопилася обома руками за металеву огорожу, і заверещала не своїм голосом.
Ошалілий Степан Семенович боковим зором побачив що щось швидко наближається високо і незграбно плигаючи на каблуках, не випускаючи пакетів з покупками з руки.
Це була мама Вєри Антоніна Василівна, бухгалтер з сусіднього офісу. Вона відлучилася на обід щоб забрати доцю з тренування і дечого купити перед вихідними. Так як каблуки заважали плигати, одну туфлю скинула на ходу, другу – трохи поплигавши на одній нозі зняла вільною рукою і влучно поцілила Степану Семеновичу в голову. Удар був сильний і несподіваний. Степан Семенович повільно сповзав на підлогу по стіні, недопиту каву вивернув на нове пальто, спробував стримати рівновагу, послизнувся на «Хрещатику» і гепнувся на холодну плитку супермаркету. Останнє, що бачив Степан Семенович, перед тим як мама Вєри нейтралізувала коротким ударом ногою у сонячне сплетіння – був наряд міліції, що наближався брязкаючи наручниками, і голос Вєри –
- Мама, все так було як ти розказувала, роздивлявся, потім заговорив, морожено давав…

Славне місто Тернопіль.

День села і літо були у розпалі.
Вже закінчили лотерею, бібліотекарша Валя Степанівна виграла шампунь, Костя Заєць, місцевий юродівий - кроля, порося досталося секретарші з сільради Марині Петрівні, що викликало нездорові перешіптування серед сільського активу і творчої інтеліґенції.
Смеркалося.
Почали дискотеку. Грав місцевий гурт, точніше ВІА. Грали добре, гучно і забойно. І українських народних, і радянську естраду, Антонова, Рукі Ввєрх, групу Ненсі, а коли добряче піддали - Вітя-гітарист навіть забацав ламбаду, на чистій бразильській мові.
Сарики потроху розходились, молодь підтягувалась.
Ларьки з пивом майже спорожніли, тому ніжно запахло самогонкою, сало різали на покривалах, що стелили на травичку. Сказати що було весело - це нічого не сказати.
Гості свята хвацько витанцьовували під заводящі ритми місцевого ВІА.
На сцену видерся Тарас, западенець з-під Івано-Франківська. Він був не дуже тверезий, веселий, і розхрістаний. Лице загоріло-чорне від сонця і роботи на свіжому повітрі, у роті не вистачало декількох зубів. Тарас про щось домовлявся з Вітьою-гітаристом, потім радісно потиснув йому руку й сплигнув зі сцени.
- А зараз, - сказав Вітька в мікрофон, аз-аз-аз-аз... повторили колонки, затихаючи - прозвучить пісня-ня-ня-ня-ня-ня для гостей з Західної України-їни-їни-їни-їни...
Тарас підняв обидві руки догори і щось голосно закричав, але його не було чутно із-за потужної роботи підсилювачів.
Вдарили перші драйвові акорди.
оуоуоуоуєєє - заверещав бек-вокал, одинадцятикласниці, що не так давно у віночках і вишиванках співали "Червону Руту" і ще щось патріотичне на офіційній частині свята, а тепер були в обтягуючих суксуальних коротеньких маєчках і джинсових шортах.
Вдарили барабани, повітря струснули звуки бас-гітари
- Я мав сімнадцять років, я вчитися не хтів
Я втік від мами з татом, я болт на все забив
В Тернополі торчав катав у ширку дімедрол
Я ненавидів поп, я слухав тіко рок-н-рол

Камон Вася, старайся не трусити попіл...
- з усіх сил співали западенці вистрибуючи під веселу пісню
Місцеві танцювали дещо стриманіше, а деякі відверто реготали з западенців.
- Вона крутила БоніЕм і я від того звар'ював
Нагнав її із хати, ше й під сраку надавав
І хоч я понімав, шо то в свої ворота гол
Але баби на час - форева онлі рок-н-рол
... тут Тарас зовсім розійшовся, і спробував затягнути до зпааденського кола Таньку - з місцевих. Танька танцювати не хотіла. Місцеві напружились. Всі знали шо Танька-****ь ще та, але ***** наша, а наших не те що обіжать, даже танцювати з ними нежелатєльно.
Битися почали якраз коли Вітька начав бацати віртуозну соляру, інколи він мазав, але соло було настільки драйвове, що це лише додало того ж драйву до драки. Западенці були сильніші, але місцевих було більше. Вовчик соліст що грав не на одній сотні весіль, і бачив не один десяток бійок на тих же весіллях і не думав спиняти пісню -
- Файне місто Тернопіль
Добий бродяга п'ятку
І поїдем в файне місто Тернопіль
під оуоуоуоуєє - що підхоплювали дівчата з бек-вокалу Тарас втратив ще декілька зубів
Пацан з-під сцени щось закричав Вовчику - давай-давай - можна було прочитати відповідь - пацан побіг за сцену - і в жарке літнє небо полетів святковий салют.
Яскраві вогні освітили село, аж до обрію.
Зі сцени звучала пісня.
Під сценою місцеві святкували перемогу.
Свято вдалося.
•  Як ми брали Межигір’я.

(драйвовий екшн)

До наступу почали готуватися завчасно. Як тільки зійшло сонце, всі були напоготові, народні месники, повстанці. Міцні мозолясті руки стискали коси, що виблискували у вранішньому промінні, і наточені сокири. Сокири тоже виблискували.
Очолював повстанців високий гарний чоловік, з вусами і шмайсером, поцупленим з місцевого краєзнавчого музею. Шмайсер не працював, але надавав наснаги. Обличчя його було розфарбоване як у Арнольда Шварценеггера в фільмі «Коммандо». Тільняшка і шкіряні ремені облягали його міцну статуру.
Штурм почали як ще не зійшла роса, Василь Миколайович розігнавшись на самоскиді гепнув всією багатотонною масою в гарні ковані ворота, які не витримали і з гуркотом впали на італійську бруківку.
Шварценеггер скомандував - «Вперед»! і повстанці почали штурм. Спочатку згаряча підпалили сауну – іскри летіли в небо несучи волю і свободу.
Розігнавшись з саморобним тараном зробленим з колоди вибили іспанські вхідні двері, інкрустовані червоним деревом.
Увірвавшись до передпокою побачили сліди метушіння хазяїв, що в розпачі тікали. Скрізь валялись недогризені ананаси і недоїдені рябчики, золоті прикраси, рами від картин митців модної епохи соцреалізму, поцуплених окупантами з обласних художніх музеїв. Рука одного повстанця потягнулася до золота – «Куди? Стояти!» - закричав Шварценеггер. «Шо робиш, сука!?» - і затряс взявши за шкірки. Потім відкинув від себе. «Розстріляти» - сухо кинув, увійшовши в ролю.
Повстанці перелякано закліпали оченятами.
«Тьху… викіньте його отсюда нахуй».
«Всьо описати і здати по накладній» - наказав.
Увірвались до кухні – там перелякані куховарки, що гнули спину на хазяїв, патрали рябчиків.
«Ви вільні!» - проголосив Шварценеггер, відкинувши кирзовим чоботом голову рябчика, що лежала на підлозі з французького паркету. «Досить принижуватись! Пристройте їх на польовій кухні». Куховарки заплакали. Мабуть від щастя.
Почали шукати його.
Шукали недовго – виламавши двері з вітражами з чеського скла забігли до туалету. Його не було. Окупанти встигли забрати з собою золотий унітаз, лише стирчали платинові шпинделі.
Лягали спати тут же, в звільненому палаці, піднявши над дахом обпалений жовто-блакитний стяг.
Шварценеггер ліг в спальні головного окупанта, по простому, в чоботях, на буржуйських перинах.
Затягнувся саморобною цигаркою.
Замріявся.
«Дитячий будинок відкриємо… на вертольоті будемо діточок катати…»
Спав міцно після важкого дня.
А на польовій кухні кухарки варили куліш, і продовжували плакати від щастя.
Happy End.
и про муху :)

На дворі здіймався і завивав буйний вітер, хоча сонце ще світило.
Перші мухи сонно і якось зворушливо літали.
Була весна.
Раптом одна муха в дикому штопорі і з шаленим дзижчанням кинулася на скло.
Вдарившись з розмаху разів двадцять, знесилена запеклою боротьбою муха присіла на підвіконня.
Інші мухи з цікавістю поглядали на героїчний вчинок і поволі розмножувались.
Трохи відпочивши муха знову розігналася і почала битися об скло.
Скло не реагувало.
Муха зробила паузу і піднялася високо під стелю для останнього смертельного удару.
"Тату, не треба!..." - лунало десь крізь туман що застилав очі відважної мухи...
"треба... треба... треба... !" - озивалося у вухах, що розпухли від запеклої боротьби...
Розігнавшись і помолившись Великому Муху муха з розгону врізалася в скло і впала бездиханна.
"Всьо, піздєц" - сказали мухи, шо спостерігали баталію, і полетіли по своїм справам кудись на запах гівна.
Муха, що кинула виклик Великому Вікну лежала мертва. Голова розпухла, хоботок був прим"ятий, крило зломане, сиве чоло спадало на ліве око... а на другій від голови правій ніжці стікала крапля мушачої крові по татуїровці - "НЕСКОРЕНА"..."
Притча про одного українофоба

Одного разу українофоб сидів перед телевізором, ненавидів Україну і дивився новини.
Українофоб жував сало.
Побачивши щось, що його обурило українофоб хотів сказати чергове прокляття в адресу України і прикусив язика. Добряче.
Смак сала змішався зі смаком українофобської крові.
Раптом з телевізора зазвучало - "Повінню змило село Соболівку, Броварського району".
Біль притупилася. Українофоб ще раз укусив себе за язик.
"Пожежа у храмі святої Покрови забрала життя десяти українців".
Українофоб зрадів але захотів пересвідчитися.
Взяв праску і кинув собі на ногу.
"Потяг Київ-Львів зійшов з рейок. 210 загиблих".
Українофоб вирішив поексперементувати. Вдарив по руці, легенько.
"Проливні дощі і заморозок знищили озимі"
Вдарив сильніше.
"Росія оголосила сирну війну".
Підбігши до дверей українофоб затиснув пальці дверима. Пальці посиніли.
"Європейські чиновники оголосили бойкот Євро 2012"
Потім українофоб облив себе окропом, відрубав пальці на лівій руці, повисмикував волосся з носа і виколов праве око.
Врешті-решт набавившись підійшов до сейфу і дістав рушницю.
Приставивши до скроні холидний метал пальцем ноги натиснув на гачок.
Мізки українофоба вилетіли геть у вікно заляпавши частину стіни.
За війном загуло, гул наближався, з усіх сторін, став нестерпним. Засвистіли і завили падаючі бомби з атомними боєголовками... око українофоба лежало на підвіконні і радісно спостерігало...

Про червоні труси і червоні шкарпетки.
Фєльєтон.

Почалося все з того що на Тернопіллі заборонили червоний колір.
Повністю.
Взагалі.
На всій території Тернопільщини.
Як колір окупантів, комуняків і колоністів.
Одразу ж було створено групи національної самооборони з метою контролю за дотриманням вищевказаної заборони.
Першими постраждали тюльпани що дозволили собі повилазити навесні. І добре якщо виліз білий або жовтий – але якщо не дай Боже червоний – одразу був дбайливо розтоптаний чоботами активістів. Далі контроль посилили – взялися за червоні помади, якими тернопільчанки несвідомо і непатріотично мастили свої губи в окупантські кольори. Винуваті були на місці затримані, і весь мейкап примусово був змитий. На тих, хто намагався протестувати було складено акт про непокору і справи було передано до тернопільського суду – найчеснішого суду в/на Україні.
Народ в більшості був переляканий такою активністю, але разом з тим всі усвідомлювали необхідність таких радикальних кроків. Бо сьогодні ти червоні тюльпани посадив, завтра червоні гвоздики понесеш до могили окупанта, а післязавтра, натягнувши червоні труси і шкарпетки вимахуючи червоним прапором підеш воювати проти України! Тому ряди активістів поповнювались.
Після остаточної перемоги тернопільчани відмовились навіть від червоних помідорів, саджали тільки жовті, патріотичні. Кавуни на тернопілля тоже не завозили, розрізаєш – а там окупантська пропаганда!
Після оголошення добровільної здачі тернопільчани анонімно знесли на пустир все що мало заборонені кольори – звалили на купу і під наглядом членів районної адміністрації підпалили. Вогонь довелося, правда, погасити – іноді проривалися неправильні червоні язики полум’я. Вирили яму і засипали непотріб.
Залишалося останнє – кров тернопільчан таки залишалася неправильного кольору. Довелося декілька бюджетів тернопілля перерахувати швейцарській фірмі що виробила препарат після прийому якого венозна кров ставала блакитною, а артеріальна – жовтою.
Лише після цього настав в тому краї добробут та спокій, і ніщо більше не турбувало місцеву адміністрацію.

    Людина-українець.
    Сценарій блокбастеру.

    Сцена перша. Дитинство людини-українця. Широкий степ. В кадрі вишневий цвіт, десь далеко сідає сонце. Чути гудіння хруща. Поволі не кваплячись повертаються з сінокосу батько і мати, дідо точить косу, бабця доїть корову. Людина-українець (дитя 2-3 рочків) сидить біля клуні і колупається в носі. У нього зачіска «під горщик», голяка і в вишиваній (білим по білому) сорочці (її вишивала мати тихими сумними вечорами).

    Сцена друга. У хаті. Бабця топить піч, дід точить косу, батько їсть борщ, мати вишиває. Людина-українець сидить на печі і колупається в носі. В кутку висять ікони. Ікони темні і розібрати що на них зображено дуже важко. У ікон гарні рамки. Ікони старі. «Завтра знову косити підемо» - каже батько. Мати посміхається не відриваючи очей від вишивки. Киває. Баба теж киває і підкидає в піч дрова. Дід не посміхається, він точить косу. Дід мудро мовчить.

    Сцена третя. Тривожний ранок. Насувається хмара. З півночі. Хрущі тривожно гудуть. Вітер зриває вишневий цвіт. Батько стоїть біля плетеної огорожі, обіймає матір за плечі, людина-українець тримає батька за штани і колупається в носі. Дід сидить біля клуні і тривожно точить косу. Баба доїть корову і плаче. Насуваються вороги.

    Сцена четверта. В кадрі схід сонця. Сонце віддаляється і в кадрі видно спалену вщент хату. Від хати залишилася піч, навколо обгорівші поліна, баба сидить біля печі, діда десь немає, очевидно його вбито. Батька і матір з зав’язаними руками вороги женуть у рабство. Людина-українець ховається в кущах. Серце його сповнене ненавистю. Закутаний він у недовишивану матір'ю сорочку.

    Сцена п'ята. Людину-українця знаходять таємні герої-вершники з оселдцями. Вершники хвацько їздять на конях, вимахують шаблями і голосно регочуть. Від їхнього реготу репаються скелі а від свисту вириває з корінням дерева. Іззаду їде людина-українець, це підліток з поголеною головою, на поясі висить шабля. Далі епізодично показано вишкіл людини-українця таємними героями-вершниками – розрубування величезного гарбуза на скаку шаблюкою, збиваня на льоту списом ворожої птиці – «салавья», зрубування одним махом дерева-берьозкі.

    Сцена шоста. Вечір. Таємники-характерники стоять рядком біля старезного дуба, посадженого предком всіх героїв – стонадцять років тому на честь переможної війни проти споконвічних ворогів і зруйнування їх столиці – Мокселя. В одній руці героїв шаблі, в другій смолоскипи. Біля дуба сидить козак Мамай і співає старовинну думу акомпонуючи на бандурі. Пісня сумна. Гримить грім. На місце Мамая приходять мускулясті чоловіки з величезними барабанами з натягнутої шкіри великої рогатої худоби. Починають бити в барабани. Герої співають басом сумну пісню з стародавнього епосу. Ритм пошвидщується, гуркіт наростає. Кульмінацією є гриміння грому і блискавка, що влучає в дуба, з нього вилітають духи предків і вселяються в людину-українця, наділяючи його понад-можливостями і мега-силою. З дупла вилітає сяюча золотом шабля, людина-українець вправно ловить її і піднімає вгору. Всі захоплено кричать.

    Сцена сьома. Сінокос. Чоловіки дружно косять, жінки пшеницю жнуть. Деякі жінки під копицями сповивають малечу. Пасуться корови. В кадрі кобила, біля кобили маленьке лоша. Воно веселе. Раптом із-за гори з'являються вершники-вороги. Вороги в будьоновках, за вершниками сунуть танки, на танках написано «КВ». Жінки перелякано тікають, чоловіки з косами готові дати відсіч (не зважаючи на неминучу гибель – просто вони завжди прагнуть померти в бою аніж житии у рабстві). Зненацька гримить грім і з іншої сторонни з'являється супергерой – людина-українець. В нього довжелезний оселедець заправлений за вухо, шаблюка виблискує, іззаду спис. Високо в горі літає орел. За супергероєм виїздять козаки. Вони починають голосно співати, танцювати і пити горілку. Земля трясеться. Супергерой гарцює і поволі наближається до ворога. Вороги здивовано і ошаліло дивляться на то всьо. Зненацька все стихає. «Вішати і мордувати!» - голосно кричить людина-українець. «Різати, різати…» скандують козаки і наближаються до ворожої орди. Гаєм іде луна.

    Сцена восьма. В кадрі понівечені танки. Вони димляться. Подекуди лежать голови і інші частини ворогів. Ворожі коні порубані навпіл. З поля бою регочучи і співаючи ідуть козаки. У них жертв немає.

    Сцена дев'ята. Логово головного ворога. У ворога страшні вуса, на голові не менш страшні роги. Ворог палить люльку. Навколо палахкотить червоне полум'я. Навколо юрба посіпак – різний зброд, орки, тролі, грузини, білоруси, москалі, татарва і жидова. Головний ворог розробляє плян завоювання волелюбного і працьовитого народу, і малює чорним маркером по глобусу, що стоїть посередині приміщення. Всі що навколо йому піддакують і кивають. Час від часу заходять троє у шкіряних польтах і когось з юрби посіпак тягнуть геть. На місце потягнутого приходять ще двоє. Молоді і зі значками, на значках ворожа абревіатура «ВЛКСМ» Вороги Людей – Кляті Слуги Мордору.

    Сцена десята. Вороги наступають. Окупація. Всі ходять строєм, всюди портрети і бюсти Головного Ворога, все завішано його прапорами і транспорантами. Всіх катують, вороги скаженіють, упиваються кров'ю і розпинають чергову жертву. Степом тече кров. Страшно і сумно.

    Сцена одинадцята. То не ворони чорні летять, то вороги з під обрію наступають. То не хмара насувається, то ворожі орди наближаються. То не місяць ясний на небо сходить, то людина-українець землю Богом дану боронити їде. В кадрі широкий степ. З одного боку степу ворогі. Вони чорні, страшні і потворні. Скрегочуть зубами і вимахують кривими мечами. З іншого стрункими рядами охоронці Вітчизни, вони світлі, гарні, очі їх світяться, на чолі їх супергерой в шароварах і материній вишиванці. Епічні кадри битви – як хвиля об скелю розбиваються орди, від помаху шаблі розлітаються голови, б'ють гармати і «Катюші». З боку героїв – трофейні «мессери» і «тигри» з «пантерами». На «тиграх» сидять ельфи – союзники і побратими героїв. Епічна битва закінчюється поєдинком Головного Ворога і супергероя людини-українця. Битва з комп'ютерними спецефектами і елементами бойового гопака закінчується відрубанням шаблюкою голови Головного Ворога – супергерой підіймає голову за роги і голосно кричить – «ВОЛЯ!!! ВОЛЯ!!!». Його військовики добивають ворогів прикладами, ельфи розстрілюють орків, що тікають на скажених драконах.

    Сцена дванадцята. Безкраї обрії Вітчизни. Поволі тече широкий Дніпро. Дніпро несе ворожу кров. Ген до горизонту стоять біленькі хатки, коло хаток вишневі садочки. В кожній хаті вдосталь сили, правди і волі. На вигоні дівчата жартують з хлопцями. Всі русяві і гарні. Всі етнічні українці (титульна нація). В наступному кадрі поле пшениці, поле переливається і вітер робить хвилі. Пшениця добре уродила. Над жовтим полем пшениці синє-синє небо без жодної хмаринки. Кадр правильної пропорції. Полем їде супергерой людина-українець. Високо над головою він тримає прапор аналогічних кольорів. На небі сонце, співають пташки, в церкві правиться (чути дзвін). Звучить пісня з автентичного репертуару кобзарів - сліпих мандрівників.

    Кінець фільму.
    В ролях:
    Супергерой – Богдан Бенюк.
    Головний ворог – Олєг Басілашвілі.
    Мати супергероя – Ольга Сумська.
    Батько супергероя – Анатолій Хостікоєв.
    Баба – Ада Роговцева.
    Дід – Остап Ступка.
    Козак Мамай – Віктор Андрієнко.
    Масовка – студенти Інституту культури і мистецтв. ответить