Василий Стус. Как хорошо, что смерти не боюсь...

Как хорошо, что смерти не боюсь,
не спрашиваю, крест мой тяжек мне.
Что вам, богам, я низко не клонюсь
в предчувствии неведомых путей.
Что жил-любил я, скверны не набравшись,
проклятий, угрызений, злости.
Народ мой, я к тебе еще вернусь,
и в смерти обращусь я к жизни,
лицом незлым, измученным своим,
как сын, тебе я низко поклонюсь
и честно в очи гляну я твои,
и честными слезами обольюсь.
Так хочется пожить хотя б часок,
когда моя развеется беда.
Придут пусть в гости Леся Украинка, Франко,
Шевченко и Сковорода.
И уж! Молчи! Заблудший в пуще,
и не ропщи, смотри лишь в суть,
в то сущее, что там в грядущем
благоухающею розой зацветет.
 
Оригинал:

Василь Стус. Як добре те, що смертi не боюсь...

Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
Так хочеться пожити хоч годинку,
коли моя розів'ється біда.
Хай прийдуть в гості Леся Українка,
Франко, Шевченко і Сковорода.
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
уже не ремствуй, позирай у глиб,
у суще, що розпукнеться в грядуще
і ружею заквітне коло шиб.