Я не кляну за всю байдужість, що я від тебе відчуваю, я не кляну за сна відсутність, що він не йде - вже не чекаю. Вже не чекаю я цілунків, обіймів, слів, де я "маленька", вже не чекаю і дзвінка, вже все пройшло, нема прощення. Нема прощення, то є слабкість, моя і всього мого світу, нема прощення, бо боротись, за тебе треба аж до віку і простити собі не можу, за те, що все то зберігала, що ж зберегла, а далі що? Я тою тайну поховала. Я поховала тайну серця, нікому її не відкривши, як скарб, сховала ту красу, щоб із тобою не ділити. Хоча про що я тут говорю, ти знав, я впевнена, все знав, і мабуть ти злякався дуже. А може... Так, скоріш за все, тобі байдуже, все байдуже.
Я не кляну, за всю байдужість, що я від тебе відчуваю...
Я не кляну
© Copyright: Татьяна Манойленко, 2019
Свидетельство о публикации №119010601486
Свидетельство о публикации №119010601486
Рецензии