В власнім вимірі простору,
Як в кімнаті - де немає,
Ні дверей, ані балкону,
Ані вікон, що дрімають.
Ані скла - що відбиває
Наче в дзеркалі - ту постать,
Із якою розмовляє,
Обнадійлива самотність.
Де немає підлих тріщин,
Що впускають пил свободи,
Там безумно і зловіще
Життя в власнім соку бродить.
Тиша, котра резонує
Й гуркотить в бетонних стінах,
Гірше крику, що пульсує,
Й хоче вирватись настійно.
Стін оманливе відлуння,
Котре рветься у погоню,
Й відзнача свою присутність
Надвідчутним болем в скронях.
Кожне слово наче вибух,
Незначне чи надважливе,
Несподівано настигне,
Різким сміхом хворобливим.
В власнім вимірі простору -
Куди дітися - не знаю,
Від затятого повтору -
Слів, що стінами здригають.
Мабуть, вийти самостійно
Я не зможу із коробки,
Так же швидко, як зуміла
Туди втрапить ненароком.
Параноя-11
© Copyright: Хохол Хохотович, 2018
Свидетельство о публикации №118121907075
Свидетельство о публикации №118121907075
Рецензии