Ти - неначе дзвінок телефонний,
Що зірвав з запобіжника тишу -
І стріляєш тривогою в скроні,
Застрягаючи в ребрах задишкою.
Як одне повідомлення з шифром,
Що назад повертається звуком,
Я б його, наче хліб, розкришила -
Й голубам віддала від розпуки.
Бо у відповідь чую повторення
Власних слів - як з насмішкою ехо,
Наче власної думки відтворення
В звуковому хвилястому плесі.
Знову дзвониш - із острахом руки
Піднімають закинуту трубку,
Бо дзвінок роздається навкруги,
Як знак сос з командирської рубки.
Але знову розмова - проллялась
За бортом розганяючи бризки.
Діалог поміж рифів застрягнув,
У довірі вбачаючи ризики.
З кожним разом буденно лунають
Кожне слово у звіренім тексті,
Кожен раз бризки в очі кидаються
Бірюзово-минальним підтекстом.
Та колись, звикнувши до тривоги,
До різких й невідкладних манер,
Я прогавлю дзвінок, що тривожив
Відчуття, як оголений нерв.
ВВВ-26 В дчуття власно важливост
© Copyright: Хохол Хохотович, 2018
Свидетельство о публикации №118121706009
Свидетельство о публикации №118121706009
Рецензии