(ІСТОРІЯ НАС НІЧОМУ НЕ ВЧИТЬ…!)
Нажаль…, «історія» -
Нічому не навчає!!!
Якби ж то було - навпаки…!
То не було би, більше,
Революцій та «майданів»!
На Українській…,
Богом…, нам дарованій - Русі!
(ЯК ВСЕ ПОЧИНАЛОСЯ: 1919 - 1925 рік…!)
В шкіряних куртках…,
В червоних кашкетах...,
Смолоскипи в руках і зірки!
«Комсомольці» крокують…,
По всій Україні…!
Та гучно кричать:
«Усіх «попів» - на гілки!»
Хитруни, крутії, волоцюги…,
Бандити, чекісти, кати…,
Лиходії…, базіки, злодюги,
П'яниці, нероби й «братки»…!
Радіє цей натовп.., без глузду:
«Ми були - ніхто, у старому житті!
Зараз - ми все! Ми єдина комуна …
Грабуйте, скоріше…, людей і церкви…»
«Геть це ярмо…,
Що засіло у душах!
Бога немає…,
Нам кажуть вожді!»
Наше ім'я: комунари-чекісти…,
Нам Ленін і Троцький -
Як рідні батьки!
Ось, зараз, прийшла телеграма,
Із самого серця…, з Москви!
Щоб знищити єдність і опір народу,
А з ними - й Собори усі…!
Потрібно, негайно, створити у селах…,
По всій православній Русі!
Для людей – недотеп, - обновленські…,
Окремі…, ніби від «лиха», - церкви!
І там же - поставити,
В рамках, портрети…!
Замість ікони…,
«Червоних» вождів!
А попам-сексотам…, - обновленським,
За доноси… у ЧКа,
Та ці «праведні» труди…,
До «борщу …», горілку з перцем!
Додати…, в пайку їх щоденну..,
Щоб… вони від’їли животи…
Стріляйте… безжально!
В усе духовенство…,
Зривайте з дзвіниці - хрести!
Старців і ченців… живцем…, прямо в землю…,
Та й тих…, хто їм співчуває…,
Засівайте країну - кістьми!
І почалось…! Була команда: «Фас!»,
Для «активістів з бідноти»,
Щоб знали…, «сучи» куркулі…,
Хто тепер, у цьому домі, -
Дійсно справжні «хазяї»!
Летять униз - великі дзвони і малі,
Трощаться ікони всі - святі,
Зривають з них оклади…!
Та тягнуть, «активісти», все… -
До своєї хати…!
Навіть, і цеглини…,
Де підірвані церкви!
Та священні всі сосуди…,
Убранство - з олтаря…!
«Сивуху…! Будьмо пити з них…», –
Хрюкала, від радощів…, свиня…
А в тих Лубнах…,
Що на землі Полтавській,
За те…, що не зрадили Христа!
Були розстріляні монахи… всі,
Їх ігумен Мгарський…,
По наказу комісара Бакая!!!
Та й сотні тисяч…, з тих протоієреїв,
Мільйони… - від людей простих,
Хто вірив в Бога…!
Хоч «марксисти» в вуха їм…,
Агітками кричали…: «То ганьба велика,
А може…, й пролетарський «гріх»… »…
Коли святині…
Православної Русі!!!
Як перли – із багнюкою
Мішались …!
То «розруха…», почалася,
У головах - пустих!
Від того часу… - застогнала…,
Україна - Мама…!
Та гірко плакала…,
За всіх…
(БЕРЛІН, 1933 - 1939 рік…!)
В шкіряній формі…,
В кашкетах та касках!
Смолоскипи в руках…
І тевтонські хрести!
Нацисти крокують… ,
По європейським дорогам…!
Та гучно скандують:
«Усіх «жидів й москалів» - на гілки!»
Хитруни, крутії, волоцюги…,
Бандити, гестапо, кати…,
Фашисти…, базіки, злодюги,
П'яниці, нероби й «вожді»…!
Радіє цей натовп.., без глузду:
«Ми були - ніхто, у старому житті!
Зараз - ми Рейх! Обранці арійські - бійці …,
На колінах прогнеться - бабуся Європа,
А в ній - її ксьондзи й церкви…»!
«Стосовно народів слов'янських…:
України…, Великій та Білій Русі!», -
Про те німців навчали - нацистські вожді!
Щоб вбити, назавжди, той «Дух» на Землі,
Треба їх Віру…, всю ту - Православну,
Порвати… - в маленькі шматки!!!
Потрібно, негайно, створити у селах…,
Для тих «не людей», - обновленські…,
Окремі секти’…! Тож, будьмо казати,
Всім тим «недотепам»,
Що то все - новітні церкви…
(ЩО ПОСІЄШ - ТЕ Й ПОЖНЕШ...!)
І знову, тьху …, про тих…,
Хто збудував «Голгофу» в Україні…,
Та «працював» в катівнях ГУБЧКа!
Вони ж не марсіанами були,
Ці паразити…!
Усі по роду…, у сім’ї…,
Такі всі «щирі» - українці…,
Ось їх…, замарані у крові…,
Нащадкам…, (наприклад) - імена:
Балицький, Чубар, Бондаренко…,
Козельський, Скорик, Бабич, Горьковенко, Козороз, Бутенко…,
Оніщенко, Заславський, Говлич, Шелудченко,,,,
Леплевський та Загорський…, Сидоренко…,
Чердак, Заковський, Коваленко…,
А, в додаток, - ще й Петренко…!
Бо їздили їх «чорні ворони»,
По ночам…, від хати і до хати….,
Де «ховались»… кляті «обірванці – буржуї»,
Тож, були переповнені, завжди,
В’язниці і криваві каземати…,
Де ждали свого часу… - «вороги»…
Зробили «маври» - чорну справу,
Коли були - страшенні ті роки!
А потім вже…, свої ж чорти - «товариші»,
Їх в канавах…, також, - розстріляли…,
Ще й обновленських «кліриків» усіх…!
Хоча вони собі вважали,
Що будуть жити…, краще всіх!,
А добрі люди їм казали…,
Що всі їх дії - смертний гріх…!
А далі… - інші лиходії…,
Залишили жахливі тут сліди!!!
Коли, у «акціях» німецького ГЕСТАПО…,
Дивізії «SS» з Галичини…,
Свою ж топтали… - Неню-Україну,
Їх германські…, у підковах, чоботи’…!
Стріляли у дітей…, жінок,
В батьків старих…!
Здирали шкіру з них…, живих…,
Під гаслом: «Смерть вам - комуняки!»…
… Але, знайшлися і на них…,
У тій…, зруйнованій, країні… -
Козацька шабля і батіг…
(«ЛИХІ» ДЕВ’ЯНОСТІ: ПОЧАТОК НОВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ…!)
Наше життя – то самі паралелі!
Почалися «спекотні» роки…,
Бо «до ума»… нічого… не додалось,
У тих байстрюків…, в голові!
Тож…, жваві, «кручені» братки - стягнули, з шафи…,
Із пилюкою…, «революційну ту ідею»…! І тоді…
Під закликом : «Спасімо Батьківщину!»…
Пішли бандитські грабежі…,
«Нальоти»…, із «гоп-стопами»… погроми…!
Ще й до державного «корита»… - перегони…,
Від олігархів, - ті фатальні вояжі…
Сексоти, доноси…, тотальний контроль…!
Слухняні, зомбовані маси…,
Та їх «голова» - нещадний терор!!!
Усіх опозиційних… - за «грати»…,
Хоча б і «ГУЛАГ»…, чи концтабори!
Мета - виправдовує, завжди,
Криваві ці засоби всі…
«Мільйони хай підуть… - в тартарари!», -
Так…, більшовики, навчали,
Бо ясновидцями були…,
Ці кровожерливі кати…??!!
Та їх методи…, схопитися за «трон»,
Перейняли… - непримиримі… ті…,
«Вожді» сучасні…, їх ідейні вороги!
Напрацюваннями чекістів -
Спокійно скористалися вони!!!
Зосталися такі ж - і механізми…,
Навіть, й цілі … схожі, як брати:
«Утримати би владу…»!!!
Тож…, є потреба знову…,
Міцною…, залізною рукою –
Загнати до «загону»…
Всю націю…, мов стадо!
Де буде всім, щось… те…,
Про що…, так нудно…, їм казали!
Щоб гризли «тирсу»…, до схочу,
І щоб…, це нове «бидло» не роптало…
(ВЖЕ НАШ ЧАС…!)
І знову повстали…, –
З «осиною» в серці,
Такі ж, без ума, - «Бакаї»!!!
А з ними, як біси,
Із пекла, з’явились… -
Нові, «обновленські»!
Безбожні…, у рясах..,
Ряджені чорти…
На словах «патріоти»,
А по суті - «вовки»!
З застарілим клеймом… -
«Проститутки»…,
Як і сто років тому…, що пройшли!
Вийшли раптом, на «сцену»,
У перші ряди…,
Національні соціалісти!
Також, зараз, відомі…,
Як - «нео – чекісти»!
Ненажери цинічні…,
«Голодні» завжди - пацюки…
В шкіряних куртках…,
Та в чорних кашкетах,
Смолоскипи в руках…
І тевтонські хрести!
На площах скандують…,
У рясних колонах:
«Усіх «москалів»…
Та «попів» - на гілки!»
Крадії, крутії, волоцюги…,
«Волонтери», бандити, дурні…,
Лиходії…, базіки, злодюги,
П'яниці, нероби й «братки»…!
Радіє цей натовп.., без глузду:
«Ми були - ніхто, у старому житті!
Зараз ми всі - «патріоти» англійські…,
Грабуйте, скоріше…, людей і церкви…»
(І НА ОСТАННЄ…!)
Стосовно вправних й «буйних» активістів -
Пройдисвітів і «щипачів»,
Із тих двадцятих…, вогняних, років!
Які останній хліб, у односельців…, віднімали,
Коли голодні - розпухали дітлахи!
Та ще…, завзято…, плідно розкрадали,
У нашім краї…, всі церкви!!!
І все…, що там «не так» лежало…,
Собі «як здобич» - утягли!
То сьогодні…, в їх родинах…,
На протязі… усіх - ста літ!!!
Жінки народжують - дебілів…,
Недоумків і п'яниць…
(ПІСЛЯСЛІВ’Я…!)
Чому «розруха» в головах - лютує?
Чому тій «Долі»… - все нема?
Коли ж то…, спокій прийде - в Україну?
Бо вщент…, розперезалася «братва»!
Та ще…, й за «сало»…, що прибрали..,
На зберігання…, за моря!
Дуля, в «пику» …, прилетіла,
Від «полосатого» козла!!!
Нічому нас минуле не навчило,
Синців отримали - сповна!
Тож, будьмо вічно - бідувати,
Якщо лишилися ума!!!
Коли «без Бога» в серці і в душі…,
Усі ті молоді «орли»…,
Сокиру гостру підіймають… -
На Матір Божу…, Україну,
На Православного Христа!
10 грудня, 2018 рік
Довідки для читачів:
1.1. Абревіатура: Лік-Без - ліквідація безграмотності; ЧК - надзвичайна (російською - чрезвычайная) комісія; ГУБЧК - губернське ЧК; «сексот» - секретний співробітник (російською - сотрудник) НКВС; НКВС - наркомат внутрішніх справ; ГПУ - головне політичне управління у складі НКВС; ГУЛАГ - головне управління таборів (російською - лагерей); чекіст - співробітник ЧК; ігумен - головний священик-настоятель у православному монастирі; протоієрей - православний священик; «обновленські» церкви, або секти, - псевдо зібрання, що насильно створювались в СРСР в двадцяті роки двадцятого століття, згідно проектів НКВС, та які були спрямовані на розвал і знищення православної Віри на Русі; СРСР - союз радянських соціалістичних республік; «жид» - образливе слово відносно євреїв; ГЕСТАПО - фашистсько- німецька катівня, на зразок ЧК; «Голгофа» - назва гори на якій розіп'яли Христа; «мавр» - (розм.,) негр; «тартарари» - (розм.) пекло (російською - преисподняя); «щипач» - кишеньковий злодій (блатний жаргон); «братки» - кримінальні особи (жаргон); «братва» - (блатний жаргон); «чорні ворони» - народна назва критих, з чорним кольором, авто НКВС, на яких чекісти виїздили по ночам на арешти так званих «ворогів народу»; «сивуха» - самогон, горілка; «гоп – стоп» - (блатний жаргон) вуличний розбійний напад з метою пограбування; «з осиною в серці» - так повелося на Русі з давнини, що тим небіжчикам, які за життя вчинили дуже багато чорних справ, вбивали в серці осиковий кіл, для того, щоб вони ніколи не вийшли зі своїх могил; «москаль» - так з давнини прості люди в Україні називали росіян; «вождь» - політичний лідер, або голова племені; «марксист» - послідовник вчення Карла Маркса, німецького ідеолога комунізму; «більшовик» - член самої радикальної і войовничої гілки комуністичної партії (в царській Росії, а потім і в СРСР);
під словом «до загону» - автор має на увазі загін для худоби, а не табір;
«жінки народжують - дебілів…, недоумків…» - це не вигадка автора, а
дійсність, це багаторазово зафіксована реальність, коли вже на протязі ста
років у тих родинах, чиї прадіди (активісти-революціонери) руйнували й розкрадали православні церкви, постійно народжуються пацієнти психіатричних лікарень – дебіли та дурні!!! Бо за наші дуже тяжкі гріхи відповідаємо не тільки ми особисто, але і наші нащадки «до сьомого коліна»…
Стосовно сучасних українських «активістів»- богоборців й пересічних громадян,
які підняли свої рученьки на святе - на канонічну українську православну
апостольську церкву, чи то було для них Боже попередження, щоб вони зупинилися і не робили цих руйнівних для їх душ дурниць (з тяжкими
наслідками для них і їх нащадків)???
Так, таке попередження було!!! Коли 04 липня 2009 року близько 12 години,
а саме літнього, ясного дня, з чистого безхмарного синього неба, раптом
вдарила блискавка та на смерть вразила Червонія Василя Михайловича,
народного депутата України – націоналіста, ярого та запеклого богоборця, який
один з перших розпочав в Україні (з 1990-х років) свій «хрестовий» похід на
канонічну українську православну апостольську церкву та на захоплення її
храмів!!! Але хто про це зараз згадує??? І в цьому наша біда, бо ми всі
маємо «коротку» пам'ять …;
2. Мгарський Спасо-Преображенський монастир через свої святині та давнину завжди користувався величезною популярністю в Україні. В монастирі знаходилася чудотворна Лубенська ікона Богородиці (саме вона була пробита багнетом). Тут спочивали чудотворні мощі Патріарха Константинопольського Афанасія Петтелярія: святитель їздив до Москви, закликаючи царя Олексія Михайловича визволити християн від турків (зберігся текст його обширного послання до царя ). Він також зустрічався з гетьманом Богданом Хмельницьким, але на зворотньому шляху помер 5 квітня 1654 р. у Лубнах, де був похований у монастирі. В 1662 році під час відкриття (переобладнання) гробниці були явлені його нетлінні мощі (Патріах за східною традицією був похований сидячим у кріслі), святителя канонізували в 1819 р., і з того часу його мощі зберігалися в золоченій раці в Спасо-Преображенському соборі монастира, тут був поставлений і його великий образ (також пошкоджений більшовиками). У Мгарському монастирі спочивали також наречений Патріарх Константинопольський Серафим II Анін (похований 1779 р.), митрополит Київський Йосиф Нелюбович-Тукальський (пох. 1676), архієпископ Тобольський і Сибірський Амвросій Келембет (пом. 1826), архієпископ Полтавський, а потім Псковський Мефодій Піснячевський (пом. 1845), єпископ Білгородський Іоасаф Горленко.
Саме в цьому монастирі у 1663 році перебував у ченцях Юрій Хмельницький — чернець Гедеон. У збереженій частині архіву обителі є ціла справа — копіярій XVIII ст. привілеїв та грамот монастирю (всього 418 документів) від 1619 року (цей рік вважається офіційною датою заснування монастиря, коли Раїна Могилянка — дружина Михайла Корибута-Вишневецького видала фундушевий привілей на право заснування монастиря в Мгарському лісі на горі, на місці старої пасіки, де колись був старий монастир). Серед них — універсали гетьманів Богдана Хмельницького, грамоти Івана Мазепи тощо…;
3. Матеріали слідчої справи про вбивство ігумена і 16 монахів Лубенського Мгарського Спасо-Преображенського монастиря: Ще 16 червня 1919 року лубенський комісар Бакай отримав наказ командувача військами Лівобережної України Єгорова (№ 13) «подавлять всеми средствами контрреволюционные восстания и поддерживать строгий законный порядок... Киев, Лубны исключительно... Контрреволюционные выступления немедленно подавлять. Расстреливать укрывателей дезертиров и бандитов». Монастирі апріорі відносилися до «осередків контрреволюції». Відомий викривач «церковного мракобісся» Борис Кандідов писав: «Разностороннее содействие белогвардейским бандитам оказывали монастыри. Эти гнойники прошлого развили самую разностороннюю вредительскую работу, содействуя нашим врагам». Фактично вже самим розташуванням на території активних військових дій та перебуванням вояків добровольчої армії - доля монастиря була наперед вирішена. Монастир підпадав під означення «контрреволюції» й, згідно загальної політики та системи більшовиків, мав бути покараний, тобто знищений. Монахи передчували трагедію вже з моменту їх арешту. В монастирі перебувало 25 монахів включно з настоятелем.
Першопоштовхом для з’ясування вказаних питань є свідчення монахів, котрі залишилися живими після розстрілу. Насамперед з їх слів виринає ім’я більшовицького лубенського повітового військового комісара Дмитра Бакая. Дослідник цього злочину В. Мокляк однозначно стверджує, що саме він - Бакай - наказав розстріляти ченців на повір’ї лікарні в серпені 1919 року. Більше того, дослідник підкреслює, що «всі (свідки — Б.У.) назвали комісара Бакая» головним вершителем злочину. Ієродиякон Ніфонт, який потрапив у третю групу розстріляних, свідчив: «После расстрела 1-й партии говорили, что в расстрелах принимает участие военный комиссар Бакай, но личности его он не знает». Ієродиякон Ісаакій додав, що саме 5 серпня біженець побив палицею монаха й кричав про потребу знищення всіх монахів. Слідчий (з денікінського штабу) Пономаренко, який вів слідство по цій справі, встановив, що мова йшла про Григорія Чека, який служив сільським писарем у с. Мгарі, а потім поступив на службу вчителем в Хорольський повіт.
Монахи не були розстріляні в монастирі, їх навіщось вели до Лубен, потім примусили чекати на залізничному вузлі, далі повели до Лазорок... Із 25-ти розстріляних монахів, не зважаючи на тяжкі кульові поранення, - чудом вижили 8 ченців, а 17 монахів – загинуло. Трагічна історія Мгарського монастиря у серпні 1919 року має ще доволі багато не з’ясованого. Однак все це за жодних обставин не може применшити страдництво слуг Божих, котре в християнстві визначається як подвиг мучеництва…;
4. Чубар Влас Якович (10.02.1891 — 26.02.1939). Член Політбюро ЦК ВКП(б) з 01.02.1935 р. по 16.06.1938 р. Кандидат в члени Політбюро ЦК ВКП(б) з 03.11.1926 р. по 01.02.1935 р. Член ЦК РКП(б) — ВКП(б) з 1921 року. Кандидат в члени ЦК РКП(б) в 1921 р. Член партії з 1907 року. Народився в селі Федорівка Олександрівського повіту Катеринославської губернії (нині село Чубарівка Пологського району Запорізької області) в селянській родині. Українець.
З листопада 1920 року голова Президії ВРНГ України. З грудня 1921 року - голова Центрального правління кам'яновугільної промисловості Донбасу. З липня 1923 року по квітень 1934 року Голова Раднаркому Української РСР, одночасно в липні 1923 р. - травні 1925 року заступник Голови РНК СРСР. Один з винуватців голодомору в Україні в 1932-1933 роках, що забрали сотні тисяч життів…;
5. В. Балицький - (національність – українець) голова ГПУ УСРР з серпня 1923 року, з березня 1924 року він очолював ще і НКВС УСРР, офіційно був розстріляний у 1939 році, але за свідченнями деяких (які вижили) в’язнів ГУЛАГу, що сиділи з ним в слідчому ізоляторі, Балицького стратили сокамерники, яких він до цього заарештовував та катував…. У концтаборах ГУЛАГу, як «вороги народу», також загинула вся його родина та всі його близькі родичі…! Співкамерники також згадували, що у в'язниці Балицький повністю втратив «людське обличчя». Він нагадував слимака, який весь час скиглив і тремтів від кожного шереху... Напевно цей нелюдь і колишній кат - добре розумів, що його чекає в застінках НКВС…;
6. Губернські (обласні) НКВС УСРР очолювали голови: Л. Заковський (Одеса), П. Онищенко і Говлич (Катеринослав, нині Днепр), І. Леплевський (Подольська губ.), С. Западний (Харків), Бабич (Вінниця), Чердак (Київ), Шелудченко (?, нажаль, не зробив запису яку область він очолював), Заславський (Сталіно) - усі вони були розстріляні після чергових «чисток» наприкінці 30- тих років минулого століття;
7. Козельський - майор держбезпеки СПВ УДБ НКВС УРСР, застрелився власноручно 2 січня 1936 року;
8. Місцеві голови слідчих відділів ГПУ НКВС УСРС у Харківській області, (переважно в 20-ті роки минулого століття): Скорик, Горьковенко, Козороз, Бутенко, Коваленко, Бондаренко, - їх подальша доля мені невідома;
9. Ленін (Ульянов) В. І.- (22.04.1870 р. н.), єврей за національністю, - теоретик і організатор в 1903 р РСДРП(б), надалі ВКП(б). Головний організатор жовтневого перевороту 1917 року в Російській імперії. Перший голова Ради Народних комісарів РРФСР. Помер 21 січня 1924 від численних інсультів. З великою імовірністю, його кончину прискорили одно-партійці…, отруївши його супом з грибами. В його численних записках 1917 - 1921 років Ф. Дзержинському - ключовими словами є: терор, вішати, розстрілювати всіх нещадно, організовувати провокації, як привід для проведення каральних акцій ЧКа (в основному спрямованих проти незадоволених робітників (Іжевськ), селян (Тамбов), матросів (Кронштадт) тощо;
Троцький (Бронштейн) Лев Давидович, єврей за національністю. Народився 07.11.1879 р. в Херсонській губернії. Революційний діяч та ідеолог троцькізму. Був убитий 21.08.1940 р. в Мексиці (Мехіко) агентом НКВС Меркадером Р. за допомогою льодоруба. Один з організаторів «червоного» терору після жовтневого перевороту 1917 року. Творець Червоної Армії. У 1918-1925 рр. - нарком з військових і морських справ. Відрізнявся крайньою жорстокістю і "військовими звірствами". Розстріли по 50-100 чоловік під час його інспекцій у частини Червоної Армії - були для нього звичайною, рутинною справою… У 1927 році був знятий з усіх посад і відправлений у заслання, так як був викритий в масштабних корупційних схемах. У 1929 році був видворений за межі СРСР ;
Дзержинський Феклікс Едмундович (залізний Фелікс) народився 11.09.1977 р. у маєтку Дзержиново (нині Мінська область). Російський революціонер польського походження. Був активним "троцькістом". Глава ряду наркоматів. Секретар ЦК РСДРП (б) з 1917 року. Засновник ВЧК. Брав участь у розробці каральної політики Радянської держави, що включає масові розстріли і утримання мереж концентраційних таборів. Ключова фігура при проведенні більшовиками «червоного терору». Помер 20.07.1926 року від серцевого нападу через надмірну перевтому і нервового зриву... Він навіть не «по лікоть», а «по горло» у людській крові!;
10. Предметом особливої уваги В.Балицького та його відомства у 20-ті рр. була церква. Чимало документів засвідчують це. Знов-таки голова ГПУ завжди виступав у тісному єднанні з тодішніми партійними керівниками. Наприклад, 25 лютого 1926 р. на закритому засіданні політбюро обговорювалися й затверджувалися «Пропозиції комісії в питанні про церковні справи». Ось окремі пункти, які ухвали: «Пункт2. Вважати необхідним дальше посилення роботи щодо охоплення інформативним апаратом тих угруповань, які досі ним ще достатньою мірою не були охоплені (автокефалія, католики, лютерани, меноніти);... Пункт 6. Визнати можливим відкрити в Києві церковно-обновленський навчальний заклад, за зразком московської Академії, за умови утримання на власні кошти, з кількістю слухачів не більше 50 чоловік, під суворим контролем ГПУ; Пункт 7. Розмір коштів, що мають бути відпущені ГПУ на роботу серед духівництва, доручити встановити особливій комісії у складі тт.Чубаря, Затонського і Попова»…. (Технологія боротьби з Церквою (1920 - поч. 1950-х рр.);
10. Перші підсумки «розкольницької діяльності» чекісти підвели у січні 1924 р. У річному звіті Київського губернського відділу ГПУ за період з 1 січня 1923 р. по 1 січня 1924 р. вказувалося, що у результаті розколу- сформувалося два напрями: «слов’янський» і «український»! «Слов’янський» напрям, у свою чергу, поділявся на: «екзархістів–«екзархістів-тихонівців», до складу якої входили переважно «чорне духовенство та чорносотенці». Діяльність цієї групи, за свідченнями чекістів, була паралізована «обновленцями». Але…, в окремих випадках зафіксовані спроби організації«спротивузаходам радянської влади»;
Загалом у своїй практиці чекісти використовували декілька найбільш дієвих методів для вербування освідомлювачів серед духовенства. Так, А. Зінченко детально описав одну зі схем вербування співробітниками Подільського губернського відділу ГПУ УСРР. Для агентурної роботи по «лінії створення «Живої церкви» був намічений настоятель Преображенського
собору піп Юнак, якого одначе, легко взяти не вдалося, так як ставити його до відома, що він працює на ГПУ, виявилося не можливим». Тому в його оточення було введено секретного співробітника. Він не лише тримав його під наглядом, а й «увів його у курс справи». Священик виявився людиною дуже марнославною і «піддався на вудочку лише тоді, коли йому було запропоновано посвячення в єпископи»!!! Планувалося, що тоді він, «ворогуючи з автокефалістами і представниками старої єпископальної церкви, зможе усунути звідти небажаний для нього елемент». Водночас із завербуванням Юнака до нього вдалося «приєднати» протодиякона Савицького і священика Євгенія. Отже, А. Зінченко фактично описав створення осередку «Живої церкви» на основі завербованої агентурної групи. В іншому випадку віруючі вербувалися на основі отриманих компрометуючих матеріалів, що здобувалися, головним чином, через перлюстрацію, або вилученням листування при обшуках, чи за допомогою інформації агентури. Часто практикувалося залякування кримінальною відповідальністю та «в’язницею і табором з незначних приводів». (Русская православная церковь в советское время (1917–1991): Матер.и док. по истории отношений между государством и церковью. В 2 кн. / Сост. Г. Штриккер. – М.: Пропилеи, 1995. – Кн. 1. – С. 215; Митрофанов Г., протоирей. История Русской православной церкви. 1900– 1927 гг. – СПб, 2002. – С. 233–234;
Зінченко А.Л. «Це влада не від Бога, від дракона…». ДПУ–НКВС проти свободи совісті // Вітчизна. – 1991. – № 4. – С. 158. ; Русская православная церковь в советское время (1917–1991). – Кн. 1. – С. 215–216. 268// Людмила Бабенко). Особливо наголошувалося на використанні принципу матеріальної зацікавленості інформаторів і агентів з числа служителів культу: «При цьому субсидії – грошові та натурою – без сумніву будуть зв’язувати їх з нами і в іншому відношенні, а саме в тому, що він буде вічний раб ЧК, який боїться розконспірувати свою діяльність». Але місцеві апарати ГПУ УСРР постійно скаржилися на нестачу коштів. Так, начальник Подільського губвідділу ГПУ І. Леплевський направив до губвиконкому листа: «У зв’язку з використанням усіх кредитів прошу про асигнування по 40 тис. руб. на місяць, які необхідні для секретної роботи з поглиблення розколу серед духовенства»!!! Згодом начальник секретної групи Кам’янець-Подільського прикордонного загону ГПУ УСРР зазначав: «Утримання сексотів по «Живій Церкві» й організація розколу обходиться в колосальні суми грошей, беручи до уваги бездонність попівських кишень»! У середині 1923 р. в Україні «по лінії розробки духовенства» працювало 30 секретних співробітників. На їх «фінансове стимулювання» витрачалося 2 тис. руб. щомісяця (грошовими знаками 1922 р.), наприкінці 1923 р. – 50 руб. золотом. У подальшому витрати на «церковну агентуру» лише зростали. У пояснювальній записці до кошторису витрат на агентурну роботу 1926 р. по «церковній лінії» наголошувалося: «Жодна область чекістської роботи не потребує так багато матеріальних витрат, як релігійні угрупування… Попів різних мастей не важко вербувати, але досить важко використовувати, не купуючи їх грішми. У комуністичну ідеологію вони не вірять; у партію знають, що навіть за умови зречення сану, не приймуть… (Митрофанов Г., протоирей. История Русской православной церкви.– С. 233–234.; Держархів Вінницької обл., ф. Р925, оп. 8, спр. 8, арк. 97//Тригуб О.П. ; Розкол як форма боротьби ДПУ УСРР із православною церквою в Україні…– С. 19.; Держархів Вінницької обл., ф. П1, оп. 1, спр. 58, арк. 19.; ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 1772, арк. 61, 64; Тригуб О.П. Розкол як форма боротьби ДПУ УСРР із православною церквою в Україні…– С. 18.; Технологія боротьби з Церквою (1920 - поч. 1950-х рр.) - 269 с.;). Також наголощувалося, що після репресій 1926 року - «попи не допускаються (а тому вони не вірять) у надання їм державної служби після зняття сану. Єдиним солідним для них аргументом є гроші»!!! Начальник Секретного відділу ГПУ УСРР В. Горожанін у 1928 році зазначав:«Вербування попів особливих проблем не становить, але їх використання можливе лише за умови виплати грошової компенсації». Загалом, наприкінці 1920-тих рр. спостерігається зменшення витрат на агентурну роботу по «церковній лінії». Окремі дослідники вважали, що однією з причин скорочення витрат - є застосування репресивних заходів, зокрема, арешти та адміністративне вислання. Загалом погоджуючись з цим твердженням, варто відзначити, що наприкінці 1920-тих рр. загальну мету щодо розколу релігійних організацій було реалізовано!!!! Тому чекісти фінансували лише тих агентів, що могли або контролювати релігійну громаду, або впливати на церковних ієрархів. За документами ГПУ УСРР вдалося встановити деяку динаміку вербування агентури серед релігійних громад: загалом по лінії Секретного відділу ГПУ УСРР у 1927 р. було завербовано по «церковній лінії» – 266 осіб, з них – за липень-вересень – 121 особа, з них у вересні – 36, жовтні – 26, листопаді – 43, грудні – 22. У 1928 р. у січні – 39, лютому – 24, березні – 36, квітні – 30; у першому півріччі 1929 р. – 88 осіб. Як наслідок, агентура ГПУ УСРР швидко пронизала всі рівні релігійних громад різних конфесій. Співробітників органів державної безпеки цікавив не лише перебіг політичного та релігійного життя ієрархів, священиків, активних віруючих, а й їх особисте життя. Це давало можливість знаходити «больові точки», що полегшувало у майбутньому маніпуляції з цією особистістю. Так, у характеристиці на митрополита Михаїла, складеній наприкінці 1922 р., на основі агентурної інформації, вказувалося на наступні особистісні риси: «натура – яскраво виражений взірець споглядання, а не активності», «людина глибокого релігійного настрою», «замкнений у самому собі», «молільник і монах за покликом душі», «приділяє лише незначну частину часу чужим його духовному складу організаційним питанням», «лаврська братія його любить за простоту невибагливість», «церковні кола, віддаючи належне його особистісним якостям, докоряють за безініціативність, неавторитетність і без голосність у справах Управління», «не виявлені особи, які б мали переважний влив на нього». Агентура зазначала навіть чутки про пристрасть Михаїла у молодості до «вина». (ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 2318, арк. 39. Там само, оп. 16, спр. 34, арк. 94.;
Киридон А.М. Час випробувань: Держава, церква і суспільство в ра-дянській Україні 1917–1930¬х років. – Тернопіль, 2005. –С. 81. ; ГДА СБ України, ф. 13, спр. 370, арк. 199 зв., 219 зв., 260 зв. 270.// Людмила Бабенко ). Отже, в завдання агентури входило також виявлення психологічних рис, осіб, які мали вплив на об’єкт розробки тощо. Отримавши інформації агентури, чекісти порушували кримінальні справи. Так, після донесення агента «Попова» про «контрреволюційну та націоналістичну діяльність» священика УАПЦ Т. Марюти під час нацистської окупації на теренах Полтавської області у серпні 1944 р. начальник УКГБ по Полтавській області підполковник Черницький вказав на необхідність додаткового документування його «ворожої діяльності» та подальшого його арешту. Черницький наголошував на негайному негласному допиті свідків, що мали підтвердити «ворожу діяльність». Згідно агентурної справи «Липківці» (серпень 1945 р.), щоб об’єднала декількох священиків УАПЦ, розпочалося вербування нової агентури. Так, для висвітлення «зв’язків» та «політичної позиції» священика Стеценка, здійснювалося цільове вербування із його оточення, зокрема, служителів храму. Серед іншого, агенту пропонувалося виявити «взаємовідносини між Стеценко і старостою цієї церкви з однієї сторони та із псаломщиком – із іншої». Зважаючи на кількісний та якісний агентури ГПУ УСРР – НКВД–НКГБ УРСР, динаміку вербування серед релігійних громад, слід відзначити повну поінформованість керівників органів державної безпеки та партійно-державних лідерів України про ситуацію на «релігійному фронті». (Білокінь С. Розгром Київського єпархіального управління 1923 року // Київська старовина. – 1999. – № 1. – С. 90.; ГДА СБ України, м. Полтава, спр. 3459¬С. 53 Там само, арк. 11.; Технологія боротьби з Церквою (1920 - поч. 1950-х рр.), 271 с.) .
Поєднання агентурно-оперативних методів впливу та силового тиску, в умовах кампанії по конфіскації церковних цінностей, дали певні підстави уповноваженому Секретного відділу ГПУ УССР А. Соколовському вже у січні 1922 р. доповідати ЦК КП(б)У про УСПІХ у «розколі православної церкви»!!! Водночас, він вважав передчасним на той момент початок розколу самого обновленського руху, «який розпочала Москва», оскільки це його неминуче послаблювало. Незважаючи на те, що «обновленський» рух під різними назвами охопив усю Україну, - чекіст зазначав: «Але це нас не зовсім задовольняє, оскільки треба спочатку повністю побороти тихонівщину, а потім тільки почати розкол самого обновленського руху». Вже на початок серпня 1922 р. із 97 правлячих єпископів 37 визнало «Живу церкву», 36 не визнало, 24 – зайняли вичікувальну позицію. Серед українського єпископату більшість зайняла вичікувальну позицію. Екзарх України Михаїл намагався провести Другий Всеукраїнський Собор єпископів, кліру та мирян для формування загальної позиції щодо ставлення до «Живої церкви». Розуміючи із загального настрою віруючих, що Помісний Собор категорично буде проти «Живої Церкви», органи виконавчої влади та ГПУ УСРР зірвали його проведення. 2– 5 вересня 1922 р. замість 400 делегатів прибули лише 84 особи, здебільшого єпископи, що ухвалили рішення про відмежування від «Живої церкви» та інформування віруючих про розкольницьку сутність діяльності її представників. Фактично єпископи України не визнали Вище Церковне Управління і опинилися у протистоянні з радянською владою. Як наслідок упродовж вересня – листопада 1922 р. розпочалися масові кадрові «чистки» українського єпископату, який не підтримав «Живої церкви». (ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 1450, арк. 1 зв. 55// Тригуб О.П.; Розкол Російської православної церкви в Україні (1922– 1939 рр.): між державним політичним управлінням та реформацією. – Миколаїв: Видво ЧДУ ім. П. Могили, 2009. – С. 30–31. 272 с.// Людмила Бабенко)
12. У річному звіті Київського губернського відділу ГПУ за період з 1 січня 1923 р. по 1 січня 1924 р. вказувалося, що у результаті розколу сформувалося два напрями: «слов’янський» і «український». «Слов’янський» напрям, у свою чергу, поділявся на: «екзархістів–тихонівців», до складу якої входили переважно «чорне духовенство та чорносотенці». Діяльність цієї групи, за свідченнями чекістів, була паралізована «обновленцями», але в окремих випадках зафіксовані спроби організації «спротиву заходам радянської влади»;
«прогресистів» – «споріднена тихонівцям» група, до складу якої входить виключно біле духовенство і миряни, представники інтелігенції, колишні члени богословських філософсь¬ких товариств; «живоцерковників» – «керівники групи не тільки є активни¬ми та ідейними працівниками, а й представляють собою колишній контрреволюційний і просто авантюрний елемент». Така нищівна характеристика представників «Живої церкви» демонструвала певну зневагу чекістів до радикальних церковних реформаторів і засвідчувала відсутність довгострокової перспективи у цієї релігійної течії.
В «українському» напрямі сформувалися наступні угруповання: «автокефалісти» – «можна охарактеризувати як національ¬ на церква. В іншому вони не відрізняються від «тихонівців, що зав¬жди були і є осередком петлюрівщини. Будучи сильними за кадровим складом, користується впливом на українські віру¬ ючі маси»; група «жива церква» – «створена за прикладом слов’янської «живої церкви», але дещо більш ліва та демократична за своїм складом». У звіті стверджувалося, що: «всі групи повністю захоплені своїми дискусіями і завоюванням авторитету серед мас, цьому заважає байдужість мас до цих організацій і програмних суперечок цих груп. ( ГДА СБ України, ф. 13, спр. 193, арк. 66. Технологія боротьби з Церквою (1920 - поч. 1950-х рр.) 273с.).
Миряни проявляли цікавість виключно до мови богослужіння. В цьому варто відзначити успіх української церкви перед слов’янською. Це пояснюється її активним проявом інтересу до перебігу життя українського народу». Подібне структурування релігійних громад відбулося в усіх округах. Наприклад, на Поділлі станом на початок 1923 року най¬чисельнішою громадою були екзархісти (тихонівці) – 1013, а токефалісти налічували 200 громад, течія автокефалістів – прихильники єпископа (Павла) Погорілка – 29 громад, «обнов¬ленці» – 25 громад. Подільські чекісти стверджували: «Дві третини громад тихонівського напрямку при досить умілому підході з боку обновленців, могли бути відколоті». Хоча, ще в жовтні 1922 р. у доповідній записці Подільсько¬го губернського відділу ГПУ УСРР «Про церковне життя на По¬діллі» відзначалася «твердість та одностайність єпископської церкви», проте «роботою ГПУ в їхньому середовищі посіяні незгоди: єпископська церква розділилася на “біле” і “чорне” духовенство. Як у Вінниці, так і на периферії з’явилося багато невдоволених поводирями єпископської церкви. Одні з них стали відкритими прихильниками «Живої церкви», організувавши в себе групи «Живої церкви». Як наприклад, у Брацлавському, Жмеринському, Гайсинському й інших повітах. У цьому напрямку ведеться увесь час боротьба між прихильниками однієї і тієї ж церкви!!! Головними діячами і
керівниками цієї боротьби є губернський відділ ГПУ, який через насадженя своїх освідомлювачів і сексотів весь час спрямовує роботу для розколу і чвар у єпископській церкві».
Отже, протягом першої половини 1920¬х рр. співробітники органів державної безпеки України змогли створити декілька розкольницьких церковних громад у православ’ї. Їх діяльність змусила церковних ієрархів всіх угрупувань боротися за «релі¬гійне виживання» на тлі більшовицької антирелігійної кампанії та фактично паралізувала можливість Церкви впливати на біль¬шість сегментів повсякденного та громадськополітичного життя. Доповідні записки губернських та окружних відділів ДПУ УСРР констатували «велику розгубленість серед духовен-ства», перехід його в інші церковні угрупування тощо.
(ГДА СБ України, ф. 13, спр. 193, арк. 67. 58 Зінченко А.Л. «Це влада не від Бога, від дракона…» ДПУ–НКВС проти свободи совісті. – С. 157.; Там само. 274// Людмила Бабенко).
Самі творці обновленства – «дітища ГПУ», за влучним визначенням В. Пащенка, критично оцінювали його моральний статус у суспільстві. У записці Є. Тучкова голові Антирелігійної комісії О. Ярославському з приводу директиви «обновленському» Собору про порядок управління церквою від 1 березня 1923 р. вказувалося, що віруючі до «обновленського» руху став-ляться негативно і «обновленці-попи авторитетом у них зовсім не користуються». Зокрема, Волинський губернський ліквідком у звіті за січень 1923 р. вказав, що зареєстрована ним обновленська група складається з 6 осіб і «спроб до реальних виступів не виявляла». Неодноразово в документах згадують-ся і обновленці¬пристосуванці, яких у табір останніх, попри канони, привів інстинкт самозбереження. Недовіра мирян до обновленської течії була викликана кількома причинами: вірнопідданською запопадливістю у схваленні стратегії біль¬шовицької революції та запевненнями «червоних попів» у лояльності щодо радянської влади на фоні богоборчої вак¬ханалії; агресивно¬наступальною тональністю звинувачень своїх опо¬нентів у «контрреволюції» і «антирадянських» намірах; нечіткістю теоретико¬канонічного обґрунтування право¬мірності претензій на своє домінування у радянському релі¬гійному просторі; підтримкою «обновленців» з боку держави, котру передба¬чалося надавати у прихованій формі, на практиці ж – відвертій і, навіть, провокаційній; суб’єктивними факторами, що стосувалися особистісних якостей ієрархів та священиків «обновленської» течії, несуміс¬них з православною етикою. (Держархів Чернігівської обл., ф. П-8477, оп. 3, спр. 97, арк. 4.; Архивы Кремля. Политбюро и Церковь. – Кн. 1. – С. 364. ; Технологія боротьби з Церквою (1920 - поч. 1950-х рр.) 275с.). Загалом «обновленські» громади під контролем співробітників органів державної безпеки відіграли все¬таки ключову роль у «розкладенні» Церкви. Так, в інформаційному бюлетені ВУЧК за 16 грудня 1921 – 1 січня 1922 рр. вказувалося, що серед духовенства і вірних Катеринославської губернії помічалося «помітне пожвавлення, викликане розколом церковних общин на прихильників реформи церкви і захисників її непорушності»!!! Тільки в цій губернії від «старої церкви» чекісти змогли відколоти понад 1100 громад!!! Серед духовенства поширювалися чутки про настання «кращих часів, коли і ми (духовенство і вірні), заживемо». Але навряд чи їм вдалося сформувати необхідну громадську думку серед віруючих щодо лояльності до радянської влади. Їх власна політична лояльність більшовикам на тлі арештів, конфіскацій, закритті храмів лише викликали додаткові запитання у віруючого населення щодо канонічності та дотримання хрис-тиянських заповідей. У доповіді на засіданні політбюро ЦК КП(б)У 25 лютого 1926 р. голова ГПУ УСРР В. Балицький констатував: «Лояльними серед них (церковних громад) ми вважаємо обновленців, яких ми підтримуємо матеріально, і раціоналістичне сектантство, перешкод у розвитку якого ми не чинили». Секретар Київського губкому КП(б)У Й. Варейкіс у закрито¬му листі в політбюро ЦК КП(б)У, який стосується діяльності автокефалії в Україні (з резолюцією на ньому «До виконання Балицькому»), також писав: «Висновки переконують цілком, що автокефалія по суті є політична партія, для якої церковні інтереси відіграють допоміжне значення. Не підлягає жодному сумніву, що наша партія припускається величезної помилки, що вона недостатньо уважно вивчає ріст автокефалістів і недостатньо проявляє волю, щоб розкласти їх» . Зі свого боку керівництво ГПУ УСРР теж вважало, що всі «національно-релігійні угрупування, а також розвиток сектантства в умовах слабкої партійно-просвітницької роботи, вибивають маси, особливо молодь, із-під впливу Компартії, віддаляючи їх від політичного життя та радянського будівництва». У Київській губернії наприкінці 1921 – січні 1922 рр. духовенство було захоплене чварами та суперечками про «Украї¬нську церкву». Чекісти повідомляли про формування двох таборів – «слов’янофілів» та «автокефалістів». Сторони не гребували провокаціями…. Водночас, типовими стали чутки про «закриття найближчим часом усіх православних церков і заборону бого¬служіння», «здавання приміщення церков в оренду». (Под¬ільська губернія). Населення Київської губернії теж жвавобрало участь у цій «боротьбі»: (ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 1696, арк. 4.; ГДА СБ України, ф. 13, спр. 260, т. 1,арк. 63.; Технологія боротьби з Церквою (1920 - поч. 1950-х рр.) 277 с. ). Були випадки хибних доносів, розлучень шлюбів і навіть звернень за допомогою до нової влади». У Полтавській губернії у квітні 1922 р. чекісти зафіксували численні конфлікти між «тихонівським» та «автокефальним» духовенством через захоплення храмів!!! Так, у Полтаві «авто¬кефалісти» першими захопили Подольську церкву, але під час опитування парафіян переважна більшість виявилася при¬хильниками «тихонівської» течії. Натомість, у Павленківській парафії більшість отримали «автокефалісти». Занепокоєння у чекістів викликав персональний склад священиків автоке¬фальної церкви, бо: «призначалися особи явно петлюрівського спрямування»;
13. Стосовно Симона Петлюри та його війська – «петлюрівців», то тут є одне
велике питання!!! Чому у січні 1918 року ОПІР 20-ти тисячам
червоноармійцям намагалась під Крутами здійснити лише купка українських
студентів та кадетів??? Де ж то були ті «вояки – петлюрівці»? Чи не розбіглись вони «по хатам», коли для них виникла реальна загроза їх життю? Бо воювати з червоною армією Муравйова – це зовсім не те, що грабувати населення України та «стріляти» місцевих «москалів»… І чому, коли петлюрівці вважали себе свідомими українськими «патріотами», з червоною армією на теренах України воювали «на смерть» лише білогвардійські ополченці, під головуванням Денікіна?;
14. І на останнє…
- Стосовно канонічної Української Православної Апостольської Церкви РП! Тут взагалі не зрозуміло, чому така колотнеча. Повністю незалежна, автономна церква. Сама приймає будь яке рішення, Сама обирає епіскопів, митрополитів… і все інше! Чи комусь не подобається назва церкви, що в ній згадується російський патріархат? Але то просто історія і все! Для чого потрібен цей розкол на пустому місті? Чи то зараз активно впроваджуються в життя плани Адольфа Гітлера, які стосуються подальшої долі України та її народу? А саме – він мріяв у кожному селі, навіть, у кожній хаті створити окремі одне від одного - псевдоправославні СЕКТИ, з метою руйнування духовної єдності українського народу та щоб перетворити його в слухняне стадо! Чи може комусь не подобається щось інше? Нажаль дуже багато різного роду «крикунів» (утому числі іновірців), які ні чого не розуміють в церковних канонічних справах і в православному церковному житті… Але саме вони вважають себе володарями долі всього українського православного народу;
- В двадцятих роках минулого століття «обновленську» та чекістську церкву в Україні дуже активно підтримував Константинопольський Патріархат!!! Навіть і «ТОМАСа» надали цим обновленням!!! Чи не для того, щоб розповсюдити по всій Україні-Русі - СЕКТАНСТВО???
А Вам, любі читачі, цей факт не нагадує нічого …. зараз?
Лiк-Без 19-19... - Столiтня колотнеча!
© Copyright: Иваненко Сергей Краматорск, 2018
Свидетельство о публикации №118121303978
Свидетельство о публикации №118121303978
Рецензии