Коло хати, неньки росте калина...

Коло хати, неньки росте калина...

Неньку мою звали Василина.

Хата була дуже старовинна.

Вже немає хати, роки зруйнували...

Немає неньки, в душі порожнина...

Коли приїжджаю у рідні край,

Попадаю знову наче, в рай!

Завжди, я прихожу, щоб бачить її...

Хату старовину на ґанку, калину.

Ненька качала тут мене дитину!

Родина велика, тут колись жила.

Я серцем лину до села.

Росте калина одиноко, край дороги...

Самотня стара хата вкраю села.

Та, я ж тут людоньки зросла!

Босою, я бігла, по зеленій траві ...

Так сподобалось завжди мені...

Так пролітали, дитинства мого дні...

На калини гілочки зривала...

У волосся з подругою вкладала...

Мати говорила: "Калину треба берегти!"

Узвар, з медом пили ми з неї, залюбки...

Тепер стоїть калина коло хати сама...

Дощ і вітер її самотньо колихає...

Сонце тривали, Ярилом, її обігріває.

Стоїть калина мов світлина спогадів одна!

Ягідки на сонці перлами виграють ...

Горобці під стріхою хати живуть!

Пташечки щебечуть і пісні співають.

Про калину матері рука її, вже не дбає...

І серце моє від спогадів розбиває!

Ненька тут рідненька моя жила...

З очей скапує сліз моя краплина...

Посадила калину мати Василина!

Якою доброю матуся ти була?

Мене завжди по голові гладила вона.

Пташки під дахом щебет ять!

Дитинство не повернуть назад...

Неньки хатинку рідну пам'ятаю,

Інколи в спогади пташкою прилітаю!

Коло хати матері, росте червона калина...

Матір мою любу звали, Василина!

Олена. Українка.