Красива-9

Я з дзеркалом веду самотній діалог,
Воно мовчить на кожне запитання,
Чому мовчиш, ти ж кращий педагог,
Що вчив себе любити, як востаннє.

Показував недоліки й зривав
З обличчя зашкарублий макіяж,
Кому ж мені довіритись в словах,
Ти - мій правдивий і покірний паж.

Можливо, скажеш, що немов нарцис,
Розквітла у звабливій чорній рамі,
Але ж це правда, яку ти колись
Повідав - і підтримував роками.

Як маю я побачить силует,
Що заховався за відкриті плечі,
Якщо у рамі - тільки мій портрет,
Без натяку на іншу недоречність.

Я бачу - лиш себе - і свою втому,
Яка зігнула лебедину шию.
І в свого відображення полоні -
Старію - і зникаю невловимо.

А ти мовчиш, бо нічого сказати,
Перед красою, що втрачає блиск,
Хіба ти можеш справді приховати -
В чіткому відображенні свій смисл.

В самотньому й пустому діалозі,
З собою - я підозрюю, що бачу,
Картинку, в яку вірити не в змозі,
Як неможливо вірити у втрату.