А вона й не знала...

У кав'ярні широкі двері
Зайшло двоє Він і Вона.
Вечіріло й на дворі вже темінь,
А Вона була надто сумна.

Він дивився так лагідно в очі.
Її руку у свою поклав.
Запитав що замовити хоче.
Посміхнувшись розмову почав.

Розкажи мені все, що тривожить.
Ми розділимо навпіл той біль...
А вона:"Як ми жити так можем?"
Злидні линуть до нас звідусіль.

Цілий рік я у сукні єдиній,
Третю зиму в одному пальто.
Чи тобі не здається нині..
Що ми бідні, щось ніби не то.."

"Заспокійся, рідненька, що ти?!
Я багатший від шейха й еміра!
В нас синочок є розовощокий,
І у мене кохана дружина.

А ще маємо скарб! Одинадцять
Кілограм важить наше Золото!

......Промайнуло вже вісімнадцять...
І спливли ці роки, наче оливо..

І у Неї є пальта і сукні..
Син дорослий і донька (Золото)
Але серед звичайних буднів
Так бракує Його... так соромно...

І все згадує вечір в кав'ярні,
Де про бідність Йому сказала..
Час, коли було все у Неї..
Та шкода... Вона цього не знала...