Такое себе, тихое

Таке собi, тихе
Наталья Мироненко

Вже третій день з дощем ділю, як хліб,
То сутінки, то неквапливий ранок.
Він зазирає в дім поміж фіранок:
- Ти знов сама? Та краще б я осліп,
Чим бачити завжди тебе такою...
А я торкаюсь мокрих шиб рукою,
Збираю краплі, зв`язую у сніп.

- І хто з нас двох наплакав стільки сліз? -
Питаю в гостя майже пустотливо.
А той (таки дрібний, не літня злива) -
Зіскочив з підвіконня, переліз
Через паркан та й закульгав поволі
Чогось шукати (може, вітра в полі),
У мандри без пакунків і валіз.

Дивлюсь - і осінь, якось  крадькома,
Обтрушуючи з  гілки  лист останній -
Сідлає коней в спорожнілій стайні.
Мовляв, бувай, на часі вже - зима.
Так швидко... наче то наснилась пава
Яскрава, феєрична, золотава.
А я – лишилась, тиха і сама.
=========================================
В.Мардони (вольный перевод)

Я третий день с дождем делю, как хлеб,
То сумерки, то медленное утро.
Оно меж штор сверкает перламутром.
- Ты вновь одна? Да лучше б я ослеп,
Чем наблюдать тебя всегда такою...
А я, касаясь мокрых губ рукою,
Снимаю капли, стылые, как снег.

- И кто из нас наплакал столько слез?, -
 Я спрашиваю гостя шаловливо.
А он, такой не летний, мелкий ливень
Шагнул с окна и за забор прополз,
И захромал, не торопясь, на воле,
Пошел искать, быть может ветра в поле,
В турне, без чемоданов, горд и бос.

Смотрю, - украдкой осень, не шумя,
Отряхивая с ветки лист последний,
Седлает лошадей в конюшне бедной
- Бывай, - кивает, - вон зима видна.
Так быстро... Словно вдруг приснилась пава,
Царившая волшебно, величаво.
А я - осталась, тихая, одна.