По лезу бритви

Передмова

На суд читача Олександр Мачула виносить свою нову збірку поезій під загальною назвою „По лезу бритви“. Це вже шоста книга в творчому доробку поета за останні три роки.
Навіть сама назва книги може багато чого сказати про характер і зміст її творів. Гострі і безкомпромісні, рішучі і наполегливі, відверті та емоційні… Фактично це відображення нашої багатогранної і різнопланової, якщо не сказати суворої, дійсності, а також певних історичних подій минулого чи намагання автора зазирнути за видноколо майбуття.
Письменник веде розмову про наше грішне життя і пошук місця в ньому. Відкривається збірка віршем „По лезу бритви“, що фактично обумовив назву як першого розділу, так і всієї книги. Хоча сам поет родом із Січеславщини, та, здобувши після закінчення середньої школи кілька вищих освіт, помандрувавши просторами України і всього Радянського союзу, врешті-решт потрапив до міста корабелів, де живе і працює вже понад четверть століття.
Маючи більше трьох десятків років стажу роботи в юридичній царині, постійно копирсаючись в людських характерах і долях, він не зачерствів душею, не став байдужим до оточуючого світу, не втратив цікавості до життя, до його прекрасних митей, а тому в книзі не обійшлося без м’якої лірики, в якій оспівується природа, рідний край, позитивні людські якості, світлі почуття, а також відомих уже багатьом шанувальникам поета „Мачулівських усмішок“, зміст яких зовсім не дисонує з назвою збірки.;
У кожного автора свій погляд на оточення, через який можна доторкнутися до внутрішнього світу самого поета. А який же він у Олександра Мачули?

Іду вперед наосліп, без дороги
туди, де щедро пишуться вірші.

А ось наступне:

Стою над прірвою й дивлюсь як гине час,
крижиною той на осонні тане,
а з-за хмарини тихо лине вальс –
то вічність грає на фортепіано.

Це відверта розмова автора з читачем. Він зазирає у власну душу – чи зможе жити без поезії. А висновок робити нам – ні не зможе, бо поезія увійшла у його душу, у потребу ділитися з нами своїми думками, збурювати нашу уяву, замислюватися над нашим буттям. А воно на сьогодні неоднозначне:

Життя дається люду задля чого –
невже лише щоб черево набить?
Щоб підтюпцем здолать свою дорогу
чи насолоджуватись щастям і любить?!.

Автор пропонує зосередилася на духовному розвитку людини, на глибині його поглядів, на тому, що відбувається навколо нас. У мистецтві залишається тільки те, що сучасне своїй епосі. Теми і сюжети підказує сама дійсність життя, а ми з вами знаємо, що йде війна. І вона болем відгукується у його рядках:

Як сумно й боляче мені,
коли дивлюсь на Україну –
народ втопає у війні,
втрачаємо своїх синів,
найкращі з них у небо линуть.;
Олександру Мачулі болить також те, що українці займаються заробітчанством по чужих країнах, те, що збираються торгувати землею – нашою годувальницею.
Відкриту розмову веде Олександр Мачула з пророком нашої країни – Тарасом Григоровичем Шевченком. Ці вірші мають філософську глибину.
Питанням віри і релігії, які в наш час набули особливої ваги і дещо нового забарвлення, в цій збірці уже присвячено окремий розділ під назвою „Відголос Давидових псалмів“. Ще один зовсім новий розділ з символічною назвою „Стежина на Парнас“ містить твори, які в тій чи іншій мірі торкаються самого процесу народження віршів чи стосуються інших авторів та їх дітищ.
Музика ліричних творів поета заворожує читача з перших же катренів, бере його в полон всією палітрою фарб і почуттів, а потім ще довго звучить чарівною мелодією срібних струн душі автора. Світ поезії це ковток джерельної води і подих рідного неба, за словами письменника це „повітря, що спресоване в вірші“. І саме всім цим зі своїми читачами щедро ділиться Олександр Мачула.


Віра Марущак, член Національної
спілки письменників України
;

Вступне слово

Збірка „По лезу бритви“, як і попередні книги Олександра Мачули, з’явилися на світ у досить складний період – часи змін. Тому десь, можливо, автора, як і нас, зараз переслідує оте китайське прокляття – „Щоб ти жив у годину змін“. Тож уся палітра почуттів українця-патріота озвучена в усіх розділах – від титульного „По лезу бритви“ до „Відголосу Давидових псалмів“ та „Кришталевих катренів“.
Символіка „По лезу бритви“ свої витоки очевидно бере десь з популярного Єфремівського роману „Лезо бритви“, або англійського фільму „Той, хто біжить по лезу“ Рідлі Скота.
Отже, золота середина між двома крайнощами для ліричного героя – значне випробування і, водночас, стиль життя. „Молодий поет статечного віку з юною душею“, державницьки акцентує патріотичні сподівання на життя ще нашого покоління в Україні, об’єднанім в єдиний народ з гідними очільниками у колі європейських народів.
Збірка наповнена історичними паралелями та алюзіями за Біблією, сатирою Тараса Шевченка, зокрема, „Сну“ та „Якби ви знали паничі“, європейською та українською класичною словесністю.
Особливо актуально прочитуються поезії з реалій сучасної України, її політикуму, довготривалої війни на Сході України та втрати Криму і корупції.
Війна з агресором на Донбасі, як тло й історичний факт, ніби лакмусовий папірець на випробування гідності, пошуку соціальної справедливості та викриття перевертнів, „троянських коней“ у керівних колах української держави. Зокрема, у вірші „Війна“ читаємо:;
Поки народ оплакує героїв,
батьки до трун кладуть своїх дітей,
перевертні до України-Трої
впускають тишком нелюдів-гостей.

Використовуючи прийом очуднення, звертаючись до історичних паралелей, поет пише „Мій сон“, епіграфом до якого бере рядки відомої всім Шевченкової поеми.
Авторською уявою перед нами постають образи з сумнівними якостями щодо майбутнього кандидатства у президенти України. Болить нам, як і ліричному героєві Мачулинських поезій, що „десятки років водять манівцями тартюфи нас“, пророкуючи українському люду рай, а натомість створюючи райське життя лише для себе. Викриття манкурства, яничарства, лицемірства пронизує значну частину поезій збірки. Досить цікавими у цьому плані є „Передвиборчі коломийки“, що за нищівними характеристиками претендентів на крісло голови держави завершуються не менш інвективною порадою:

Проспівав вам, любі друзі, власні коломийки,
цих героїв перегонів однозначно – в мийку,
бо корупції коросту треба з них зідрати…
В президенти ж варто, браття, кращих обирати!

Читаєш ці рядки і вже менш загострено, але все одно боляче сприймаєш очевидне і позбавлене справедливості явище, яке „Вітати ні з чим“, бо „в найбіднішої в Європі України – все ж найбагатший нині президент“.
Звертається поет і до морально-етичних тем та мотивів особистого життя героїв. Пріоритетними є загальнолюдські ідеали, які вони сповідують – вірність, порядність, правдивість, жертовність, щирість. Особливо, коли йдеться про стосунки чоловіків і жінок. Іноді автор досить категоричний в оцінках, як, наприклад, у поезії „Брехня“: „Велика є підозра на брехню – як чуєш, що кохатиме до смерті“.;
Водночас ліричний герой понад усе ставить Любов, людяність, теплоту, без яких людині неможливо повноцінно прожити. Значна частина творів збірки власне і присвячені оспівуванню великого дару Божого – кохання. Читаючі поезії „Бачу тебе“, „Міражі“, „Кончина любові“, „Остання любов“, „Любові мить“ чи „Божий дар“, ніби поринаєш у світ почуттів Шекспірових сонетів.
Йдеться й про традиційні мотиви величі кохання, його духовного наповнення, окриленості в поєднанні душ та біль від згасання любові. Досить тепло поет оспівує останню любов, якою доля обдаровує людей вже „за кілька кроків до зими“. Та не менш трепетно про кохання людей зрілого віку йдеться у поезіях „Любов двох душ“ та „До зустрічі“.
Знаходячись на хвилі любовного шалу, ліричний герой із шекспірівською пристрастю підносить красу, чаруючу усмішку, погляд привітний, щирість, до найбільших цнот, які полонили його і „подарували два крила“. Водночас це і кохання-порятунок, яке дарує надію на повноцінне життя:

Чаклунко із моєї мрії,
благословляю я ту мить,
як сонце визирнуло знову
і небо стало голубе,
і задзвеніла колискова,
коли побачив я тебе!

Ностальгійно, з флером смутку, зажури окреслюється згасле кохання, його неповторність у поезіях „Полум’я душі“, „Осіннє надвечір’я“, „У озері місяць купався“, „Осінній вальс“, „Пам’ять про любов“, „Тільки ти“ та ін.
Загалом лірика збірки випромінює часто зрілий філософський акцент щодо загальнолюдських проблем і певних особистісних ситуацій в протистоянні: бажане – огидне, добре – зле, рідне – чуже, природне – штучне.
;
Не обходить автор збірки і теми покликання митця в суспільстві. Йдеться про мотиви самовизначення, таланту як божого дару, про силу слова, муки творчості. Цьому присвячено окремий розділ „Стежина на Парнас“. Ліричний герой свідомий того, що „несподівано вірші любов мені вернули й віру!“ Та й пише він вірші для душі – „від радості і горя“, „від болю чи кохання“. Так, у вірші „Моє кредо“ він наголошує:

Пишу про те, що бачу, відчуваю,
із чим не згоден, щиро не люблю…
Про те, Вітчизну як свою кохаю,
до бідних сповнений природного жалю.

Власне оце „з чим не згоден“ і спонукало поета 2016 року видати окремою збіркою „Мачулівські усмішки“, де пріоритетною є лінія викриття і засудження всього, що заважає будувати українську державу – незалежну і європейську. Тож і у пропонованій читачеві новій збірці „По лезу бритви“ письменник продовжує морально-етичний тиск на всі неподобства в українському сучасному суспільстві окремим розділом „Мачулівські усмішки“, використовуючи випробувані тисячоліттями прийоми світової байки, притчі, вишневих усмішок та байок Павла Глазового. Особливо гостро висміює казнокрадів, політиканів, демагогів, корупціонерів, невігласів при владі, облудний московський клір.
Традиційно – з почуттям поваги, людської вдячності, підтримки та пошанування зібрано в окремий розділ „одописні“ твори. Є тут присвята рідному місту Миколаєву, Левку Лук’яненку, Дмитру Кременю, Назарію Яремчуку, Валерію Золотухіну… Критично осмислено на тлі сучасної війни Росії проти України свято Перемоги, братерство слов’янських народів, свято, яке „задумали Роза і Клара“, роковини Чорнобильської трагедії, прихильників „русского мира“.;
Позиціонуючи себе продовжувачем Шевченкової традиції Олександр Мачула звертається до „Відголосу Давидових псалмів“. Зокрема, йдеться про мотиви і переспіви псалмів 8 – 23, 63, 69. Поет не словоблудить, прагне бути чесним перед собою, Богом і людьми, заявляючи, що:

Іуда в кожнім з нас живе лукавий
і кожен з нас хоч трішечки Пілат…

Тож поетично наснаженій збірці відкритого своїми щирими вподобаннями лірика і сатирика Олександра Мачули попутного вітру і нових прихильників!


Інна Береза, літературознавець, кандидат філологічних наук
;
Розділ 1. По лезу бритви


Ми йшли вперед, хоча й не знали,
що віддалялись від мети,
а за спиною в нас палали
уже наведені мости…

О. Мачула, „Наша дорога“


По лезу бритви

Іду один стежиною вузькою,
усе вперед, без цілі, без мети.
Думки давно змоталися в сувої,
вперемішку зі світла й темноти.

Попереду лежить долина предків,
позаду – частокіл скелястих гір.
Минув немало різних осередків,
та йду вперед усім наперекір.

Не знаю, завтра що мене чекає:
презирство, слава, завидки чи сміх,
та завжди тепло й затишно буває
в країні світлих спогадів моїх.

Стежина ця для мене незабутня,
лише вперед, немає вороття…
Постійно між минулим і майбутнім –
по лезу бритви на ім’я „Життя“.
;
Часоплин

Стою над прірвою й дивлюсь, як гине час…
Крижиною той на осонні тане,
а з-за хмарини тихо лине вальс –
то вічність грає на фортепіано.

Секунди падають, хвилини та роки,
летять в безодню, як осіннє листя.
І зазирають в урвище зірки,
їм теж не спиться в космосі імлистім.

Триклятий час, його не зупинить,
сльозою все між пальців утікає.
Тече й тече, не стане ні на мить,
моргнуть не встиг – піввіку вже немає…

Життя – як метеора той політ,
що небо навпіл в темряві розітне.
Але без митей тих яскравих світ
побляк би й зовсім став одноманітним.

Попіл

Падає сніг, наче попіл –
сірий, холодний, німий.
Все у заметах і копах
зі сподівань наших, мрій…

Зимно й невтішно усюди,
все поглина заметіль.
Сунуть зіщулені люди,
холодом дме звідусіль.
;

Студень скував усе тіло,
ось перехожий зомлів…
Слово, на жаль, ще не діло,
тонемо в морі зі слів.

Сипле нещадно доокіл,
ніби розірвано міх.
Ні, то не сніг – то все ж попіл…
Попіл пожарів старих!

Дивлюсь історії у вічі

Народ-бідняк… Чому така в нас доля?
Черствий окраєць лютої біди…
Тому, що мов билина в чистім полі,
поміж Європи й хижої Орди.

Зі споконвіччя ми – „З варяг у греки“,
поміж ковадлом й молотом віки.
Не завжди нас спасали обереги,
як насувались ворога полки.

А їх було у всі часи удосталь,
хто прагнув хліба, меду і землі,
й повзла на землю-матінку короста
з усіх усюд… Великі і малі!

Себе у найми часто віддавали,
щоб хоч життя дітей своїх спасти,
та сюзерени нами торгували –
ярмо і внукам випало нести.
;

А ворог нині, він буває різним,
не завжди той, що зброю й лати вдів.
В наш час: підступний, з вигляду не грізний –
є в вишиванці й у вінку зі слів…

Та й зараз ми вже вкотре продалися
за обіцянки щастя і добра
чужим вождям, а ті мерщій взялися
на наших спинах будувати храм.

Одначе свій, не наш, не український…
Фундаментально, міцно – на віки.
Та купола лиш, не хрести чужинські,
вінчають інші – їхні вже зірки!

Хрести перекочовують на цвинтар,
куди простий переселяють люд.
Народ-бідняк, народ-жебрак чи митар…
А що чекати можна від іуд?!.

Чекати нічого, історія все знає –
пильнуй, щоб не лишитись за борто;м.
Побудувати рай у власнім краї
у змозі бідні люди – лиш гуртом!

Історії Вітчизни гляну в вічі
і бачу нелегкий, тернистий путь.
Її переписати можна й тричі,
але життів – ні разу не вернуть!
;
Коріння зла

Лунає голос Неба все гучніше,
старається невидимий дзвонар.
У тріщини майбутнього, у ніші,
заглянути силкується кобзар.

Та марно все ж, нічого не виходить,
все накриває сірості туман,
десятки літ імлою люди бродять…
Чи ж очі застилає всім обман?

Повисли безпорадно в старця руки,
свята бандура стільки літ мовчить.
З останніх сил долає лірник муки,
лише душа безмовно ще кричить.

Ті крики тонуть в непорозумінні,
у хаосі спокус, дрібних бажань…
Невже не вирвем зла того коріння,
в життя не втілим світлих сподівань?!.

Скільки?

Скільки для щастя потрібно –
сотня, мільйон чи мільярд?
В доларах, платині, сріблі,
замках з сотня;ми мансард…

Скільки потрібно алмазів,
яхт, літаків і авто,
вілл, золотих унітазів,
у діамантах манто?..
;

Скільки потрібно украсти,
голодом інших морить,
бідних на плаху покласти,
щоб одному лише жить?..

Скільки намітив, небоже,
в світі собі цім життів?
Все те тобі не поможе,
вкрадене – і поготів!

Страх

Зневіри час в серцях посіяв страх.
Він на своїм шляху усе руйнує,
бо істини попрали люди всує.
Потвора та навколо сіє прах…

Катком нещадно йде по головах,
навиворіт все вивертає душі,
не знає ані моря, ані суші,
здоровий топить глузд в пустих словах…

Кудись мандрує мовчки бандурист.
Чому ж мовчить тепер його бандура?
Порвались струни, заважають мури?
А навкруги лиш чути вітру свист…

Що той вістун пророчить всім нам, крах?
Невже лихий приніс невтішні вісті?
Чому мовчать сліпці в селі і в місті?
Чи вже нас переміг зневіри страх?!.
;

Місто темряви

Мені приснився сон, страшний і темний –
я заблукав у місті зла і тьми.
На троні посіпака, пес нікчемний,
сидів бундючно і читав псалми.

Я бачив Попелюшку всю у чорнім,
та кукіль вибирала із вінця.
Чернець, що „Марсельєзу“ грав на горні,
невинності зразком був для ченця.

Пусту колиску ненька колисала,
дитину вже поховано давно.
„Титаник“ сива хвиля підіймала,
він виринав і знову йшов на дно.

Згустились хмари, потемніло море,
а вітер заревів – як у сурму!
Проснулись враз гармати із „Аврори“
і сполохи розрізали пітьму…

Мені приснився сон, страшний і темний –
я нетрями блукав у місті тьми,
шукав дорогу вийти, та даремно…
Як довго ще блукатимемо ми?!

 
;

Дороговказ

Віками Україну ґвалтували
її відвічні браття-вороги,
брехню за правду часто видавали,
історію кували в ланцюги…

Зі зрадників все витязів ліпили,
героям Неньки ж – ставили тавро,
позбавити старались її сили,
щоб тік назад уже й старий Дніпро!

Споруджували пам’ятки найми;там,
давали їхні ймення городам,
до їх підніж вінки носили, квіти
й наказували це робити нам…

Історію у творах вивертали
назовні хутром, ніби той кожух –
най істини невільники не знали,
щоб придушити геть бунтарський дух!

Синів, Вітчизні відданих, гнобили,
гноїли в тюрмах, дальніх таборах,
їх по Сибіру всіх розпорошили,
мов Калнишевського тримали в Соловках.

Історію потрібно відновити –
скажу і ще казатиму не раз.
Лиш істина дорогу всім освітить,
вона в майбутнє нам дороговказ!
;
Данило Галицький

Поміж річок русинських повноводних,
серед полів безкраїх і лісів
людей стрічалось досить благородних
із давнини і до нових часів.

З Галичини пригадую Данила –
русинів князя, навіть короля;
його авторитет, військову силу…
Таких не часто нам дає земля.

Він від татар щита хотів створити,
в Європи допомоги попросив,
а та, панянка жадібна і сита,
не стала витрачати власних сил.

Та непорядність просто не минає,
дісталось всім гостинців від Орди.
В наш час Європу чи не те ж чекає?
Лишилися б від неї хоч сліди!..

Князь будівничим був зело великим –
Львів, Крем’янець і Холм побудував.
Даниловим чеснотам бракло ліку,
про нього літописець так сказав:

Король Данило мудрим був і добрим,
усім тим славу князь собі здобув;
розсудливий і з норовом хоробрим –
по Соломоні другим мужем був!

Його ім’я гриміло в повну силу,
та якось сумно й болісно мені –
чи думав, чи гадав наш князь Данило,
що буде спати вічно в чужині…;
Сфальшоване „Слово“?

Не раз, не два ми чули древнє слово
про Русь, про Київ, Ігоря полки…
Народ говорить, що слова – полова,
і це все більш дається нам взнаки!

Чому рукописи старі та стародруки
зібрать цариця повеліла всі?
Щоб борзописцям розв’язати руки,
щоб фальшувать історію Русі?

Згоріло чом єдине древнє „Слово“,
Москву Кутузов потім як палив?
Кому потрібна байка про основу
слов’ян – говорить нині часу плин.

Чом знаний Ігор рвав окремо жили,
на половців ходив зовсім один?
Об’єднані чом не підтримав сили,
якщо Русі він Київської син?

До кого так звертався літописець,
як „браття“ в „Слові“ про похід писав?
Фальсифікатор він чи борзописець,
а може князь він і учасник сам?!

Було б незайвим також розібратись,
чом найцінніші фонди не спасли –
рукописи в столиці чом лишались,
як значно менші цінності звезли?!

Тому й „Задонщина“, написана пізніше,
для „Слова“ стала першоджерелом –
царизм в історії прорив для себе нішу,
в своїй меті ідучи напролом.;
А сумніви малі про автентичність
карались жорстко ще й при СРСР –
так штучно будували орки вічність…
Себе поводять так вони й тепер!

Чехізмами рябить підробне „Слово“,
росіянізмів – ліку в нім нема.
Та де ж предмет, дослідження основа,
коли відсутня пам’ятка сама?!.

Що ж нам повідав ти, Бояне віщий,
хто спонукав тебе оте зробить?
Мовчить історії старої попелище,
бо вічним сном той незнайомець спить…

Колиска Європи

Людина п’ять десятків тисяч років
існує у Європі на загал,
але сучасної історії уроки
спростовують весь попередній шал.

Від кого ми, сучасні українці,
хто наші предки – кельти-вояки?
Куди поділись арії, трипільці,
всота;ли їх минувшини віки?

Назад десятки тисяч років тому
із Африки попав сюди народ,
та льодовик діставсь нового дому
й безжально заморозив всіх заброд.

На зміну їм прийшли вже інші люди –
це землероби древні із Балкан.;
Заполонили вільні землі всюди,
але і їх безслідно згинув клан…

Хто ж, кроманьйонці чи неандертальці?
Ні ті, ні інші – ми із цих країв!
Тут народились ми, тут наші шанці,
що вистояли в тисячах боїв!

І заселили предки всю Європу,
згубивши з часом значення своє…
Чому так сталось, наслідки потопу?
На ці питання відповіді є?

Минуле значення завжди велике має,
та попусту не варто голосить,
а щоб Вітчизна стала справжнім раєм –
колиску ту потрібно відновить!

Тартюфи

Давним-давно Мольєр свого Тартюфа
в таких яскравих фарбах змалював,
що кожному з нас вистачило б духу
не стати жертвою його негідних справ.

Чи то зміліло нинішнє суспільство,
чи то достаток нас девальвував,
бо на вершині знову лицемірство
і вряд чи цим когось я здивував…

Десятки років водять манівцями
тартюфи нас, пророчать люду рай.
Кінці ж ми мусим зводити з кінцями,
чекаючи, коли настане край.;
Край ханжеству, святенництву, блюзнірству,
бо підлість ница зараз править бал;
кінець відвертому розгулу бузувірства,
що слідом тягне ненависті шквал.

Ми надто часто віримо тартюфам,
їх сотням обіцянок, а не справ.
Фантом нам кандидат черговий „втюхав“
й пройдисвіт за стерно держави став!

Вже тонемо у цім бездоннім вирі,
не безкінечний міцності запас.
На жаль, тартюф, у тій чи іншій мірі,
живе й донині в кожному із нас…

Земля українська

Земля свята всьому життя дає,
вона усіх до себе і приймає…
Це Батьківщина, мати, це – твоє
й ціннішого за них уже немає!

Землею підкупляли всі селян
і нею козаків царі манили.
Для українця що пшеничний лан –
то воля, гордість і батьківська сила.

Який же українець без землі?
А чорноземи – то його багатство!
Продати – що довести до петлі,
не краще, як вчинити святотатство!

Продати, що порушить родовід,
як прадідів забути честь і славу.;
Це все одно, що втратити свій рід,
пустити з молотка свою державу!

Земля Вітчизни, предків наших стан,
полита рясно потом ти і кров’ю…
В тобі останки козаків, селян
догляне хто з синівською любов’ю?

Продати матір – як вдягти суму.
Вона у нашім ріднім, древнім краї
належати повинна лиш тому,
хто землю цю безцінну обробляє.
Багатство це леліє і кохає!

Козацька діброва

Долаючи з Батурина дорогу
на Крим турецький й Запорізьку січ,
стрів біля річки кобзаря старого
козацький сотник Дума віч-на-віч.

Сидів сліпець на березі крутому
і піснеслів наспівував сумний.
Давно старий не мав сім’ї і дому,
тож душу укладав в переказ свій.

Перебирав співець бандури струни
і над обривом линули слова.
Співав про ліс, полів зелені вруни,
як не була ще сива голова…

Приліг ота;ман поряд, пісню слухав,
думки снували в буйній голові.
Ще плескіт хвиль доносився до вуха
та коник вторив старцю у траві.;

Дивився то на Вовчу, то на луки,
на Бурханів підкову вдалині
і згадував кохану, що розлуку
не витримала з милим в чужині.

Пригадував козацьких побратимів,
з якими Україну захищав.
Чув клекіт бою, барабанних ритмів
і вогник у очах його блищав.

Родився в цих краях і тут він виріс,
та юнаком подався геть, на Січ,
бо зненавидів хлопця, його щирість,
старий поміщик, клишоногий сич.

Його Оксану той віддав татарам,
і тим собі свободу лях купив.
Душа козацька вимагала кари –
тому сича минулоріч убив.

У пам’ять про Оксану, побратимів,
про всіх, що полягли за рідний край,
він вирішив – як вернеться із Криму,
то закладе на Бурханах їм гай.

Та не судилося, бо й сам загинув Дума
із турками в нерівному бою,
і не дає мені його задума
забути про історію свою.

На згадку про Оксану чорноброву,
про Думу, всіх загиблих козаків –
все ж хочу насадити гай-діброву,
щоб пам’ять збереглася на віки.
;
Беріг щоб кожен дуб козацьку душу,
а буйні крони пам’ять всім несли,
перетворивши в рай закляклу сушу,
і українство, сам народ, спасли.

Хай бережуть козаччини основи
і по землі розносять предків цвіт!
Такою у майбутньому діброву
я бачу через сотні довгих літ.

Історія в граніті

Переді мною кам’яне Побужжя –
краса земна, емоцій феєрверк!
Вода і камінь, мов якесь подружжя –
прадавній лик і досі не померк.

Звисають над водою грізно брили,
тече дзвінка вода на перекат.
Уява стрімко розправляє крила –
тут скіф стояв на скелі чи сармат…

Історія в граніті, як в доспіхах,
живе вздовж Бугу, славної ріки.
Вона залишила повсюди свої віхи,
як пам’ять про минуле, на віки.

З тих пір спливло води уже немало,
в ній зір скупалось не один мільйон.
Історія безслідно не пропала –
все пам’ятає Актовський каньйон.

Над ним лунала запорозька слава,
де пращури заклали древній Гард.;
Тут починалась воля і держава,
цивілізація колись тут брала старт.

Одне з семи чудес у Україні,
парк каменю, реліктів і води.
Чому ж втопити все те хочуть нині
й паланки Буго-Гардської сліди?

Пощо ж лютують ненажери ситі,
що вкрали, їм сьогодні не стає?
Бо історична правда і в граніті
перевертням спокою не дає!

Наука забувати

Погане забувати – це наука,
я зараз говорю не про склероз.
Забути вчасно стрес – це гарна штука,
то краще ніж лягти в анабіоз.

Забути горе, сумніви, печалі,
війну, утрати, ревнощі чи біль –
все ж краще, як безсонними ночами
кімнату мірять й поправлять постіль.

Із пам’яті стирати весь непотріб –
майстерності ознака, вищий клас!
Зробити краще скопом це ніж в роздріб,
але оте залежить вже від вас.

Учіться все недобре забувати,
незгоди всякі і подібний „хлам“,
бо як не зможете собі в цім ради дати,
Альцгеймер швидко допоможе вам.;
Ліки від туги

Печаль – то стан зболілої душі,
коли вона забула вже про радість.
І гострий біль для неї не рушій,
вона бреде в зажурі мовчки в старість…

Тут лікар час, а краще – тільки праця
до поту, до знемоги, до судом.
В тандемі тім збороти тугу вдасться,
лиш часу плин вперемішку з трудом.

Від втрат не має жоден з нас гарантій,
втрачаєм з часом рідних і близьких.
Нас сила волі ставить на пуанти,
а пам’ять – лиш нагадує про них…

На дорозі чи роздоріжжі?

Іще один спливає рік,
мелькнув на горизонті фініш.
Розчаруванням втратив лік
і ти нічому вже не віриш?
Черговий утікає рік…

Куди летить він, рік старий?
Туди, де жде нас вічний спокій,
над кладовищем наших мрій
де сум клубочиться глибокий.
Чом так спішить цей рік старий?..

Що нас чекає в році новім?
Відсутність плану і мети
та пустота в своїй основі,;
а ще – палаючі мости?
Ми що, на іншім боці знову?!.

І скільки буде ще тих рік,
тих переправ і тих майданів?
Ми вийдемо колись на пік
чи так і втонемо в обмані?
На що Всевишній нас прирік?!.

Манкурти

Ви народились, виросли й жили
в дарованій батьками Україні,
так чом же Батьківщину продали
за кусень хліба ви, невдячні тіні?!

Училися ходити по землі
навік вам Богом даної Вітчизни,
її любили, як були малі.
Чому ж тепер співаєте їй тризну?

Вас вивчила й путівку у життя
дала вже нелюбима Україна.
Вселяла віру в щастя й майбуття
вона життя вам вашого третину.

В народу вчилися співати тут пісень
і тут навік батьки ваші спочили…
Так звідки ж Неньку майже кожен день
уперто берете ви гудить сили?!

Ви Батьківщину кинули давно,
змінили хати на ординські юрти.
Чуже здається кращим вам багно…
Які ви українці? Ви – манкурти!
;
Чума

Чума… Чума прийшла у наше місто
і вразила великих і малих.
Колись було у ньому тепло й чисто,
звучала музика, лунав веселий сміх.

Тепер воно немовби опустіло,
а мертву тишу розриває дзвін.
Шматує він нещадно душу й тіло,
в глибини мозку проникає він.

Бреде бездомний в розпачі і тузі,
над ним висить кубічний дивошар.
Кудись поділись дім, робота, друзі…
Ні, він не бомж, тепер він вже клошар.

Чума вражає, пустку в душах сіє,
ввергає місто все у небуття…
Покинули нас заповітні мрії,
лишилася ілюзія життя!

Фантом

Просякло все байдужістю й журбою
у місті каменю, бетону і свинцю.
Там все давно покрилося нудьгою,
енергія ядра де йшла до бою
із тоннами води і вуглецю.

Стоїть з восьмидесятих місто-пустка
мов пам’ятник недбалості людській,
яка десятки й сотні тисяч мрій;
у радіації перетворила згустки
та кладовище віри і надій.

А все-таки – трагедія чом сталась
і хибним був який насправді крок?!.
Тож як би там „все в нормі“ не здавалось,
пильнуймо, щоб біда знов не підкралась
і не спустила атомний курок!

Замри на мить

Життя дається люду задля чого –
невже лише щоб черево набить?
Щоб підтюпцем здолать свою дорогу
чи насолоджуватись щастям і любить?!.

Для чого в світ приходимо цей грішний
і знову й знову так же грішимо?..
Дивлюся збоку і буває смішно,
що в домовину вічно спішимо…

І кожен риє сам собі могилу –
хто жадністю, хто блудом, хто слівцем…
Поглянути на декого несила,
як уявляє він себе співцем.

Співає всяк про віру і свободу,
про цінності духовні та добро,
що славний рід не знає переводу,
та прикриває все ж своє нутро…

Скінчається усе і все минає,
не станеш виключенням, голубе, і ти.
Замри на мить і полюбуйся раєм,
вкуси життя святої красоти!;
Відпустіть

Відпустіть мене, туга з печаллю,
непроглядна нудьга, відпусти.
Я наситився вдосталь мовчанням,
наковтався образ, темноти.

Відпусти мене, смуток, утома,
залиши мене в спокої, біль.
Хай нарешті життя аксіома
вкусить щастя і радощів хміль.

Не чіпайте тяжкі мене, думи,
не остуджуйте тіло і кров.
Хай у серці прокинуться сурми –
поверни мені, доле, любов!

Алгоритм сьогодення

Зростають у ціні, коли зникають,
картини, люди, навіть почуття…
Ця участь і кохання не минає,
таке сумбурне нині в нас життя.

Трапляються чому ці парадокси,
що пророкують нам загибель мрій?
В житті буває часто, мов у боксі,
один нокаут – й програно весь бій.

Та не замінить журавля синиця
нам бій цей у житті – всього етап,
а спокій впертим завше тільки сниться –
ми й над безоднею собі постелим трап!
;
Не вмію

Не вмію вити я по-вовчи,
ну хай там що, ну хоч кричи.
Най гори золота пророчать
і найпухкіші калачі.

Не вмію ворога простити,
коли душа вогнем горить.
Брехнею рота як мастити –
смолу гарячу радше пить.

Не вмію вити я по-вовчи,
хоча до лісу звик ходить.
Вже як собі ті звірі хочуть,
та в мирі й дружбі нам не жить.

Таким я був завжди, хоч трісни,
таким уже й скінчу свій вік.
Хай краще ногу чобіт тисне,
ніж руку підлий чоловік!

Все просто

Благими намірами в ад дорога вкрита,
брехня на благо! То добро чи зло?
Дзвінкі пісні співають нам біля корита
про рай усі, кому вже повезло.

Усі, зелену хто свою все ж виграв карту,
портфель хто свій завітний відхопив,
шкільних відмінників саджають знов за парту!
Ті, хто в дитинстві списувати вмів…
;
Невтішні знову чи й сумні часи настали,
бідують ті, хто не „навчився жить“.
Тепер уже одним мільйонів навіть мало,
як більшість люду куснем хліба снить.

Більшовики за що боролись, комуністи,
ті реформатори і просто шахраї?
Щоб розвалити все й на тепле місце сісти,
потреби вдовольнити всі… свої!

Мовчи, душа

Мовчи, душа! Не вимови ні слова!
Останні свічі скоро догорять…
Ти там була… Навіщо тобі знову?
Не відають блаженні, що творять…

Там кров і сльози, горе і страждання,
там судять грішних судді-палачі…
Любов туди пішла як на заклання…
Прощу тебе – мовчи, душа… Мовчи!

Мовчи душа! Ти вже відговорила,
усім хотівши правду доказать…
Змінити грішний світ тобі несила –
молись тихенько, ношу не піднять…

Усе даремно… Марні ті потуги,
бо кожен правду всяк свою несе.
Закласти ладен матір, сина, друга…
Попрали Бога вже, зміліло все.

Терпи душа, хай кровоточать рани.
Нізащо не відкрий свої вуста!;
Все пізно настає, а може рано…
Та пам’ятай легенди про Христа!

Зламані крила

Коханню як ламають підло крила,
в своїм житті спостерігав не раз.
Нещадно рвуть наповнені вітрила,
відверто не шкодуючи образ.

Любов брела, я бачив, світ за очі
вся почорніла від гнітючих дум
і в темряву густу сирої ночі
стікав пророче невимовний сум…

Знеможена від зрад, уся безсила,
схиливши долу очі, повні сліз,
вона страждала, опустивши крила,
і мовчки все ступала під укіс…

А ті висіли, зламані презирством,
байдужістю чи окликом їдким,
чутливі до обману й лицемірства,
знівечені стосунком нелюдським.

Було коханню невимовно скрутно,
в життя його прийшов найгірший час.
Сердешне шепотіло ледве чутно,
молило Бога про останній шанс…

Щоб вітер знов наповнював вітрила
і нить червону віднайти в житті,
щоб зажили його подерті крила
і щастя відшукали в висоті.;
Допоможіть же й ви своїй любові,
немов зіницю ока бережіть,
пісні співайте їй лиш веселкові –
в коханні, люди, тільки й варто жить!

А нас все менше

Лишилось нам всього лиш двісті років?..
Ми вимираєм стрімко, як народ!
Шануючи чужих усе пророків,
втрачаємо свій генетичний код.

Розходимось по світу манівцями,
життя кладемо із вини катів…
Самі ніяк не прийдемо до тями,
шукаючи незвіданих світів.

На сполох бийте, щирі українці,
гуртуйтеся навколо Кобзаря.
Інакше одоліють нас чужинці,
бо згаснемо, як вранішня зоря!

Чи вистачить?

Людина як в житті талановита,
те проявляється у всьому, зазвичай.
Відомо – короля формує свита,
талант – джерело творчості, ручай!

Але не всім дано вбивати, красти,
сплавляти за кордон нахабно ліс,
вужем пролізти на вершини власті
й народ водити пафосно за ніс…;
Не винесем із дійсності уроків –
ймовірно перетворимось на пил.
Блукати по пустелі сорок років
чи ж вистачить терпіння нам і сил?!.

Зозулята

„Какая разница“ з якої шкаралупи
проклюнулося кожне пташеня?! –
штовхало хвацько, не жалівши пупа,
з гнізда дітей дрозда зозуленя…

Останнього, забилось що в куточок,
малий додолу врешті скинув кат…
Ох, скільки їх таких „синів“ і „дочок“,
ой, скільки тих іще зозуленят!..

Якщо не бачиш, голубе, різниці
між мовою й чужинським язиком –
то снитиметься воля із темниці,
а сам ти будеш лише кізяком!

Цькували українську чом віками
з усіх сторін, а більше всіх „брати“?!
Шеренгами, колонами, полками
кати уперто лізли до мети…

Морили голодом, законом та уставом,
багнет і куля – ось їх аргумент.
Чому відродження вкраїнського не стало?!
Та це з історії всього один момент…

За мову українці йшли на плаху,
поклав життя за неї неньчин цвіт!;
А скільки натерпілися ми страху,
що не оговтались за майже сотню літ.

Клиха згадаймо, Балуха, Сенцова,
ще Сущенка, Панова, Карпюка…
У чому їх вина? То бранці слова,
за незалежність плата отака!

Загарбницьку ще чуємо в столиці,
російська в Раді – теж не дивина…
Якщо немає жодної різниці,
то українська всюди хай луна!

Я закликаю всю свою країну,
усіх від старців сивих до малят:
щоб захистити мову й Україну –
з гнізда потрібно гнати зозулят!

Свободу треба захищать

Колись це ще вивчатимуть у школах,
та я до того вряд чи доживу,
бо доки будем рухатись по колу –
триматимемось лише на плаву.

Та й то не факт, що не потонем зовсім,
не підемо сокирою на дно!
Лишатимемось доти голі й босі,
аж доки не здолаємо багно.

Не вичистимо спільно ми конюшні
відомого всім Авгія-царя,
аж доки всім загалом, разом, дружно,
святенників не скинем з олтаря.;
Чужинського не спекаємось бога,
московських не позбавимось попів.
В майбутнє нам відкриється дорога,
чужих як зміним на своїх стовпів.

Народе мій, знедолений народе,
невже потрібно стільки літ кричать –
не досить лише ви;бороть свободу,
її потрібно потім захищать!

Людяність

Людині людяність не завжди притаманна,
далеко не у всіх вона в наш час.
Вона мов строга, незрадлива панна –
не визнає пустопорожніх фраз.

Не любить жадібність, брехню і лицемірство,
не жалує жорстокість і пиху;,
не терпить заздрощів і ницого блюзнірства,
майбутнє не будує на гріху.

Щасливцям з нею дуже тяжко жити,
вона посильний не для всіх вантаж,
як та волошка в стиглім полі жита –
одних бентежить, інших вводить в раж.

Бо кожному ця якість до вподоби,
впадає в око квітка чарівна
і врешті-решт для власної оздоби
її зірвуть любителі руна…

Щоб людяність у світі захистити,
реальний дати шанс на майбуття –;
потрібно ворогів усіх лишити
можливості труїти їй життя!

Брехня

Я стільки творів присвятив брехні,
що в пил, здавалось, вистачило б стерти!
Однак вона, на жаль гіркий мені,
з усіх щілин і далі лізе вперто…

Вигадниця така, хоч сядь і плач,
усіх її личин і не злічити.
А прудконога – носиться лиш вскач,
і цноті завжди прагне всіх учити!

Найповноводніший із вигадок потік
останнім часом, зазвичай, реклама.
Тим побрехенькам втрачено вже й лік,
то, як офшорам – матінка Панама…

За нею суне обіцянок сонм
чиновників, ділків і депутатів.
Страшним те дійство видається сном,
а скільки накопилось тих трактатів…

Включають до любовного меню
все більше й більше цих інгредієнтів.
Велика є підозра на брехню –
як чуєш, що кохатиме до смерті!..

Мов ракова пухлина організм
в наш час брехня суспільство підкорила.
Страшніше тільки правовий садизм –
вона найкращим підтинає крила!;
Нікого я ні в чому не виню,
я просто палко не люблю брехню!

Як сумно й боляче мені

Пам’яті героїв, що полягли
за свободу і незалежність
рідної України, присвячую

Як сумно й боляче мені,
коли дивлюсь на Україну –
народ втопає у війні,
втрачаємо своїх синів,
найкращі з них у небо линуть.
Так сумно й боляче мені!..

Ой, сумно й боляче мені,
коли в сльозах розбита мати,
по вуха у страшнім багні,
шукає Бога в вишині
біля труни свого дитяти…
Нестерпно боляче мені!

Як сумно й боляче мені,
що діти розбрелись по світу –
знайти в далекій стороні
копійку, вдома не прожити.
Тут править бал чужа еліта.
Ох, сумно й боляче мені.

Так, сумно й боляче мені,
земля що рідна знемагає.
Цю годівницю у борні
продати зайди вимагають.;
Її чужинці й доконають –
тож сумно й боляче мені…

Як сумно й боляче мені,
ненавиджу всім серцем ката…
Питаєш, що робити, брате?
Відправимо в свої пенати
всіх ненаситних і пихатих –
одягнем нашу Неньку в шати
і стане радісно мені!

Якби ж, Тарасе

Якби ж ті знали павичі,
про що народ простий мовчить,
то беззаконня б не творили
та не пушили хвіст і крила,
в джерело влади плюючи.
Коли б те знали копачі…

За що, не знаю, називають
мою країну тихим раєм –
народ в ній мучився колись,
рікою сльози там лились,
криваві сльози! Я не знаю,
таке чи є у світі зло,
щоб в ній і зараз не жило…
Ми ж безпорадно споглядаєм,
жиріє як нове хамло!
Не називаю її раєм,
країну ту, що дику зграю
перевертнів пригріть змогла.

Багатства всі їм віддала
і панахиду відспівала;
своїм синам, яких немало
загинуло у тім раю…
В краю донецькім їм свою
покласти голову – то доля?
Тяжка робота – мов неволя,
а заробити не дають…

Там віру в майбуття мою
чужинці підло у могилу
із обіцянок положили.
Батьки там, плачучи з дітьми
(а ті голодні, босі й голі),
спили безмір лихої долі
у власній хаті… Бідні ми,
розлізлися межи людьми,
хто до Іспанії, хто в Польщу
на заробітки… Стид і страм!
Другі в Московщину ходили,
поки охоту не відбили…
Заробітчани, горе вам –
не справдились завітні мрії!
Для чого в світі живете?
Життя у наймах ваше тліє,
у наймах голови сивіють,
у наймах, чемні, й помрете!

Мені аж страшно, як згадаю
ту Україну, що була!
Невтішні й нині в нас діла –
ми скніємо у ріднім краї,
на праведній своїй землі,
усі, великі і малі.
Нового ката обираєм
і з ним тихенько живемо,
лани за безцінь оремо,
сльозами й потом поливаєм,
а що робити – все не знаєм…
Чи знаємо, та мовчимо?!
Нас окрутили підлі пси,
тримають у новій неволі,
а ми їх терпимо сваволю!
Такі у нас тепер часи…
Сміються вороги над нами,
вони зробилися панами
і правлять всіма! Он дивись:
золотоверхий похиливсь
і нечисть з храму виглядає,
та нам блаженним все одно…
Ліси карпатські вже давно
ті за кордон переправляють!

Занепадає любий край,
а все чому – себе спитай,
чом животієм в ріднім раї?!
Хто ж допоможе бідним нам,
якщо самі цього не зробим?
Хто відсіч дасть отим катам
чи з материнської утроби
нас поведе черговий хам?
Свого немає в нас пророка,
на українській всій землі?
Як ці не виправим пороки,
то згинемо раніше строку,
розтанемо в густій імлі…
Усі – великі і малі!
;
Давайте візьмемось за руки

У нас обов’язків – „з горою“,
ми винні стільки, що аж жах!..
Частіш все котиться луною –
Сидіти годі по хатах!

Давайте візьмемось за руки
і дружно станемо у круг,
щоб в ці сумні часи розпуки
дізнатись, хто нам кат, хто друг.

Поглянем кожному у вічі,
так легше істину пізнать,
щоб не палити потім свічі
і рідних нам не поминать!

Вернись, батьку, на Вкраїну

Ой, Тарасе, батьку славний, як тобі там спиться?
Чи, поете, з пір недавніх нічого не сниться?
Не болить твоє серденько і душа не плаче?
Чи не згадуєш, Кобзарю, долю гайдамачу?

Як ножі тоді святили і збирали військо,
за підмогою ходили в братство запорізьке.
Як тяжкі зривали пута і петлю із шиї,
а навкруг танок водили ворони та змії.

Повернися в Україну, піднімись на кручу,
подивись, як люд нещасний сльози ллє пекучі.
Як старий Дніпро сумує, закутий в кайданах,
бо простий народ в’ярмили глитаї-тирани.
;
Одурили, обібрали, розвели по хатах,
а на троні засідає нині цар пихатий.
Всі міста заполонили зайди та чужинці,
в ріднім краї бракне місця бідним українцям!

Просинайся, піднімайся, навісти Вітчизну,
скільки можна вже справляти по загиблих тризну!
А з тобою разом, батьку, зі східного фронту
з військом скоро завітають Залізняк і Гонта!

Сіркова допомога

Ой, Іване, добрий друже, скажу навіть брате,
просинайся – змії підлі заповзли у хату.
Оповили кровососи сіттю Україну,
осідлали й на аркані тягнуть в домовину.

Все добро, що дбали спільно, миттю розібрали
і панують у Вкраїні лютії шакали.
Прокидайся, підіймайся, славетний козаче,
бо знедолений народ твій тепер гірко плаче.

Плаче бідний і не знає – варто всім зібратись,
вкруг такого отамана треба гуртуватись
славних прадідів великих правнукам поганим,
щоб нарешті подолати нам своїх османів.

Ой, полковнику козацький, хоч і польський пане,
з Богуном і Дорошенком розкусив Богдана.
Тож не станеш присягати і тепер нікому,
будем долю здобувати для рідного дому.

Отамане запорозький, не сидів в окопі,
воював ти з козаками навіть у Європі.;
Перемог же в Україні і ліку не маєш,
як Вітчизну захищати – свою справу знаєш.

Ще гримітиме над миром слава наша й воля,
як здобудемо ми, браття, разом свою долю,
подолаємо ми чвари і пітьму ворожу,
а Сірко нам, українці, в цьому допоможе!

Війна

Іде війна не тільки на Донбасі,
по всій країні нині йде війна.
У кожнім місті чи селі на часі
збирає підло щедру дань вона.

На Сході гинуть наші патріоти –
хто любить Україну, свій народ.
Та тих, що манять Неньчині щедроти,
цієї бійні вабить ще й зворот.

Поки народ оплакує героїв,
батьки до трун кладуть своїх дітей,
перевертні до України-Трої
впускають тишком нелюдів-гостей.

Вони під себе площі зачищають,
щоб мати змогу красти ще роки.
Народ байками ловко забавляють,
будують рай для себе на віки.

Під жорна ці попав Музичко – „Білий“,
не схибив, не здригнувся ниций кат.
Там Лісника спровадили в могилу,
дуплет отримав в спину вже й „Сармат“…
Хто вбив Гандзюк в Херсоні, Катерину,
плеснувши літр в обличчя кислоти?!
Ноздровську теж, з сестрою, в домовину
поклали під покровом темноти!

Таких десятки й сотні по країні –
одні в СІЗО, а інші в бур’яні…
За те що слугували Батьківщині –
загинули в запеклій цій борні.

Так хто ж веде, за що і проти кого
чотири роки підлу цю війну?
Якщо та нечисть не боїться й Бога,
із чого треба ладить їй труну?!

Ще довго будем думати-гадати,
коли настане справедливий день?
Згадай усе – як будеш опускати
на виборах до урни бюлетень!

Гарантії цноти

Не бачу у країні кандидата,
хто „царське“ крісло міг би обійнять.
Для нації такого собі тата,
і не важливі тут ні вік, ні стать,

щоб жив лиш інтересами держави,
свого й рідні він бізнесу не мав.
Щоб мозок був у нього не іржавий,
а головне – щоб той гарант не крав!

Нікого цим я твором не неволю,
та хочу все ж спитати про своє –
а механізм народного контролю
за діями гаранта у нас є?;
Немає впевненості жодної у тому,
найкращий що залишиться таким,
як скінчаться всі виборчі судоми
і ступить він у президентський дім.

В такім постійно діючим цейтноті
відсутність кандидата – це біда,
гарантіям як президентській цноті
ми не зів’єм законності гнізда!

Мій сон

Пошлем думу аж до Бога, його розпитати,
Чи довго ще на сім світі катам панувати??
(Т. Г. Шевченко, „Сон“)

Не знаю навіть, як те сталось,
Творець сам вийшов з вівтаря
і помахом руки, здавалось,
вернув на землю Кобзаря.

Підняв поета з домовини,
назад його вернувши путь,
щоб глянув той на Україну,
як люди зараз в ній живуть.

І полетів Тарас під хмари,
немов архангел Гавриїл,
загладить щоб минулі чвари
і вічних суперечок пил.

Полинув батько над землею,
понад Карпатами, Дніпром,
над Україною всією
зі сподіванням на добро.;
Та вгледів села він забуті
у бездоріжжі, геть екстрим,
наш Дніпр, парканами закутий,
горить Донбас, в чужинців Крим…

На Умань не забув поглянуть,
на Гонту із Залізняком.
Живі тут квіти хоч не в’януть,
та чути кожний рік „шалом“.

Щоосені тепер хасиди
святкують свій тут новий рік.
Уже й Черкащина „під жидом“,
тепер змінився й Бога лик…

Поглянув сумно на столицю,
на олігархів-держиморд,
які жирують по світлицях,
в хлівах тримаючи народ.

Хіба про це тоді він мріяв,
коли писав славетний „Сон“?
Невже таку судьбу леліяв
в палючих думах наш Ясон?!.

Та й повернув Пророк на Канів,
туди, де вічний його дім.
Наклав свою печатку Каїн
на Україну? Горе всім,

якщо пророцтво те здійсниться.
Невже приречені всі ми
і щастя буде тільки сниться? –
рішить повинні це сами!
;
Спустився на Чернечу гору,
схилилась в батька голова,
відсторонив юдейську Тору
і вимовив такі слова:

„Запам’ятайте, українці,
у книзі цій семітська суть.
Лиш гої ви для тих чужинців
і дітям гоями лиш буть!

Тримайтесь купи, сестри й браття,
бо сила в єдності жиє,
і українства хай багаття
майбутнє ваше осяє!“

Сказавши ці слова пророчі,
Кобзар розтанув, мов почив.
Проснувся я, продерши очі,
і сон мерщій свій розповів.

Повертайся, Сагайдачний!

Ой ти, Петре Сагайдачний, як тобі там спиться?
Чи душа твоя бунтарська може з тим змириться,
що бідують добрі люди, рідні українці?
У свій час роздав ти, батьку, ворогам гостинців…

Визволяв народ козацький з лютої неволі
й не бажав, гетьмане славний, іншої ти долі.
Брали Кафу і Очаків, Стамбул воювали,
захищали рідну землю і втоми не знали.

На Москву гуртом ходили, страху напустили,
об’єднав під булавою ти козацькі сили.;
Били турків під Хотином з польськими братами,
та приходилось петляти і поміж катами…

Рук не покладав натхненно ти для України,
захищав народ злиденний в лихую годину.
Віру нашу православну не давав в образу,
шабля гостра розтинала нечисті заразу.

Мріяв, гетьмане великий, ти про самостійність
і уже таки настала та щаслива дійсність.
Здобули свободу й волю для рідного краю,
справедливості ж, як завше, не було й немає…

Бо дніпровськії пороги вкрила смути крига
і на троні примостився черговий барига.
Сили вже нема дивитись на народні муки…
Повернися і клейноди візьми в свої руки!

Невтішна перспектива

Рабів до раю не пускають,
як пити не для них нарзан,
хоча вони і не чекають
на долю вічних каторжан.

На долю вічного наймита,
планиду старця і скота…
В раба й козирна карта бита,
бо карта краплена ота!

Гарматним стать кортить вам м’ясом
з важким на шиї ланцюгом?
Народ, що спить, зникає з часом
чи просинається рабом!..;
Глобальний розпродаж

Скрутні часи для Матінки настали,
Вкраїна бідна стогне у ярмі.
Допродують ліси і навіть сало,
а там уже й землиця на умі…

Чорно;зем скуплять ситі, ясне діло,
уже дістались до садів, дібров.
Продавши землю, України тіло,
вони візьму;ться й за народну кров.

Скажу відверто, може цим зворушу, –
уперто нас ведуть до кабали.
Залишиться продати наші душі…
Свої вони – давно вже продали!

Свято не в свято

У Володимирів сьогодні іменини,
охрещення Руси знаменний день,
але не всім, бо в цю тяжку годину
порядним людям геть не до пісень.

Коли війна палає в ріднім краї,
коли в гроби батьки кладуть дітей,
якщо народ в державі прозябає –
від тих потрібно спекатись ідей.

Чужі свята за власні видавати –
то був у всі часи великий гріх.
Та виживати нині коштом брата
уже не стидно, як нема своїх…
;
Президентська гарячка

Із виборами знов заворушились
старі представники країни рад –
плести на наші гроші заходились
із обіцянок липових парад.

Просякло лицемірством кожне слово,
ростуть білборди знову як гриби –
будує дзяблоніс собі основу!
Країна запрацює чи раби?!

Зірки Давида ярко в небі сяють,
але блаженним досі невтямки –
нас новим курсом вкотре обіцяють
вести вперед старі провідники!

Про душу з душею

Душа в людини кожної своя,
з народження її не покидає.
Вона – талан, планида, друге „Я“…
Усе про те лиш Бог єдиний знає.

Для роздумів не бачу перепон.
Хто ж заборонить нам про це гадати?!.
Душа людська – всього життя закон,
що до снаги лиш Господу прийняти.

Яка ціна невинної душі
і скільки вона варта уже грішна?
Відповісти на це я б не спішив,
напевне знать те може лиш Всевишній.
;
Вже сказано про Юду безліч слів,
та все ж згадати тут відверто мушу –
у тридцять срібняків він оцінив
усе життя Христа і його душу…

У козака Вакули душу біс
хотів купити за любов Оксани.
Болотом свою грішну душу ніс
і утопив з поляками Сусанін…

Що варті душі тих, хто свій народ
постійно підло дурить і грабує?
Що стане потім з душами заброд,
як в Лету плоть слабка їх помандрує?

Якому бісу продались вони,
кому заклали нас і Батьківщину?
Достойні діти батька-сатани,
тікайте геть – на Захід, в Московщину!..

Як терпим упирів донині ми,
як тільки цих іуд земля ще носить?
Вже хочуть торгувать вони людьми,
їм тридцяти срібляників не досить!

Оскаженілий і шалений світ,
ти стрімголов летиш в бездонну прірву…
Щоб перервати затяжний політ –
я б своє серце, навіть душу, вирвав!
 ;
Передвиборчі коломийки

В спальню ніби вів дружину, а проснувся – самка,
обирали президента, а воно – панамка…
Бізнес клявся він продати і війну скінчити,
дотепер чому ж щоденно гинуть наші діти.

До Європи ми збирались, та набили ґулю,
новим курсом обіцяє знов вести нас Юля.
Бабця косу розплітає, вилізла з коляски,
кожен місяць приміряє чудернацькі маски.

Запрацює враз країна! – інший нам голосить,
користує Україну легінь дзяблоносий.
Процвітає він на Сході, запаливши трута,
усе рядиться по моді, в козаки, Тарута.

Про свободу нам співає вівцебик немарно,
інтерес національний продається гарно.
Збудував хатинку файну ще в придачу й будку,
бо мелодії виводить під чужую дудку.

Розпродам майно до нитки (уважай до цента), –
заявляв колись амбітно нам міністр Гриценко.
В президенти знову суне зі старим забралом –
недарма ж його прозвали сірим кардиналом.

В КДБ колись навчався, в матінці Росії,
а тепер – у президенти. Черговий месія!
Головою СБУ він не поміг народу,
вивести ж тепер бажає всіх на чисту воду…

Не учився Рабинович в університеті,
та пацан авторитетний в криміналітеті.;
Ізраїльське громадянство прихватив на зоні?
Знову треба депутат нам й президент в законі?!

Погляди нетрадиційні, справжня скотиняка –
він завжди опозиційний, щоб там не варнякав.
Віртуально вертить вила на очах загалу…
Ми іще не обирали просто ради-кала!

Лише я достойний крісла! – нам наступний вторить,
перелізши з Буковеля на Чернечу гору.
Не стидаються й у очі брешуть „урки“ хижі…
Знов баригу обере;те – станете на лижі!

Ощасливить обіцяє виборців, нас сірих,
головний фіскал країни, звільнений Насіров.
Ще клянеться керувати чесно і з любов’ю,
та робитиме це як він зі своїм здоров’ям?!.

Знову мостить Україну під п’яту Росії
та чекає, коли прийде кум його, месія.
Стуса зрадив і країну Медведчук-іуда,
як немає варіантів – Вакарчук хай буде.

Все життя останнім часом грою видається –
переважна більшість плаче, рідко хто сміється.
Ой, чи вдасться врятувати український човен,
як баригу за штурвалом поміняє клоун…

Проспівав вам, любі друзі, власні коломийки,
цих героїв перегонів однозначно – в мийку,
бо корупції коросту треба з них зідрати…
В президенти ж варто, браття, кращих обирати!
;
Вітати ні з чим

Корупція – як ракова пухлина,
просякли нею людства всі шари.
Вона була завжди, але вершина
її розквітла нашої пори.

Хабарників в цей час, на жаль, багато,
ми замастились жирно в тім лайні.
Тому почнемо факти викладати
з футбольного кумира – Платіні.

Коли Мішель ганяв м’яча по полю,
для нього рівних поряд не було,
але констатувати маю з болем,
що й „профі“ те болото затягло.

Корейська закінчилася прем’єра,
як зачитав недавно вирок суд –
то Пан Кін Хє пустилася в аферу
із по;другою, в корупційний блуд.

На хабарі піймали й президента
не самого багатого Перу.
У чому суть гучного інциденту?
Кучинськи Педро теж „метнув ікру“!

Таких у світі немала когорта,
та й ми до неї лепту додали,
хоча американці Манафорта
лиш вдома за корупцію взяли.

Ми лідерство упевнено тримаєм
у цім питанні навіть в дану мить.;
Над „Янеком“ процес іще триває,
а за суди приста;ли й говорить…

Вам не сказав я ще і половини,
але підняти раджу всім абсент,
як в найбіднішої в Європі України –
все ж найбагатший нині президент!

На жаль, шановні, ні з чим привітати,
ідуть не як хотілося б діла.
Та ризикну, панове, запитати –
так що, корупція нас всіх перемогла?!

Жінка в чорному

Вона ще майже молода,
а у очах вже біль і туга.
У неї ще легка хода,
та вже настала чорна смуга.

Пішов коханий в небуття,
життя поклавши на Донбасі.
Людські глибокі почуття
враз підірвались на фугасі…

А час біжить і треба жить –
робота, дім, сім’я, робота…
І шлях удалечінь лежить,
і знову чергова субота.

В кафе багато молодих,
здорових хлопців, симпатичних.
І погляд одного із них
вона спіймала на обличчі.;
Розмова мила, кілька слів,
ще й коньяку зрадливий келих…
І знову тихий серця спів,
і нотки ритмів, вже веселих.

З кафе вони пішли удвох,
було що далі – невідомо,
суддя обом їм тільки Бог…
Вона була на ранок вдома.

Я не хотів би навмання,
кидати їй цей чорний докір,
та вранці все ж вона вбрання
змінила вже на світлий колір…

Абетка для дорослих

Московські „Ве“ дістали всіх уже,
та й власні „Ге“ набриднули не менше.
Зсередини ті долю Неньки вершать,
а інші – рот розкрили на чуже…
Невже ж то українцю стать бомже;м?!.

Гризуть країну ззовні хижі „Ве“,
а серцевину підлі „Ге“ шматують.
В запалі слова доброго не чують,
усе частіш кусають за живе.
Але само лайно з водою не спливе…

З екранів всі про новий курс кричать,
білборди інше нам життя пророчать.
Отим вони нам голови й морочать,
тим часом шашіль Україну точить
і прагне вічності поставити печать.;
Гордіїв вузол треба розрубать,
народ достойний кращої планиди.
Набридли вже і воші, й власні гниди,
що пнуться в ріднім краї панувать.
Від них потрібно Неньку рятувать!

Не моя вина

Чому ви так не любите євреїв? –
мене спитала раз одна гетера.
Чого тільки вартують „Меч Арея“,
„Проект Жи-2“ чи „Ера Агасфера“!..

Хоча я й не з семітської родини,
мені у світі рівні всі народи
і в ставленні конкретнім до людини
для мене визначальна не порода.

Не грає ролі – німець ти, китаєць,
поляк чи росіянин, білорус,
жуєш ти сало чи черствий окраєць,
мацу чи бульбу, пиво п’єш чи мус…

Для мене важливіша поведінка,
аніж національний колорит.
У серце як запала гарна жінка,
то чи зупинить вже її іврит?!.

Та не люблю, як брешуть і грабують,
по трупах вгору лізуть напролом,
і не важливо, що від тебе чують –
салют, хелло, добридень чи шалом…

Така ось, любі друзі, епопея,
де ціла купа й іншого багна…;
Як в цім портреті вгледіли єврея –
у тім, пробачте, не моя вина!

Я дійсність пропускаю через сито,
в кулак зібравши власні волю й хист.
Ліпить мені ж ярлик антисеміта –
спроможний лише ярий сіоніст.

Чи є для них хоч щось святе?!.

Чи є для них хоч щось святе,
для тих перевертнів у владі?
Собі майбутнє золоте
вони будують й тому раді.
Куди їх жадність заведе?..

Чи є для них хоч щось святе?
Для цих паяців від мистецтва
на все готових, а проте,
лише нагадують купецтво…
Та врешті-решт – то все пусте.

Чи є для них хоч щось святе?
Для пастирів отих, що Бога
десь залишили за порогом,
сховавши фальш свою під тоги.
Вона їх в пекло приведе!

Чи є для нас хоч щось святе?!.
Дияволу заклавши душі,
до всього стали ми байдужі,
змінили реквієми туші,
бо мрія в серці не цвіте…
Так є для вас хоч щось святе?!;
Зміна жанрів

Життя – театр, а ми лише актори, –
відверто написав колись Шекспір.
Тому підтверджень вже існує море,
але змінився з того часу мир…

В комедію перетворилась драма,
а та у фарсі віднайшла свій шик.
Звучать слова ці, мовби епіграма,
в житті, що схоже радше вже на цирк…

Голубінь

Тече ріка життя у синє море
десятки, а то й сотні, тисяч літ.
Аж раптом світ спіткало люте горе –
він якось різко помарнів і зблід.

Всі звичні кольори перемішались
у гей-палітру із істот-рабів.
Лиш одному мені хіба здавалось,
що мир останнім часом зголубів?..

Традиції, відносини, стосунки
покрив зело наліт голубизни.
Іржею та проникла за лаштунки
під видом різних змін і новизни.

Воно тепер прогресом все назвалось,
ми лицемірим, брешемо, грубим…
Рожевим що раніше видавалось,
змішалось щедро також з голубим!
;
Вже зовсім знахабніли сині звірі,
розтали сподівання, ніби дим,
і небо увібралось в барви сірі.
Весь світ стає все більше голубим…

Плющ

Повзе угору вперто плющ
вночі і вдень, у дощ і спеку.
Під вітром поряд гнеться кущ,
та до плюща йому далеко.

Обвив той стовбур і гілля
здорового, міцного дуба,
зібравсь наверх і відтіля
вже розпускає гордо чуба.

В житті буває часто так,
що й без хребта гнучке свавілля
вилазить дубу аж на карк,
здавивши корінь, стовбур, гілля…

Запорука миру

Зібрались люди і уся родина,
над гробом хтось читає „Заповіт“,
а у труні лежить іще хлопчина!
Учора він покинув грішний світ…

Летять у вирій соколята сірі
з дорослими орлами, в небеса.
Їх убивають у донецькім тирі
вже п’ятий рік. Лиш чути словеса, –;
Зате в тилу у нас усе в порядку!
Нам пропонують вкотре новий путь…
Ростуть квартплата, ціни та податки,
і пики у чиновників ростуть.

Вже незабаром знову обирати,
до урн посунуть старці й пацани
і будуть серед них прості солдати…
Як на заклання підуть барани!

Невже не зрозуміло нам блаженним –
не буде краю доти цій війні,
поки собак не виловим скажених,
поки катів нестимем на спині!

Щоб безнадію чорну подолати,
збороти цей бездонний, хижий вир –
з колін потрібно всім народом встати.
Лиш перемога дасть надійний мир!

 

;
Розділ 2. Мереживо

Бачу тебе

Тільки тебе бачу я серед ночі,
тільки тебе знову бачу я вдень.
Губи мовчать, але серце шепоче –
бачу тебе, хочу тебе, лише тебе…
В нашім саду вже розквітнули вишні,
пісню завів не одну соловей.
Думи навіює щемні й невтішні
запах солодкий чужих орхідей.

Тільки твоє ім’я знов промовляю я,
що чарівніше за спів солов’я.
Чиста краса твоя, мовби роса в гаях,
ніжна лебідко, кохана моя!

Де ми ходили крутими стежками –
папороть інша там нині росте.
Клени стрункі піднялись поміж нами,
в споминах наше кохання цвіте.
Нам про минуле нагадують діти,
що на стежках тих змінили батьків.
Та і вони розлетяться по світу,
їм не уникнути жвавих років…

Лише твоє ім’я все промовляю я,
що чарівніше за спів солов’я.
Чиста краса твоя, мовби роса в гаях,
ніжна лебідко, кохана моя!
Бачу тебе, тільки тебе,
любу тебе, милу тебе.
Хочу тебе, тільки тебе,
знову тебе, лише тебе…;
Різдвяні сни

Дивитися люблю різдвяні сни,
у них зоря вечірня з неба сяє.
В дитинства мить несуть мене вони,
де на порозі матінка стрічає.

Де Матір Божа разом з немовлям
вдивляється з потертої ікони
і взором прямо в душу промовля, –
Лунають вічно хай різдвяні дзвони!

Святвечір. Вся родина за столом,
ще доля не взяла невтішну требу,
і марево сніжинок над селом,
і пил зірок, розсипаний по небу…

Літня колискова
(доросла)

Тобі я колисанку заспіваю –
спи, люба, ніч коротка в літній час.
Букет ромашок в полі назбираю,
хай він кохання збереже для нас!
Коханням квіти переповнять нас…

Нехай тобі насняться теплі ночі
і маків очі в стиглих пшениця;х.
Пригадую донині стан дівочий,
вінок тобі з волошок до лиця.
Торкнуся ніжно я твого лиця…

Спочинь, жадана, зіроньки на небо
у мандри вивів місяць-молодик.;
Одну, найкращу з них, зніму для тебе,
вона прикрасить твій чудовий лик.
Такий чарівний, неповторний лик!

Поніжся, люба, ранок уже скоро,
насняться хай тобі казкові сни
і в почуттів моїх бурхливім морі
зі мною разом знову ти втони.
Як в юності тоді літах втони…
Солодкі лише хай насняться сни!

Міражі

Іди до мене, я тебе шукаю,
прекрасна незнайомко з юних мрій,
і кожна зустріч видається раєм,
як бачу в снах казковий образ твій!

Як чую голос ніжний і привітний
мов неповторний дотик чулих рук.
Вслухаюсь в тишу ночі непомітно
і серця невгамовно-щемний стук.

Твої уважні і яскраві очі,
густу що розрізають ночі млу,
зболілу душу все мені лоскочуть,
краплинами стікають по чолу.

Прийди до мене, мила чарівнице,
замерзлу плоть зігрій своїм теплом.
Джерело світла ти, моя криниця,
ковток повітря, мрія про добро!

Те світло ллється чистою рікою
крізь неба звід і долі вітражі.;
Воно мене ще манить за собою,
та це лише уява, міражі…

Батьківська вишня

Розквітла рясно вишня у дворі,
немов дівчина вкрилася фатою.
Приємно опинитись в тій порі,
де мама буде завжди молодою.

Вишня-черешня моя,
батьківська світла родина,
щебет дзвінкий солов’я,
серця мого половина.

Спадає долу ще духмяний цвіт
і вітерець його кружляє в танці.
Через десятки не забуду літ,
як цвітом вишні милувався вранці.

Вишне-черешне моя,
рясно ти й довго родила.
Нині у мене своя
вже немаленька родина.

А влітку вишні знову забринять,
немов гірлянди у зеленім листі,
як ті жарини, що для всіх горять,
хто на гостину завітає з міста.

В кожного доля своя,
пісня дзвінка, лебедина.
Завжди ж чекає моя
вишня й батьківська родина!;
А сніг іде

А сніг іде, а сніг іде…
Сховалось сонечко руде
в зимово-сірій куряві.
Весна-панянка де?

А сніг іде, все сніг іде…
Він за собою знов веде:
вітри, морози, заметіль
й докупи їх пряде.

Сплітає у холодні дні,
сухі, безрадісні, сумні.
Морозить душу й почуття,
на серце впав мені…

Де ж забарилася весна?
Мо заблукала десь вона…
Чи, може, закрива її
сніжинок пелена?

А сніг іде, все сніг іде…
Де зникло сонечко руде?
Чому на серці заметіль?
Весна-красуня де?!.

Зимовий Миколай

Попід гору, через гай
йде зимовий Миколай.
Поряд ангели кружляють
і пісень дзвінких співають.

Через річку, білим полем
йде до нас Святий Микола!
;
Роздає він привітання
та виконує бажання.

І великим, і малятам –
всім, хто слухав маму з татом.
Всім, хто в школі добре вчився,
наполегливо трудився.

Говорив хто правду людям
і не бив себе в груди.
Друзів завше прощав
і маленьких захищав!

А для цього є причина –
міх дарунків за плечима.
По країні, з краю в край,
йде зимовий Миколай!

Коляда

Угору сонце лиш пішло
і сніжень на поріг,
шляхи-дороги замело –
крокує Новий рік!
Вітаємо з Різдвом усіх,
найкращих із людей.
Хай линуть радощі і сміх
з відчинених дверей!

Колядую, колядую, колядую…
Зі святами новорічними віншую.
На здоров’я і добро вам засіваю,
щастя, радості, добробуту бажаю.
На здоров’я і добро вам колядую.
Слава Господу навіки! Алілуя!;
Нехай зимовий Миколай
заходить в кожен дім.
Дарує усмішки нехай
великим і малим.
Хай музика в усі часи
лунає без кінця,
любов чарівної краси
наповнює серця!

Колядую, колядую, колядую…
Зі святами новорічними віншую.
На здоров’я і добро вам засіваю,
щастя, радості, добробуту бажаю.
На здоров’я і добро вам колядую.
Слава Господу навіки! Алілуя!

Василя

Як зима вертає в літо,
так Василь проходить світом –
тож дозвольте привітати
вас із цим веселим святом!

Засіваю хату житом,
щоб в достатку стали жити,
вам насиплю ще й пшениці –
на пухнаті паляниці.

Щоб вареники пузаті
не виводились у хаті,
а також: на пампушки,
пиріжки і галушки.
;
Ще добавлю дрібку проса,
на густі травневі роси,
на багатий урожай
і на пишний коровай.

Наостанок – повну жменю
засіваю вам ячменю,
щоб дістало й на черінь.
Слава Господу! Амінь!

Літня колискова
(дівчача)

Тиша… Спить усе довкола,
навіває сон.
Свіжо… Пахне матіола,
ніч бере в полон
тих, хто бігав і сміявся,
грався і співав,
хто квітками любувався,
мандрував на став.

Ніч прийшла і небо чисте
всіяли зірки.
Перламутрове намисто
облягли хмарки.
Як млинець, янтарний місяць
котиться згори.
Став укрив зірковий ситець
літньої пори.

Лине музика природи,
чутно спів цикад
і доноситься з городу;
ніжний аромат.
Спіють там смачні суниці,
відцвіли сади.
Із глибокої криниці
зачерпнем води…

Завтра новий день настане,
буде знову гра,
а тепер, моя кохана,
спатоньки пора.
Спи красунечко маленька,
вічки закривай.
Татко любить тебе й ненька,
баю, баю, бай…

Купальські співанки

На Івана, на Купала
папороті цвіт шукала –
віднайшла квіток букетик…
Далі – краще без патетик.

На Купала, на Івана,
вся була від щастя п’яна.
Захопила юна врода –
ніч водила хороводи.

На Івана, на Купала
через вогнище стрибала –
обпалила брови й коси,
пелену змочила в роси.

На Купала, на Івана,
поринала у нірвану,;
з головою у кохання
все пірнала, як в останнє.

На Івана, на Купала
хлопця медом частувала,
пригощала солоденьким –
бавиться тепер з маленьким.

На Купала, на Івана,
стріла серця свого пана,
та любов була та згубна –
молодик уже був шлюбний…

На Івана, на Купала
дівка враження збирала –
запаслась на цілий рік,
пам’ятатиме ж весь вік!

Я знову бачу сни

Тендітну, в формі у шкільній,
із бантами у косах –
зустрів з країни юних мрій
тебе, русоволосу!..

У білих гольфах, каблучки
і фартушок ажурний,
а очі – ніби світлячки.
„Прикид“ такий гламурний.

У літні ці, липневі, дні
назвати можна шалом,
що саме з юності мені
ти снилась на Купала.;
Давно не відчував весни
на дні душі своєї,
але я знову бачу сни
часів весни тієї…

Магія весни

За зимою настане весна.
За снігами – бурхливі потоки.
За дощами – небес глибина.
За плечима ж лиш досвіду роки…

Зиму змінить весняна краса,
все смарагдів укриє парчею.
У ранковім промінні роса
надихатиме знову Орфея.

За зимою приходить весна
і кінець прохолодній погоді.
Все навколо оновить вона,
але магія та – лиш в природі…

Купальська ніч

Немає кращого у світі,
ніж назбирати в полі квітів,
сплести барвистий з них вінок
і в нім пуститися в танок.

Багаття в лузі розпалити
та хоровод навкруг водити,
торкнутися твоїх долонь
й босоніж – прямо у вогонь!..;
Спадала думка ця бувало
в чарівну нічку, на Купала,
коли п’янили всіх дива
й ходила кругом голова.

У далині юнацьких літ
збирали папороті цвіт,
де в темнім лісі до світання
шукали ми свого кохання.

Воно горіло в сотні свіч –
на те вона й купальська ніч!
А потім тихо за водою
пливли віночки чередою…

Літні мотиви

Під тином щедро мальви зацвіти,
дівчатами на сонці запишались,
а в лузі чутно тихий гул бджоли –
з моїм дитинством все оте змішалось…

У вітті дуба листя шелестить,
а поряд з ним, немов тендітні кізки,
шепочуться і тягнуться в блакить
стрункі, з корою білою, берізки.

Волошками розважливих очей
пшеничний лан погляне із-за лісу.
Колись носив волосся до плечей,
тепер лишень чешу макітру лису…

Давно не чути співу солов’я
із прохолодою чаруючого гаю,;
але вслухаюсь вперто в тишу я,
коли сільське дитинство пригадаю.

Вже килим неба всипали зірки,
пастух рогатий їх збирає в стадо.
З них котрась утече і крізь хмарки
шубовсне в став, побачивши свічадо.

Духмянять луки свіжим чебрецем –
життя вирує, не стоїть на місці!
Крізь роки бачу я твоє лице
усміхнене, над первістком в колисці…

В ніч на Різдво
(притча)

Чотири свічки на столі горіли
в кімнаті темній в переддень Різдва.
У тиші полум’я палахкотіло
й потріскувало, як в печі дрова.

Промовила одна свіча: „Я – спокій,
мене не вміють люди зберігать…“
Поблимала і у журі глибокій
таки погасла, мов хотіла спать.

Сказала друга тихо, – А я віра,
мені також чомусь не по собі,
мене приносять в якості офіри
добробуту… – й погасла далебі.

Ще згодом третя мовила, – Любов я,
останнім часом впала у ціні;
життя все менше сповнене любов’ю,
часи настали вельми вже сумні…;
Лиш вимовила це і також згасла.
Тут до кімнати увійшло дитя.
У присмерку малому стало жасно,
лунало серця юного биття.

Четверта мовила, – Не бійся Вія,
хай темрява кругом і все вже спить.
Горю допоки я, твоя надія, –
погаслі свічі можна запалить!

Із осудом не поспішайте
(притча)

Два яблука дитя тримало,
на вигляд гарних і смачних.
Гостинець де воно дістало,
не відав я, та то не гріх.

Звернувся щиро до малого, –
Одне дай яблучко мені.
А той з-під лоба зирнув строго,
примружив очі враз ясні.

Та потім надкусив нечуло
обидва яблука мерщій.
Ділить не хоче, промайнуло,
смаколики дитячих мрій.

Але хлопчина зиркнув знову
із-під своїх пухнатих вій
і, не промовивши ні слова,
мені простяг дарунок свій.

Беріть оце, воно смачніше, –
спокійно вимовив малюк;
і я у цілковитій тиші
відчув сердець шалений стук…

Тож не спішіть чимдуж судити
по перших проявах чогось –
навчити можуть навіть діти!
Щоб каятись не довелось…

Кончина любові

Любов не можна знищити в собі,
які б трактати мудрі не писали…
Те почуття не здасться в боротьбі,
воно не стане підлості васалом.

Любов – завжди величне почуття,
не сплутаєш його із перелюбом.
Останній має нетривке життя,
хоч скінчитися може навіть шлюбом…

Про постіль я уже й не говорю,
то взагалі не перша суть любові.
Коли душа не зрить свою зорю,
не буде правди в жоднім вашім слові.

Любов – то поєднання ваших душ
у неземнім, казковому польоті,
екстазу мить чи оркестровий туш!
Та я не маю на увазі плоті…

Любов вмирає, як згаса вогонь,
що душі вам теплом уже не гріє,
як віра з ваших вислизне долонь
й у темряві сховається надія.;
Душа і тіло

У філіжанці чаю заварю,
замінить він мені сьогодні каву.
Дивитимусь на вранішню зорю
і пригадаю знов тебе ласкаву.

Життя, на жаль, дається тільки раз,
тож зі смаком його потрібно пити.
Як невблаганно пролітає час…
Чи варто, власне, без кохання жити?

У метушні, серед подій і віх,
любити треба душу, потім тіло.
Воно предмет всього лиш плотських втіх,
зробити як би інше не кортіло.

Грація

Дивлюсь на Грацію, довершеності символ,
доладності вершину і краси.
Вона пробуджує завжди життєві сили,
немов краплини божої роси.

Величність ліній манить безумовно
і легкістю своєю полонить,
а ті про цноту скажуть красномовно,
що свіжістю джерельною п’янить.

Невимушена витонченість рухів –
естетика природи, божий дар.
Знімаю перед нею капелюха,
а в серці вже спалахує пожар.
;
Дивлюсь на Грацію, довершеності символ,
доладності верхів’я і краси,
та внутрішню її я бачу силу –
красу душі, що скарб на всі часи!

Годинник

Машина часу в формі квітки
під стрілок лагідний танок
пливе в нікуди із нізвідки
у вічнім мерхоті зірок.

Вже тихий вечір, навіть тепло,
бо так буває навесні,
й годинник тікає нестерпно,
і тануть мрії в далині…

Вперед

Я сяду за кермо свого авто
й порину у романтику дороги.
Ніщо вже не бентежить і ніхто,
усе я залишаю за порогом.

Асфальтова ріка біжить удаль,
мелькають за вікном дорожні знаки.
Упевнено я тисну на педаль,
бо рух в наш вік – то добра все ж ознака.

Дружище вірний, мій автомобіль,
удвох доріг здолали ми немало.
Ділили навпіл радощі і біль,
долали неприступні перевали.;
Весна прийшла, звучить пташиний хор,
та й зі здоров’ям – дякувати Богу!
Тож плавно запускаю я мотор
і знову вирушаю у дорогу.

Життя коротке, ніби щастя мить,
і марнувати нам його не варто.
Вперед, вперед, поки воно горить,
поки не згасла ця яскрава ватра!

Най, най, най…

Віддам я долі непомірну требу,
щоб побороти заздрість і пиху.
І Небу щедрому подякую за тебе,
за те, що стрінешся мені ти на шляху!

Найзаповітніша в житті моєму мрія,
як в час всесвітнього потопу Ной.
Найвизначальніша за всі часи подія
найголовніший із усіх герой!

Весняна віхола

Прийшла весна, та снігу в пояс
лишила щедра нам зима,
і дівка ледве тягне голос,
мороз наскрізь її пройма.

Мете, хурделить, люто свище,
ростуть замети навкруги.
Гуляє, бавиться вітрище,
все перетрушує сніги.;
Весняне забарилось сонце,
сховалось в сніжній куряві.
Лиш розмальовує віконця
мороз-художник… Селяві!

Нитка Аріадни

Тебе я кохатиму вічно,
бо смерть – то іще не кінець!
Відходить лиш плоть в потойбіччя
у люблячих щиро сердець.

Кістлявій любов не підвладна,
кохання живе у віках,
бо нитку святу Аріадна
лишила в Тесея руках.

Любов поміж нас не загине,
не кане вона в небуття,
у небо зорею полине.
Кохання – це вічне життя!

Остання любов

За кілька кроків до зими
свою любов зустріли ми.
Хоч довго поодинці йшли,
та все ж її таки знайшли.

Нам не страшні мороз і лід,
хоча уже й немало літ,
і не лякають холоди –
бо це кохання назавжди.;
Воно зігріє в заметіль,
загоїть невимовний біль,
теплом наповнює серця
і душі пестить без кінця.

Згори чарівний лине звук
під нерозривний потиск рук.
Хай хуга скроні заміта,
але у нас одна мета.

За кілька кроків до зими
свою любов зустріли ми
і квітне у серцях весна,
бо в нас на двох вона – одна!

Новорічна ніч

Дива мандрують звідусіль
у новорічну ніч казкову –
кружляє в танці заметіль,
співає вітер колискову.

Солодощі барвистих снів
ще на губах смакують ніжно,
а візерунки на вікні –
немовби казка білосніжна.

Іде землею Новий рік
і підкоряє континенти.
На сцені двадцять перший вік
і все гучніш аплодисменти.

Що принесе черговий круг?
Летить Земля по тому ж колу.
Невже тепер чужинський плуг
оратиме вкраїнське поле?..
;
Сніжинка за вікном тремтить
мов на помості балерина.
Куранти вдарять вже за мить,
як наша доля швидкоплинна…

Травневий вечір

Каштани знову запалили свічі,
у білі грона одяглось гілля.
В такий травневий вечір вкотре личить,
послухати старого скрипаля.

Весни лунають ніжні переливи,
лише смичок торкається струни.
Зворушливо і трішечки сумливо
тендітна скрипка проситься у сни.

Каштанів цвіт ензимами дурманить,
вечірня прохолода аж п’янить.
Травневий вечір у обійми манить,
дарує насолоду в кожну мить!

Нічні черешні

А ви опівночі колись черешню їли?
Із дерева, при місячнім промінні!
Бо втриматися вже не мали сили
ще й кісточки плювали, мов лушпиння!

Ви між черешень уночі гуляли садом,
п’яніючи щораз від того дійства?
У червні любувались зорепадом,
немов тоді – в саду свого дитинства…;
А хочеш?

А хочеш – залишимось разом?
Не місяць, не рік – до кінця!
Лише не сприйми за образу,
що зараз не зву до вінця…

А хочеш – лічитимем зорі
до ранку з тобою удвох
в безмежному дзеркалі моря
і свідком нам буде лиш Бог!

А хочеш – щоб мрії ми наші
сплели у барвистий вінок
й пили із бездонної чаші,
смакуючи кожен ковток?

А хочеш – здолаємо спільно
самотності чорну біду
й себе відчуватимеш вільно?
Та я за тобою піду!

Дійсність

Відомо: досвід – завжди сила,
однак це лише словеса…
Чому б життя нас не учило,
а серце вірить в чудеса!..

Голубить заповітні мрії,
у казці сонечком живе.
Плекає чарівну надію
і небом зоряним пливе.
;
Біда його на шмаття крає,
любов же склеїть далебі…
Отак життя і протікає –
у єдності і боротьбі!

Любові мить

Ти приголомшливо красива,
про тебе мріяв все життя!
Утриматись мені несила –
зробив для себе відкриття…
Я зупинитися не можу,
назустріч подумки несе!
Немає в світі огорожі,
що спокій мій тепер спасе…

Твоя чаруюча усмішка
мене умить в полон взяла.
Свою побачив Білосніжку,
що дарувала два крила.
Твій погляд ніжний і привітний
вражає щирістю навік!
Пройти не має шансів вільно
повз тебе жоден чоловік…

Очей підняти вже не смію
і серце лиш тобою снить.
Чаклунко із моєї мрії,
благословляю я ту мить,
як сонце визирнуло знову
і небо стало голубе,
і задзвеніла колискова,
коли побачив я тебе!;

Хотів би вічно милуватись,
як воду пити з джерела,
і, прокидаючись, торкатись
губами світлого чола.
З тобою залишатись поряд,
жадана, до останніх днів,
в безмежних радощах і горі,
й казкових не лишати снів!

Серпень

Любо дивитися з призьби, як падають зорі,
в серпні під хатою, о вечоровій порі.
Ще – зустрічати над річкою ранки прозорі,
груш назбирати дозрілих в батьківськім дворі…

Літо в селі нас частує теплом і гостинцями,
щедро дарує солодощі – фрукти та мед.
Світяться хмари під сонцем яскравими вінцями
й кожна із них прослизнути спішить наперед.

Хороше вечором літнім заснути надворі,
чути крізь сон віртуозні концерти цикад,
очі за північ розплющити, мовби в дозорі,
й спостерігати природи салют – зорепад!

Серпень повітрям на травах настояним дихає,
пестить чуприну з роками зріділу мою.
Пам’ять теплом пшениців золотих виколихує,
співом пташиним гортає в дитинства гаю.
;
Актриса

Вона була актриса екстракласу,
на сцені грала, сценою жила;
в кохання ролях зали до екстазу
доводила, трояндою цвіла.

Трагедію також вона любила,
у драмі розчинялась залюбки;
своєю грою тисячі скорила,
чоловіки її кохали… і жінки.

Богиня, німфа, грація, феміна –
були всі ролі ці їй до снаги,
лиш за життя вона не розтопила
в своєму серці вікові сніги…

Танець з тишею

Несамовита і холодна тиша
листає сторінки всього життя.
Вона черговий розділ мовчки пише
під супровід мого серцебиття.

Перегортає нескінченні ночі,
похмуро зазирає у вікно.
Її бездонні очі не пророчать
мені нічого доброго давно.

Відверто подивлюся їй у вічі,
уже неволі не злякатись бранцю,
костюм вдягну і запалю всі свічі,
та запрошу, як в юності, до танцю.
;

За вже немолодечі міцно плечі
тримає сивочола танцівниця –
моя коханка вірна, Порожнеча,
безмовна, невгамовна чарівниця.

Всього було в житті моїм удосталь:
жалю, любові, радощів, тривог…
Та все ж за спокій підіймати тости
ще рано. Бог дасть – це не епілог!

Минає все

Минає все – і біль, і сльози,
і сум, і горе, і нужда.
Невтішні долі хай прогнози,
але негода – не біда.

Як не ввійти у річку двічі,
минуле так не повернуть.
Нехай палають смутком свічі,
та все ж вперед проліг твій путь.

У Лету хай тривоги кануть,
їх за межею залишить
нам допоможе пізно, рано –
найвищого блаженства мить!

Тож віддамо належне Богу
за те, що влаштував так світ,
за повсякденну допомогу
і ланцюжок прийдешніх літ!
;
Розмови з тишею

Із тишею ми мовчазні розмови
ведемо в ці зимові вечори,
та пам’ять повертає знову й знову
в далекі дні щасливої пори.

Пригадую твої бездонні очі
і посмішку веселу на вустах,
а тиша про любов мені шепоче…
Ну зовсім, підла, загубила страх!

Вже нічка розпустила темні крила,
на чорнім зорі блимають рядні,
та відігнати думи ті несила…
Чом так приємно й затишно мені?

Цікава співбесідниця ця тиша
і душу спомин лагідно ятрить.
Життя само нову сторінку пише,
а інколи – й минувшиною снить…

Сліди на піску

В морське свічадо сонце зазирає,
промінням сипле по хисткій воді.
Світило з днем новим усіх вітає,
своїй радіє вроді молодій.

На п’ятім мілліарді власних років
під ноги світоч стелить оксамит
котромусь диваку, життя якого
у вимірах зірок – одна лиш мить…

Пускає в очі зайчиків грайливо,
тче полотно із золотих ниток,;
вплітаючи у часоплин дбайливо
із хвиль і промінців рясний танок.

По крайці моря, лінії прибою,
піщаним берегом удаль іде юнак.
У постаті знайоме щось до болю,
вже зустрічався десь той одинак…

Дивак радіє сонцю, ніби чуду,
мереживу із піни та води,
що веселково виграє повсюди
і тихо злизує залишені сліди…

Філософ

Філософ сивий виглянув з-за хмари
і Землю в думці тепло обійняв,
зібрав з десятка зір собі отару
й на пашу тихо в темну ніч погнав.

Він подумки у дальній Всесвіт лине,
коли ярких овець своїх пасе,
що непідвладний волі часоплину.
Туди невтомно й зоревій несе.

В потоці тім алмазів, фіанітів,
бурштину в сотні й тисячі карат
виблискують перлини всього світу.
Колись на них дивився і Сократ…

Були вони братами з ним по духу,
земний скінчився все ж у мужа вік.
Тепер старий філософ тишу слуха…
На жаль Сократ – всього лиш чоловік!;
Сонцеворот

Настав нарешті справжній новий рік –
сьогодні на додаток день пішов.
Було завжди так й буде з віку в вік,
сьогодні саме Новий рік прийшов!

Сонцестояння зимнє – древнє свято,
сьогодні найкоротший року день.
Хай щастя й радість прийдуть в вашу хату,
весь рік дарують вам вінок з пісень.

Колядки хай сьогодні вас вітають,
добробут став щоб міцно на поріг.
Пшеницею і житом засівають,
щоб щедрий і смачний спекти пиріг!

Не гріх історію всім, друзі, пригадати,
коріння предків наших, трударів,
що нам розповідали батько й мати –
як Новий рік стрічати на зорі!

Всім від душі шлю щирі привітання
у день зимового сонцестояння!

Полум’я душі

Шалено молодість помчала у минуле,
солодкуватий залишивши присмак мрій.
Погода сонячна в дощах уже втонула,
а душу стомлену – терзає буревій…

Ми часто затишок серед суєт шукаєм,
гіркої кави філіжанку пригуби;ть.
;
А як гроза над нами раптом нависає –
уже безпомічні, не знаєм, що й робить…

Плаща немає, парасоля десь удома,
всі сили віддано безплідній боротьбі.
Та серце мліє, як у юності, в судомах,
коли дивлюся знову в очі я тобі…

Пташиний плач стає на щебет навіть схожий,
як чарівну з твого лиця усмішку п’ю.
Враз зупинився одинокий перехожий,
згадав він також, мабуть, молодість свою…

Останні крапельки з даху життя спадають,
а думи серце обвивають, мов вужі.
Воно сердешне рветься й раптом затихає,
та жевріє ще полум’я в душі…

Перун

Перун із громом темні хмари навпіл
розрізав вогняним своїм мечем.
Здаве;н відомий громовержця нахил –
він небо, коли сердиться, січе.

Насупилося все над головою,
ось-ось на землю злива упаде
і стріли полетять самі собою –
то військо бог грози своє веде.

Ударить блискавицями могутньо
і схилить велет-дуб густе гілля…
Спитає хтось, поглянувши в майбутнє,
чому Перун, а не святий Ілля?

Щоб відповіді дать на ці питання,
вернутись треба в древній свій чертог.;
Перун, як свідчать нам старі подання –
наш історичний давньоруський бог!

Лісовик

Живе у дикій хащі Лісовик,
такий собі маленький чоловічок.
Він болотами мандрувати звик,
серед кущів крушини і порічок.

Господар лісу, древній його дух,
дупло домівкою своєю завше має.
Людини відслідковує він рух,
у глушину заманить і лякає…

Помічники, безслідні Блуд і Страх,
йому завжди ставали у нагоді,
по вибалках ховаючись, ярах –
такі повір’я ходять у народі.

Інь та ян

Не все продати можна і купити,
не купиш щастя, горя не продать.
Сніговика, хоч плач, не зліпиш літом
і пляжу на льоду не влаштувать…

На все завжди існує час і місто,
для всього розмір є свій і фасон.
Не тішить форма, як немає змісту,
і не зворушить гра не в унісон…

Себе пізнати – мудрість то велика,
а підкорити ще й удачі ріг –;
як досягнути апогею, піку.
Бо інь та ян у цьому – оберіг!

Сховати неможливо

Щасливим бути треба тихо,
бо візьмуть завидки своє,
оточить вас зненацька лихо
і поступово дожує…

У щасті жити треба мовчки,
а не кричать про це кругом,
бо ложка дьогтю в меду бочку
знайдеться завжди, аж бігом!

Щасливим бути треба тихо,
та як реально це зробить?
Коли людина щастям диха –
ним поділитись норовить!

Це тільки початок

По-дитячому наївні
на папір лягли рядки –
повні вражень, дещо дивні,
як троянди пелюстки…

Намальована картина
чи в житті поспішний крок?
На руках мала дитина –
дань за дотик до зірок.

Будуть ще і кола з льодом,
й кава з тістечком в постіль,;
і стрибки в холодну воду,
і п’янкий кохання хміль…

Але…

В житті буває все до навпаки –
переконався в цьому і не раз.
Чекаєш сонця, а блищать зірки,
пече нещадно – та дощу вже час.

Очікуване не приходить в строк,
невчасно милість заміняє зло.
Я не чекав на тебе і твій крок,
а потім навіть думав – повезло!

Усе другими мірками вже міряв
і в щастя кілька років ще не вірив.
Однак талан жартує з нами зле!

Сховались сонця промені за хмару,
не пломеніють більше вже Стожари.
Буває, що в житті везе, але…

Народження чуда

Сидів Митець і майстрував намисто,
на вісь уявну зорі насиляв.
У відблиску проміння золотистім
мільйонів зо три він світил узяв.

Їх підбирав по розміру і масі,
по кольору, по складу, густині…
Все йшло повільно зовсім, але з часом
проглянули узори в вишині.;
І образ уявлявся все чіткіше,
що потім буде сяяти в віках.
Он „Лев“, там „Діва“, „Лебідь“ ледь лівіше,
а разом зветься все – Чумацький шлях.

Сонячний вітер

Потік фотонів сік йому обличчя,
трильйони кварків сипались до ніг,
браслет з нейтрино стиснув передпліччя,
а в душу падав галактичний сніг.

На Всесвіту околиці далекій
вдивлявся пильно крізь густий туман
і згадував протуберанців клекіт
сумливо сивочолий капітан.

Він космосом помандрував доволі
за довге й нелегке своє життя,
а вітер сонячний закручував поволі
в тугу спіраль астральні почуття…

Сльоза

Сльоза – мов тихий зойк душі,
який словами важко передати.
Так у дитинстві научала мати,
читаючи Тарасови вірші…

Сльоза – то вранішня роса,
що омиває щедро спрагле серце,
в потоці із десятків, сотень терцій
підносить душу прямо в небеса.;
Сльоза – дзвінкий, рідкий кришталь,
що згодом застигає у алмази,
змиває смуток та гіркі образи
і, ніби масло, розрізає сталь.

На порозі осені

Скінчилося жарке південне літо,
радіємо осінній цій порі.
Ідуть насилу в школу знову діти,
ще подумки на морі школярі…

Серпнева, вочевидь, спадає спека,
вже лагідніше сонце погляда.
До хуги з лютовіями далеко
і кучугури снігу – не біда.

Ще вдосталь часу до дзвінких морозів,
це станеться, як листя опаде.
Яскрава осінь нині на порозі,
в чарівну казку вересень веде!

Запах моря
(із циклу „Лазурний берег“)

Чим пахне море? Громом і дощем,
і бурунами в заході світила,
і шерхотом прибою, а іще –
тим вітром, чайкам що розправить крила!

Чим пахне лазурова далечінь
у час вечірній під пригаслим сонцем,;
що зранку підіймалось в височінь,
а зараз опускається червонцем?..

Доріжкою, що йде за неба край
і ніжним мерехтінням хвиль сріблястих.
Духмяніє морський так, мабуть, рай,
так невимовно пахне щире щастя.

Ще море пахне свіжістю лагун
й південною дзвінкою синявою,
що будить відзвук серця мого струн
і знову манить в мандри за судьбою!

Вечірній берег
(із циклу „Лазурний берег“)

Осінній, ніби влітку, теплий вечір,
співає пісню лагідно прибій…
Із рушником, накинутим на плечі,
іду я берегом у царство власних мрій.

З-за хмари усмішкою сонце визирає,
бентежить душу, манить у блакить.
Ласкаве море шумом хвиль вітає
і злизує сліди у кожну мить.

Повітря, мов кришталь дзвінкий – прозоре,
а вітерець обвіює чоло.
Щоденно миє берег Чорне море
вже сотні літ, віками так було…

І кожна хвиля, що спада під ноги,
несе заряд натхнення й відкриття.
Подальший шлях мій весь у волі Бога,
як віра у щасливе майбуття!;
Пам’ять про любов

В лагуні тихій, що в південнім морі,
русалонька у самоті жила,
злітала стрімко під вечірні зорі,
хоча й не мала жодного крила.

В морські глибини вранці поринала
у товаристві із казкових риб,
а хвилі її ніжно колисали
увечері на рок-н-рольний штиб.

Усе було і звично так, і гарно,
та, граючись із крабом на піску,
зустріла раптом хлопця днем безхмарним
на березі, край моря, на містку.

Він вудив рибу і лунала пісня
про вірність, як зізнання про любов…
І ці слова, відверті та барвисті,
зігріли у русалки стилу кров.

Обох любові хвилею накрило,
серця їх гучно бились в унісон
і виросли в русалки справжні крила,
й поринула вона в казковий сон.

Кохання те палке тривало доти,
Нептун у морі доки їх не стрів,
а щоб покінчить разом всі турботи –
він юнака з човном його втопив.

За милим німфа тяжко сумувала,
сльозу ковтаючи час-від-часу гірку,
й зі скелі на каміння гостре впала,
лишивши серце скам’яніле на піску…;
Прогулюючись вдаль, по кромці моря,
русалки серце камінне знайшов.
Як пам’ять про любов той згусток горя
мені у душу назавжди ввійшов…

Своє гаряче серце подарую,
від часу щоб звільнитися оков,
як свідчення того, що все ж люблю я
тебе. Як вічну пам’ять про любов!..

На острові Джа

Удалину по крайці моря
відправлюсь я за неба край.
Відступлять туга, біль і горе,
бо Джарилгач – то справжній рай,

емоцій згусток від природи!
Тут спокій, хвилі і пісок,
лиш крики чайок в непогоду
й дельфіна ніжний голосок.

Багатий острів на озера,
цілющу грязь, тваринний світ.
Край Атлантиди і Гомера,
це відголос минулих літ…

Скарбниця дикої природи,
тут олень ще, кабан, муфлон –
тварини різної породи
мандрівника беруть в полон.

Душа відпочиває з тілом
і думи просяться в політ…
Хоч тепле літо й відлетіло,
та залишило в серці слід!;
Каприс
(із циклу „Лазурний берег“)

Осінь, море, хвилі, пляж,
острів, берег, шум прибою.
Хмари, сонце, сосни, кряж,
дюни, тиша, ми з тобою…

Небо, чайки, далечінь,
крові пульс шалений в скронях.
Серця стук, безмежжя, синь,
щастя у твоїх долонях.

Ліс, поляна, теплий бриз
і дерев осінні шати.
Моцарт, музика, каприс,
рондо… Хочеться кохати!

Пісня осіннього моря

Вересень… Берегом моря ще теплого
сонцю назустріч іду.
Вітру немає, як взимку нестерпного,
що навіває сльоту.

Хвиля під ноги так лагідно стелиться,
чути прибою мотив.
Гори ховають зимову хурделицю,
ще не звучить її спів.

Сонце малює уранішнім променем
в морі яскраву зорю.
Повняться думи минулого спомином,
я їх тобі подарю.;
Я подарую тобі, моя рибонько,
все, що зібрав за цей час.
Зорі ворожать майбутнє, лебідонько,
щастя чекає на нас.

Хвилі осінні по берегу котяться
у далечінь-небокрай.
Дуже, єдина, знайти тебе хочеться,
але знайду, так і знай!

Прощання з морем

Море насупилось грізними хвилями,
всюди снують буруни.
Нас не побалує теплими штилями,
мабуть, уже до весни…

Чайки лиш повагом ходять по берегу,
сумно тепер їм одним.
Хмара нависла над хвилями черевом,
літо розтало, як дим.

Бабине літо усе ще попереду,
сонце осяє лазур.
Потім гулятимуть берегом череди
із лютовіїв і бурь.

Хвилі круті без жалю шматуватимуть
взимку холодний пісок.
Чайок сім’ю до весни рятуватимуть
плавні і хвойний лісок.

Море ласкаве побачити хочеться
знову, хоча б через рік,;
але уже без медуз і без збоченців.
Їх би не бачити вік!

Політ думки

Зміню життя, як рукавичку,
пірну у паралельний світ
і запалю погаслу свічку
чи кину непотрібну звичку,
полину думкою в політ.

Здолаю космосу висоти
наперекір всього буття,
розвію гіркоту скорботи
і упиватимусь польотом.
У тім польоті все життя!..

Не бійтесь

Не бійтесь говорить „люблю“
близьким і дорогим вам людям,
за щастя хай вам завжди буде
їм дарувать любов свою!

Її потрібно захищать,
себе не втративши при цьому,
і, незважаючи на втому,
учиться щиро все прощать!

Не бійтесь втратити себе,
даруючи живу усмішку,
зробіть зусилля, зовсім трішки,
хай навіть візаві цабе.;
Немає в часу вороття…
Тож хай яркий любові промінь
запалить в серці щастя пломінь
і не згасає все життя!

Нічна прогулянка

Вітер вовком виє, хвиля берег миє,
ніч плащем накрила темним все навкруг.
Дощик мілко сіє, небо не зоріє,
йду у невідомість… Де ти вірний друг?

Місяць не з’являвся, може закохався
і втонув у хмарах круглий чарівник.
Славно прогулявся, хоч не сподівався,
покажи, примаро, свій чарівний лик!

Осінній настрій

Я напишу катрен свій поміж хмар
на аркуші осіннім небосхилу,
де вчора сонця ще горів ліхтар,
а зараз – не пробитись крізь вітрила…

Крізь паруса осінніх бригантин
і такелаж дротів нового ЛЕПу,
де бронзових полів старий сатин,
і серпантин побляклого вже степу.

Я напишу тобі прості слова,
що вітерець мені в цей час навіяв –
жнива скінчились, та любов жива
і не поблякли ще юнацькі мрії.;

Божий дар

Вразлива, ніжна і привітна,
мов хризантема чарівна –
ти зоресяйний згусток світла,
у світі ти така одна!

В душі твоїй якась жаринка,
ти – як джерельце у гаю!
Іскринко, Божий дар, Іскринко, –
втрачаю голову свою…

Ключі від щастя

Тобі від щастя ключик подарую,
відкрий ним двері в зраненій душі.
Зневіру і негоду прожену я,
в минулім їх назавжди залиши.

Відкрий до серця широко віконце,
впусти надію, віру і любов.
Хай смуток в’яне під яскравим сонцем
і повнить осінь щастям тіло й кров.

Душі дай спити свіжого повітря!
Повісь на вході з весен оберіг,
а гіркоту образ – пусти за вітром
і викинь жаль за пам’яті поріг.

Неси в майбутнє лиш прекрасні миті,
усмішку щиру й дотик чулих рук.
Нема нічого ліпшого на світі
мелодії кохання – серця стук!
;

Тобі чарівний ключик подарую,
його в кишеньці пам’яті тримай.
Зніми з душі тягар замків – прошу я,
полинь уявою за світлий неба край!

Любіть!

Прекрасне почуття любов –
хай не старіє, не зів’яне,
бентежить серце полум’яно
та гріє душу знов і знов!

Любов не гасне і не тліє,
очей зворушує вогнем,
пробуджує блаженства щем,
про щастя заповітні мрії!

Любіть, любіть ту квітку білосніжну –
безмежно, чисто, жадібно і ніжно!

Ти

Ти – мов конвалія тендітна,
як гладіолуси струнка.
Горить червона маку квітка,
бентежить красота п’янка!

Пахучий, мов гірська лаванда,
твого волосся водоспад
і губи, пелюстки троянди,
моїх думок тривожать лад.;
Удень весь час перед очима
і кожну ніч береш в полон…
Кохання чарівна личина
солодким робить кожен сон!

Усміхнись, кохана

Усміхнись, кохана, посміхнися,
чарівну усмішку вже забув…
Хай казково там, у синій висі,
але день земний ще не минув.

Ще укриє нас холодна нічка
темним, як у ворона, крилом.
Не одна згорить в зажурі свічка,
вся віддавшись світлом і теплом…

Усміхнись, кохана, посміхнися,
в думи мої лагідно прилинь,
горлицею сизою наснися,
та іще не зви у неба синь!..

Шепіт осені

Серце ніжно-полум’яне
і постава чарівна.
Ти – царівна-несміяна,
в цілім світі ти одна!

Ти зими ласкавий промінь,
солов’їний літа свист,
весняна бурхлива повінь
і осінній падолист.;
Ледь прихована усмішка –
неповторна і проста.
Невідома досі книжка,
смак задуми на вустах.

Голубі великі очі
і стрункий, тендітний стан…
Та душа мені шепоче –
навіть думать перестань!

Вона ще може

Не плаче, не ридає сильна жінка,
а на обличчі – спокою стіна.
Ніколи і нізащо – ні сльозинки!
Із пам’яті вже стерто імена
отих, колись що завдавали болю,
і тих, що ще беруть на язики…
Ніхто не зломить нежіночу волю!
Та все одно даються узнаки
і нинішні незгоди, і минулі,
безсонні ночі й непроглядні дні.
Свистять над головою мовби кулі
невтішні часом спогади, сумні…
І посмішку величну на обличчі
вона постійно з гордістю несе,
немов своїй гіркій планиді кличе,
що сильній жінці до снаги усе.
Та серце лиш на вигляд скам’яніло,
бо все ж заниє інколи на мить,
коли впіймає погляд чийсь несмілий…
Вона ще хоче й може полюбить!;
Вона ще може віддано кохати,
віддавши серця й тіла свого жар,
як в юності невтомно дарувати
любові шквал і пристрастей пожар!

До зустрічі

Ми зустрілися запізно,
мабуть так лягли зірки…
Та не варто править тризну
посеред життя ріки.

Ще побачимось на небі,
посеред легких хмарин.
Пригорну тебе до себе,
де байдужий часу плин.

Ще збиратимемо мушлі,
де зіркам згубився лік,
і свої буремні душі
поєднаємо навік!

Зізнання

Принцесо люба, юна молодичко,
вишнева квітко, серно чарівна,
русалко ніжна, лагідна синичко,
казкова феє, ти – сама весна!

Красуне, рибко, світанкова зоре,
голубко сиза, мавко лісова,
моє кохання – море неозоре,
його не здатні передать слова!;
Твої глибокі і ласкаві очі,
як ті волошки, що в житах зорять!
Створив шедевра всемогутній Зодчий,
щоб хтось не міг ночами вільно спать…

Це станеться обов’язково

Сьогодні щастя я тобі куплю
у Неба і здоров’я на додаток.
Прозорого, як серце з кришталю,
і чистого – як сніг. Це на початок…

Що буде далі? Відає лиш Бог,
яку він нам обом призначив долю.
Можливо нарізно, а може і удвох,
ми рватимем квітки в небеснім полі…

Та як би там вже, люба, не було,
збери в кулак усе своє терпіння,
забудь назавжди труднощі і зло –
Він дасть тобі своє благословіння.

Бо наречена ти Його, Його дочка,
хоча усі свого ми Батька діти,
натхненно молишся вночі не при свічках –
Його ім’я для тебе завжди світить!

Хай буде казка!

Життя, як існування, не цікавить
й ніколи не цікавило мене,
якщо там балом лише шлунок править
чи щось там поряд, хай і чарівне…;
Воно мене цікавить з точки зору
мистецтва, тобто творчості процес.
Тоді за ним піду я вперто в гори,
удалечінь – до самих до небес!

Тоді за ним пірну я у глибини,
на саме дно, у зиму й буревій…
Прожив його я більшу половину,
та ще не бачив казки своїх мрій!

Її побачити ж я безсумнівно хочу,
та й хто не хоче, покажіть мені!
Майбутнє зорі в небі ген пророчать
і ти посеред них – у вишині!

Любов двох душ

Звичайний чоловік, дорослі діти,
квітки з котами, ноти, власний дім…
Для неї щастя сонцю порадіти –
тож не чекала на осінній грім!

Життя земного більша половина
уже минула шпарко у обох,
та восени змінилась якось днина,
коли їх душі познайомив Бог!

Так, саме душі! Не серця, не долі,
не власну справу, спільний інтерес…
Як присмак нерозрадженого болю,
як щемно-невимовний досі стрес.

Навіщо їм оці випробування,
спокуси юних, вже далеких днів,;
примарні на майбутнє сподівання
і спогади п’янкі солодких снів?!.

Хоча вони причин тому й не знають,
але назустріч вперто манить двох
і душі їх так віддано кохають,
що ту любов послать міг тільки Бог!

У озері місяць купався

У озері місяць купався,
тихцем з-за кущів виглядав,
під берегом потайки крався –
кохану у лозах шукав.

Зоря ж молода заблукала
в холодній осінній імлі,
а потім між трави упала
й розтанула у ковилі.

Не стало їй сил споглядати,
як з іншими легінь кружляв,
сумуючи тихо зітхати,
Чумацький торуючи шлях.

Коханих любіть і шануйте,
всміхатися зайве другим,
стосунків крихких не руйнуйте,
бо щастя розтане, як дим…

У озері місяць купався,
тихцем в очерет зазирав,
під берегом в розпачі крався,
та пізно – себе обікрав!;
Осіння радість

Новому я радію дню,
що починає світлий ранок,
і сонця теплому вогню,
що ніжно золотить серпанок.

Радію посмішці твоїй,
що промінцем зоріє з фото,
й букету із казкових мрій,
що поглинає всі турботи.

Вві сні радію й наяву
калині, осені причастю…
Тобі радію й тим живу,
бо то уже – вершина щастя!

Ніч-чарівниця

На березі під музику прибою
у відблисках багаття і зірок
ми слухали чарівну ніч з тобою,
а хвилі мили теплий ще пісок.

Ми дихали одним п’янким повітрям,
твоє волосся ніжно гладив бриз
і місяць хмари гострим різав вістрям,
і мило линув зоряний каприс…

А іскорки над полум’ям кружляли,
немов злетіти прагнули до зір,
та ми тоді, кохана, ще не знали,
що двоє нас на весь безмежний мир!
;
Ще нас чекають щастя миті

Пролинула, відквітла, відлетіла
блаженного кохання світла мить,
та не лишила ще уяви сила
і серце хоче віддано любить…

Осіннім дивограєм ваблять клени,
по-літньому ще липи шелестять
і дуб стоїть у всій красі – зелений,
і росами ще ранні ранки снять…

Горить калина пломенем червоним,
немовби душу силиться зігріть –
її яскраві, із рубінів, грона
нам допоможуть довго не старіть…

Осіннє небо манить синявою,
хоч листопад в багрянці на поріг.
Ще стрінемось, любове, із тобою
на перехрестях завтрашніх доріг!

Парусник „Кохання“

Любов підносить, бадьорить,
від неї виростають крила!
Та інколи буває мить,
що опадуть тугі вітрила
і парус на щоглі висить…

Судно; захватить мертвий штиль
в полон поміж морської гладі
і до появи свіжих хвиль
лиш білим чайкам буде в радість
той несподіваний сюрприз.;
Але ж не вічно кораблю
так дрейфувати серед моря
і парусам своє „люблю“
промовить вітер. На просторі
він скине якірну петлю.

Настане ще жадана мить –
наповнить подих враз вітрила…
Любов хвилює, бадьорить,
від неї виростають крила…
Вона підносить у блакить!

Ще хочеться тепла

Земне буття спливає надто хутко,
експрес „Життя“ пришвидшує ходу…
Питання огортає серце смутком –
Чи мрію заповітну віднайду?

Чи стрінеться ще той, за ким скучала,
сльозу не раз зронивши у журбі,
безсонними ночами виглядала
й зізнатися боялася собі…

І ось зустрівся, але надто пізно –
уклад, закон, обов’язки, сім’я
ще й Батько зверху поглядає грізно…
Ну як тут вдовольнити власне „я“?!.

Терзається душею сива жінка
й закоханий у неї чоловік…
Відверто – нетипова ця картинка,
давно надворі двадцять перший вік.;
Мелькають кілометри, дні, години
і десь вже незабаром й вічна мла,
але вона усе ж жива людина,
їй хочеться хоч трішечки тепла!..

Зітхаю

Зітхаю… Із сумом зітхаю,
та серцем до сонця горнусь.
Чекаю… Любові чекаю
і знов помилитись боюсь.

Літаю… У думах літаю
один у далекі світи.
Тікаю… Від себе тікаю,
але не вдається втекти…

Малює… Уява малює
і очі твої, і вуста.
Хвилює… Як душу хвилює
чарівна та пісня, проста!

Шукаю… Кохання шукаю,
та в кожного доля своя.
Гукаю!.. Тебе я гукаю,
а ти в невідомих краях…

Ховаю… Від себе ховаю
й від інших свої почуття.
Не знаю… Що буде, не знаю,
як далі складеться життя…

Бентежить… Постійно бентежить,
що час неупинно біжить.;
Залежить, від тебе залежить,
чи буде на серці сніжить.

Плекаю… Надію плекаю
на зустріч у райських гаях.
Кохаю… Безмежно кохаю,
голубонько сиза моя!

Романс зрілої любові

Любов статечна – ніби та примара,
немов пекельні чари чи дурман,
останній шанс полинути за хмари,
думок солодких пристрасний туман.

В якому віці серце більше плаче?
Звичайно ж – ув останньої межі…
Кохання літнє – то нарзан неначе,
оази життєдайні міражі.

Життя вирує, кров хвилює серце,
бентежить душі, голови п’янить…
Потоки терцій, з’єднаних у скерцо,
нас духом об’єднають хоч на мить!

Любов остання – ніби промінь світла,
ковток вологи у спекотний день.
На жаль, лиш восени вона розквітла,
щоб заспівати декілька пісень…

Любов поважна – випадок, дар божий,
то талану; в житті останній шанс.
Тож хай Всевишній стане на сторожі,
кохання літнього щоб не стихав романс!;
Прости

Я кохаю тебе, як кохав,
і до смерті кохати вже буду.
Ні на йоту тобі не збрехав
і байду;же, що скажуть там люди…

Не тримаю на тебе я зла
і прощати не бачу за віщо.
Жаль – не маю я стільки тепла,
щоб змінити планиду цим віршем!

Бо для тебе суддя лише Бог,
найсвітліші із ним твої миті.
Не судилось нам бути удвох
в цьому дивному й грішному світі…

Але що б не надумала ти –
я прийму твоє рішення, люба.
За любов мою щиру прости,
ти для мене – і радість, і згуба…

Ще не все втрачено

Тоді я був лише не скрипалем,
тепер уже, на жаль, й немолодий…
Та серце огортає ніжний щем,
як пригадаю милий образ твій.

А ти така ж – красива й молода,
і чарівна усмішка на вустах.
Десяток літ, на щастя, не біда,
коли душа літає, ніби птах!
;

І серце б’ється рівно, мов часи,
нехай не все задумане збулось…
Можливо, бракне ранками роси,
та в пам’яті тепло ще збереглось!

Найкращий день

Цей день – найкращий у житті,
його не упусти й хвилини!
Нехай прозріння миті ті
довіку музикою линуть!

Гаряче серце кине страх,
його диктат у бездну кане,
туманом на семи вітрах
умить він назавжди; розтане.

І дріб’язковість метушні
залиш безжально у минулім,
щоб спогади твої страшні
в потоках радості втонули.

Ввійди рішуче в щастя храм,
де поселилася свобода.
Відкрий замки десятків брам,
відчуй найвищу насолоду!

Надія, віра і любов
хай в душу вселяться навіки
й життя тобі дарує знов –
кохання повноводні ріки!
;
Осіннє надвечір’я

Танцює осінь танго з листопадом,
кружляє листя в вальсі чарівнім
і зорепадом сиплеться по саду,
де сумно трохи й радісно мені.

Радію зорям в неосяжнім небі
і різнобарв’ю теплих кольорів,
та сумно, що цей день минув без тебе,
хоч довго ще над обрієм зорів…

Час неупинно котиться до ночі
і серце від непевності щемить.
Твої глибокі і сумливі очі
мене не полишають ні на мить…

Не тратьте час

Не тратьте час на тих, хто вас не любить,
кому ви збайдужіли вже давно,
хто не пригорне вас, не приголубить,
кому дорожчі друзі чи вино…

Пройшла любов, кохання вже минуло,
розбіглись діти, внуки підросли
і ваша пам’ять тягне у минуле –
туди, троянди пишно де цвіли.

Де серце билось, музика лунала,
хотілось птахом в небо полетіть…
Пісні давно дзвеніти перестали,
скінчилась почуттів високих мить.
;
А поряд десь існують інші люди
і в когось серце з ніжністю щемить…
Не тратьте час на тих, хто вже не любить,
є досить тих, хто хоче ще любить!

Не знаю

Чому мені сумливо на душі,
коли тебе побачу чи згадаю?
Не знаю…
І пишуться такі ж сумні вірші,
і серце пошматоване ридає…

Навіщо, люба, доля нас звела
в осінній час, журливим листопадом?
Випадок?
Своя доріжка кожному лягла,
чи всяк з нас подолає свій розпадок?..

Куди моя стежина приведе,
що губиться ген-ген, за небокраєм?
Не знаю,
чи взагалі тебе зустріну й де…
Нічого, Боже праведний, не знаю!

Осіння симфонія

Вже дні холодні осінь пустила під укіс,
укрила чарівниця багрянцем сонний ліс,
струсила вербам коси, послала килими
і кришталеві роси збирає для зими.
;
Поволі лист осінній кружляє між осик,
розтав у неба сині давно лелечій крик.
Берізки ніжні віти схилили до землі,
рубіни горобини горять на жовтім тлі.

Задумалась калина про свій дівочій вік,
що час рікою лине, вже скоро й новий рік.
Укриє покривалом зима поля й луги
і білим опахалом прикрасить шелюги.

Та ще крокує осінь, довкілля золотить,
стіжки світловолосі простують у блакить.
Нас знову зустрічає найкраще із чудес –
симфонія осіння лунає до небес!

Давай поринемо у осінь

Давай поринемо у осінь,
у золото її дібров,
у прохолодну неба просинь,
де причаїлася любов!

Давай зануримось в багрянець
і бронзу вікових гаїв.
Так хочу бачити рум’янець
і очі голубі твої!

Давай відкриєм наші душі
коханню чистому усе ж.
Любові справжній – вік байдужий,
вона не знає, люба, меж!
;
Давай полинемо до сонця
під осені чарівний блюз
і візьмем Бога в охоронці.
Господь освятить цей союз!

Надію не згасити

Хоч зранку день сльотавий і похмурий,
за хмарами все рівно світить сонце.
Нехай його проміння ми й не бачим,
та все одно воно тепло дарує.
Хоча негода злиться і лютує,
дощами заливає все на світі
і непроглядний морок сіє всюди,
ще й навіває невимовний страх,
та не дістати тепле їй світило,
не стерти його посмішку привітну,
як і надію в серці, що кохає –
негоді вже нізащо не згасить!

Острів

Ще в юності потрапила на острів,
в бурхливім океані власних мрій.
Проблема з часом стала вельми гостро
й порушила думок чарівних стрій.

Життя сімейне, побут притупили
рожево-безтурботні почуття
і острів той вже серцю став немилим,
але занадто пізні каяття…;

Не можу більше жити в тій темниці,
на острові утрачених надій.
Розширились у темряві зіниці,
але не видно заповітних мрій.

Від острова страждань я відштовхнуся,
зроблю зусилля всім наперекір.
Хай світ супроти весь, але борюся,
як загнаний в пекельну клітку звір…

Рішуче кинусь у бурхливі хвилі –
хай вітер, дощ, дев’ятий навіть вал…
Лишатися на острові несила,
як не судив за це мене б загал!

Я попливу до берега – на вогник.
Він крізь пітьму зорить удалині.
Кохання відчуваю щемний поклик,
що маяком відсвічує мені!

Осінній вальс

Нас кохання захопило в чарівний полон,
та скінчилося проміння літнього тепло.
На гостину завітала осінь золота
і дощем на землю впала неба висота.

Не забуду ту мить, неба сизу блакить,
як в дивовижнім сні стрілася ти мені,
бронзу гаїв-дібров, ту осінню любов,
сонця теплих країв, губи ніжні твої.
;

Осінь вальсом закружляла в листі золотім
і барвистим покривалом заквітчала дім.
Тепле літо відлетіло у чужі краї
і з собою прихватило почуття твої.

Не почавшись, закінчився літній зорепад,
вже на зиму задивився сумно листопад,
Гляну я тобі у очі, моря глибину,
все життя кохати хочу лиш тебе одну.

Осінь і щастя мить, неба сиза блакить,
у дивовижнім сні – ти зустрілась мені.
Бронза гаїв-дібров, та остання любов,
сонце теплих країв, руки ніжні твої.

Миколаївська осінь

Пора сумлива щедро сипле чари
із золота і бронзи навкруги.
Над містом вітер гонить хмар отари,
а нижче – хвилі в бузькі в береги.

Багряне стелить осінь покривало
і листям роки падають до ніг.
Хоч часу ще попереду немало,
та скроні все густіш вкриває сніг.

По вулицях ступає гордо осінь,
фарбує парки в теплі кольори.
Ще зелені немало в кронах й досі,
та ближче все ж зимовий колорит.
;
Жінка

Сплелося все в тобі: турбота,
любов і радість, і краса,
і усміх з присмаком скорботи,
й сльозинок вранішня роса…

Киплять і пристрасті, й бажання
в тобі, як гейзер. Ні – вулкан!
І на майбутнє сподівання,
щасливий, не гіркий, талан.

Така звичайна жінка й мати,
що просто величчю горить.
Їй палко до снаги кохати
і дуже легко погуби;ть…

Хай не спадуть твої вітрила
і Бог тебе благословить,
щоб дарувала тільки крила,
які підносять у блакить!

Як бути?

Притихло, спохмурніло, захололо
усе навкруг в очікуванні зла…
Ось-ось заплаче небо й матіола
в саду давним-давно вже відцвіла.

Всміхатися і я давно не в змозі,
але занадто пізно і ридать –
все рухнуло, розбилось на порозі
і дру;зок вже нізащо не зібрать…
;
Чому ж душа болить, скажи, мій Боже,
навіщо ти явив мене на світ?!
Невже мені ніхто не допоможе
тяжкий, мов камінь, з серця зняти гніт?!.

Куди подівся розум мій? Не знаю!..
Беззахисна я стала, мов дитя.
У іграшці забаву все шукаю,
перетворивши в жах своє життя…

Порадь мені, як бути, люба мишко.
Як зрозуміть, де правда, де обман?
А може розгорнути нову книжку
та інший прочитати все ж роман?!.

Тільки ти

Зустрілись ми тоді по волі Бога
чи іншого і статись не могло?
Всевишнього потрібна допомога
мені була, бо смуток вкрив чоло…

Про тлінне бесіди звичайні і про вічне,
добро і зло, нена;висть і любов…
Мирське поволі, не теологічне,
проникло щось в мою холодну кров.

Перегорнув життя свого сторінку
чи біс облюбував моє ребро?..
Вразливу у тобі розгледів жінку,
світилась що, як сонечко, добром.

Своєю неземною добротою
ти в душу непомітно увійшла,;
позбавила жаданого спокою
і серце у полон моє взяла…

Тепер проси у Бога серцю тишу,
щоб край поклав Господь тому жаху
і стрілася таки, як можна швидше,
за тебе краща на моїм шляху.

Що почуття й твої весь час лоскочу,
чи є у тім якась моя вина?!.
Та кращої не бачу і не хочу,
зориш для мене – лише ти одна!

Чужий

Чужий я для тебе… Чужий!
Таким вже назавжди лишуся…
На мене ти зла не держи,
на тебе я теж не серджуся.

Та нащо надію мені
цей час ти дарма подавала?
Хоча у душі глибині
ніколи мене не кохала…

Навіщо старі почуття
у серці палкім розбудила?!
Ввірвалась у мирне життя
і спокою знову лишила…

Чужий я для тебе… Чужий!
Мені б зрозуміть це відразу…
Про дружбу відтак не кажи –
забудемо все і одразу!;
Розділ 3. Стежина на Парнас

Слово про слово

Все, що існувало мить бодай,
будить спогад, як стежина в полі,
що біжить удаль, за неба край,
на узбіччя нетривкої долі.

А буття, пронизливий як дзвін,
розтина життя чийогось промінь,
бо стрімкий і незупинний він,
мов весни порив, нестримна повінь.

Згодом стане каменем і дуб,
та й його в пісок вода розточить.
Як не в’ється молодецький чуб,
як не манять звабності дівочі…

Все живе в майбутнім відімре,
але мертве оживе із часом –
бо й через віки дзвінкий катрен
стріне хтось на камені Парнасу!

Поет

Поет не народився випадково,
якщо він тільки, взагалі, поет,
бо майже кожне сказане ним слово
вплітається у пісню, вірш, сонет…

Бо всяка фраза, мов стріла із лука,
запущена у доленосну ціль,;
а кожен твір – уяви лет і мука,
вершина щастя й невимовний біль.

Дзвінкі катрени – камінці, цеглини;
з них неприступну він кладе стіну.
То захист і надія для людини
на мир, що переможе все ж війну.

Поет – то честь і совість для суспільства,
його обличчя, фаху еталон,
борець за правду з силами злодійства,
слуга народу і його закон.

А ще скажу усім одне напевно –
зразок смаку він, вищий етикет.
Така людина у наш час непевний
й достойна лише імені Поет!

Моє кредо

Пишу про те, що бачу, відчуваю,
із чим не згоден, щиро не люблю…
Про те, Вітчизну як свою кохаю,
до бідних сповнений природного жалю.

Пишу про те, що не чекаю чуда,
надіятись на себе тільки звик,
що в світі – більше люди, не паскуди…
і свій стрімкий приборкую язик.

Ще сподівання, мрії і тривоги
вплітаю у поезії канву.
Долаю вперто я свою дорогу
й пишу про те, чим в світі цім живу.;
Від чого пишуться вірші

Від чого пишуться вірші?
Від радості і горя.
Коли спекотно на душі
чи вражень ціле море.

Коли горить вона вогнем
від болю чи кохання.
Як серце огортає щем,
бо йде любов остання.

В літах уже ви, молоді –
в житті буває трудно.
В минуле тягне лиш тоді,
якщо тепер марудно.

Коли ж ти ситий, як хом’як,
і рівномірно дишеш –
нічого путнього ніяк,
нізащо не напишеш!

А ви як думали?

Навіщо я пишу вірші? –
мене запитують нерідко.
Вони комусь не до душі,
комусь – як в полі маку квітка…

Для чого я пишу вірші? –
щораз цікавляться колеги.
У чім для мене суть маржі,
де все як з Альфи до Омеги…;
Для кого я пишу вірші? –
інтересуються частенько.
Чи задум свій уже звершив,
чи ціль поставлена близенько…

Питання ставляться всерйоз,
а хтось тихцем гримаси корчить.
Хоча для мене це курйоз,
та що робить людині творчій?!.

Бо творчість – то такий рушій,
здолає біль, журу, тривогу…
Вірші пишу я – для душі!
А ви як думали, для чого?

Груднева ніч

Холодна тиша дихає словами,
як сніг у сяйві місячнім іскрить.
Кріпкий мороз дзвінкі виводить гами,
повітря кришталеве аж бринить.

З кишень всю вовну витрусило небо,
земля пуховим вкрилася рядном.
Зима природі знов приносить требу,
оздобивши все дивним полотном.

Грудневий місяць в цю зимову пору
у сни приходить критиком старим,
немов потвора лізе до комори,
ламає стрій із вистражданих рим.

Про невиразність щось мені буркоче,
відсутність новотворів, мелодрам;
та его моє солодко лоскоче
рясним вінком тернових епіграм.

Візьму в долоні снігу для натхнення,
занурюся обличчям, як у вир –
зими пізнати хочу одкровення
і цей безмежний, неповторний мир!

Не здавайся

Не здавайсь! Ніколи не здавайся,
як би тяжко не було тобі.
Посміхайся! Завжди посміхайся
всім наперекір, навіть собі.

Не здавайсь ніколи і нізащо!
Хай там що, хай тисячі пліток…
Бо від того вже не буде краще,
переможених не жалує ніхто.

Місяць-поет?

У чорній безодні неба нічного
місяць блукає яркий.
Поряд з тим старцем не видко нічого,
зорі закрили хмарки.

Що він шукає, отой волоцюга,
котре сторіччя підряд?
Вперто мандрує до ранку по кругу…
Хоче надибати клад?

Чому не спиться нічному гульвісі
десь між хмаринок-перин?;
Щось роздивляється в темному лісі,
раптом загляне за тин…

М’яко ступає по площах, майданах,
мимо нових бутиків.
Лиш на хвилину над містом він стане,
струсить пилюку віків.

Мовчки огляне долини і гори,
пройдеться поміж вершин,
з сумом у далеч вдивляється моря…
Може й він пише вірші?!

Можливо

Можливо в році цім новім,
десь в полі дальнім, серед жита,
собі тихенько розповім –
без тебе як учився жити…

Як вічність в Господа просив
навколішках, посеред хати,
до крові губи прикусив
й минуле вчився забувати.

Як щодоби шукав себе,
все прагнув правди, мов спасіння,
та знов і знов чекав тебе,
немовби Бога воскресіння!

Як подумки зовсім один
блукав у просторі і часі.
Як зупинився часу плин,
себе вже бачив в темній рясі…;
Як підземеллями душі
життя носив, немов офіру.
Як несподівано вірші
любов мені вернули й віру!

Лише собі… Помилуй, Боже!
Десь у степах, посеред трав,
бо зрозуміти мене зможе
лиш той, хто палко так кохав…

Подорож

Пливу човном прозорим, мов зі скла,
життя рікою шість десятків літ.
Від сонця доста я зібрав тепла,
знаходив часто папороті цвіт…

По берегах – стіною окуга,
туман долину густо огорнув.
Давно затихли жайвори в лугах
і вітер прохолодою дихнув…

Вода парує, ніби молоко,
в повітрі запах полину висить.
На березі статечний дід Сашко
із вудкою задумливо сидить.

Заплющу очі – ранок у росі,
біжу босоніж вдаль по споришу.
Від захвату тону у тій красі,
надихатися юністю спішу.

Навіяне, в картину що сплелось,
як ковдрою густий туман накрив.;
Минуло півстоліття, пронеслось,
але здається – нібито й не жив…

Здається – все не гірше за людей,
але комфорту мало на душі.
Залишу після себе що? Дітей!
Ще роздуми, пісні, байки, вірші…

Вони весь час лунають в голові,
як у діброві щебет солов’я
і раптом розумію, се-ля-ві,
що дід Сашко насправді – то вже я…

Нічні мандри

Нічка розвішала зорі над обрієм,
ніби яркі ліхтарі.
Котиться променем сонячним здобрений
місяць о пізній порі.

Тихо в гаю, тільки листя колишеться
та ще не спить соловей.
В нічку таку дивакам саме й пишеться –
ямб зазвучить чи хорей…

Спомини, спомини в’ються у просторі…
Тихо – один я в гаю.
Лезом шаблюки козацької, гострої,
врізались в пам’ять мою.

Небо заквітчане ясними зорями,
в мандри податись не гріх.
З ніччю краями літать неозорими
в думах відправлюсь своїх.;
А що робити?!.

Розчарувань тоді в вас менше буде,
ілюзії як вдасться подолать.
Мов меседжі підступного Іуди,
вони давно бентежать кожну стать.

Без мрій і зараз жити неможливо,
вони завжди тримали на плаву.
Тож попри свій характер норовливий –
надіюсь, мрію, вірю й тим живу.

Фантазій подих

Я не мольфар і не вістун,
та семи п’ядей не потрібно,
щоб напророчити нехибно –
ніяке золото чи срібло
не сколихне душевних струн.

Осіннім золотом дібров,
гаїв і долів неозорих
в повітрі, мов кришталь прозорім,
переливаючись, як зорі,
прямує вдалечінь любов.

Як срібло чарівних снігів,
що в сонця променях іскриться,
в зимовій казці буде сниться
та ніжна фея-чарівниця
з гірських далеких берегів.

Я не мольфар і не вістун,
але звучать душевні струни;

і вітерець колише вруни,
і пестить посмішка фортуни,
і словом бавлюсь, мов пустун…

Ліра

Невже заснула ліра, задрімала,
розладилася чарівна струна?
Мереживо думок моїх загалу
нести невже стомилася вона?

Хіба й надалі будемо незримо
топтатися на місці мов дитя?
Невже ми в цьому світі пілігрими,
із пустоти прямуєм в небуття?!.

Мелодії кружляють падолистом
в моєї ліри завше восени.
Чому ж під весняного вітру свистом
у душах не відлунюють вони?

Невже не в силі зараз ми народом
одним себе, у єдності явить,
щоб повернути віру і свободу,
щоб волю і майбутнє захистить?!

Лише тоді яскраво нам засяє
щасливого прийдешнього зоря,
як біблії з вождями поміняєм
на український томос – Кобзаря!
;
Схід сонця на Бурханах

Зі мною стрітись думав хто в раю,
вас вимушений дещо засмутити –
не шанував планиду я свою
і не давав їй в спеку доста пити.

Звертав частенько з битого шляху,
щоб віднайти лише свою дорогу,
бо ненавидів чванство та пиху;
і мало вірив казочкам про Бога.

Не можу чорне білим називать,
хвостом виляти, щоб пролізти вгору,
і крокодилом сльози проливать,
коли про вічне міркувати впору.

Дивлюсь на Вовчу з сивих Бурханів,
пригадую село свого дитинства,
як бігали на річку без штанів
й не знали ще такого лицедійства…

Душа

Ти, ду;ше моя всім відкритая,
невже не втомилась від ран?
Підступною лжею сповитая,
що плодить черговий обман.

Ти, ду;ше моя неприкаяна,
хіба не набридло тобі
бентежитись смутком розкаяння,
брести в непроглядній журбі?
;
Ти, ду;ше моя непокірная,
чом сумно повісила ніс?
Фортуна, подруга невірная,
життя понесла під укіс…

Ти, ду;ше моя норовливая,
на спокій надію облиш,
мов кінь з золотистою гривою –
в безкрає майбутнє летиш.

Ти, ду;ше моя невмирущая,
коли в небуття відлетиш –
на мить осягнувши все сущеє,
простиш всіх і благословиш!

В пошуках себе

Як загубився в нетрях непролазних,
хитросплетіннях власної душі,
в вервечці днів пустих і невиразних –
для нових вражень віднайди рушій.

Зміни умови власного дозвілля,
до зір далеких думами полинь,
гони нудьги гнітючої засилля,
перебори безсилля й власну лінь.

Поринь у щось нове і закохайся,
втони у водоспаді почуттів,
не хнич, а більше щиро посміхайся
і не шкодуй ніко;ли теплих слів.

Змирися з тим, що нині уже сталось,
минувшині немає вороття;
хай що б тобі там знову не здавалось,
бо рух постійний – то і є життя.

Спасибі

Я дякую тобі, мій Боже,
що рано-вранці устаю,
що сам іще ходити можу,
знайомих, друзів впізнаю.

Що світ барвистий чую й бачу,
за неба чисту синяву,
за серце щире і гаряче,
що у країні цій живу.

Що можу мріяти й любити,
а не томитися в журбі,
що сильно не хворіють діти –
спасибі, Господи, тобі!

Натхнення

Ранковим туманом з Інгулу
за вітром натхнення пливе,
поверне уяву з загулу
і враз все круго;м оживе;.

Розквітнуть у думах довкола
ріка, комиші, небокрай,
а виведе дрізд своє соло –
і муза поверне в цей рай.
Я теж заведу власне соло
і ляже строфою розмай!;
Машина часу

Машину часу ти створи собі,
великих коштів це не вимагає.
Зате допомагає далебі
в щоденних мандрах аж за небокраєм.

Вона відносить нас у ті часи,
як Всесвіт був, мов макова зернина.
Зробити може це без зайвих сил
і пересічна в творчості людина.

То що вже говорити про майстрів,
хоч дрібку хисту що до того мають?!
Та варто зауважить в кілька слів:
одні творять, а інші – витворяють…

Твоя уява – ось той апарат,
фено;меном що у народі зветься.
Вона за світло швидше у стократ
просторами космічними несеться.

Підвладні їй галактики, світи,
які звичайним людям недосяжні.
Подорожуєш часто, друже, ти
машиною у часі неосяжнім?

Я гімн співаю кращій із машин,
яка четвертий вимір підкорила.
Бо наша думка – справжній чудоплин,
то величезна, незбагненна сила!

Машина ця незвідане творить,
а осягнувши давнини все сутнє –
вам відстань підкоряється умить
у подорожі в чарівне майбутнє!;

Уява дозволяє зазирнуть
в його найпотаємніші глибини.
Не зміг би час і простір розітнуть –
не написав би навіть десятини!

Поетичні витребеньки

Для кого пишуться романи чи вірші –
для обраних, широкого загалу?
Знавець літератури розсмішив,
як мій доробок кинув на поталу:

„Він взагалі для мене не поет, –
сказав авторитетно в хвилю гніву.
Де думки глибина, уяви злет?
Бо репортаж – не поетичне чтиво!

Незрозумілі образ, зміст, сюжет…
Своїх ідей бракує, новотворів!“ –
так говорив і говорив естет,
як вітер хвилі гнав круті по морю.

В житті стрічав я критиків не раз,
що кидали людей напризволяще.
Вони загальних не жаліли фраз…
Якщо не так – то сам зроби щось краще!

А ще згадався принциповий спір –
чи слід вважати за гриби опеньки…
Я віршем визнаю життєвий твір,
все решта – поетичні витребеньки.
;
Сучасним знаменитостям

Ти видатний сучасності поет?
У тебе звань – як у собаки блох,
художник незрівнянний і естет,
здобутків маєш скриню й повний льох?

А що ж такого пан цей написав,
чим ощасливив славний свій народ?
Сьогодні темним нам повідай сам,
як захищав Вітчизну від заброд.

Говориш Ненька в кожного своя,
що мови нам потрібно розвивать?..
Не буде діла з даного роя,
в народі кажуть так, – Ні дать, ні взять!

І тих „митців“ – хоч греблю вже гати,
шедеври строчать й поглядають в ліс.
Щодо таких – давно я „йду на ти“,
бо під ребром у них сховався біс.

Народження зірки

Ти на олтар поклав усе життя,
схилив його, як голову на плаху.
Назад уже немає вороття, –
прорік і в дійсність врізався з розмаху.

Ти кинув на вівтар свою любов,
з грудей безжально вирвав власне серце.
Палку, гарячу, вічно юну кров
все приправляв чілійським красним перцем.
;
Але не безкінечний цей політ,
за все в житті приходиться платити.
Прийшов ти в цей шалений дивосвіт,
свою зорю щоб в небі запалити.

Музика поезії

Наснився чи навіявся,
побачився в вікні.
Надумався, привидівся,
а може навіть ні…
Романсом лине музика,
читає вірш поет,
нервово крутить ґудзика –
звучить новий сонет.
Поміж словами й нотами
іскряться почуття.
Короткими частотами
пливе удаль життя…

Початок епілогу?

Біжить вперед життя мого дорога,
мелькають дні, години, місяці…
Простую вдаль від отчого порога,
а десь чекає вічність у кінці.

Робив – що міг, у чому розбирався,
долав свій шлях і вірив в майбуття.
Усе було – і плакав, і сміявся,
історію писав всього життя.
;

Старався не чорнити власну совість,
здобув немало гідних перемог.
Все ближче до кінця життєва повість,
вже впору починати й епілог…

Із чого починати? Геть не знаю,
та за минувшим часом не тужу.
Від вічності я не чекаю раю
і зла на строгу дійсність не держу.

Осінній менует

Вином і сумом осінь повнить келих,
на сонці грані років виграють.
В вервечку снів барвисто-невеселих
поринула моя життєва путь.

Туман тривог думки мої клубочить
і образи летять за неба край,
та пам’ять відпускати все ж не хоче
ласкаве літо й весняний розмай.

Багрянець листям стелиться під ноги
і на узбіччя падає душі.
Іду вперед наосліп, без дороги
туди, де щедро пишуться вірші.

Туди, мене чекає де безмежність,
де тиск уже відсутній стелі й стін.
Іду вперед, забувши обережність,
туди, де не важливий часу плин…
;

Хто вона?

Поезія для мене – вже не хобі,
то майже стиль всього мого життя.
Це як Сахара чи пустеля Гобі,
Чорнобиль із проектом „Укриття“…

Поезія – потреба говорити,
свої думки до людства донести.
А як без думки в цьому світі жити?
Мов на піску наводити мости…

Поезія – дружина і коханка,
а також повсякденний стан душі.
Вона не тимчасова забаганка –
повітря, що спресоване в вірші.


 
;
Розділ 4. Мачулівські усмішки

Вовкулака

Скільки б вовка не кормили, а йому все мало.
Тягне, цупить він щосили до свого кагалу.
Там теличку на узліссі чи бичка заріже,
тут вівцю, бо лицар бісів любить краще й свіже.

Тягне, цупить він щоднини, волочить до лігва,
і нерідко від дани;ни закипає лімфа.
Забереться до кошари, двері не завада
для лісного санітара, й виріже пів стада…

Коли якось сонце сіло, після паші, вівці
зібралися на нараду у своїй домівці.
Стали думати-гадати, як їм з вовком зладить,
хто приборка супостата, хто біді завадить.

Приміряли в кандидати і ведмедя, й лиса,
сіроманця ж, супостата, добре знали в лісі.
Але всі лише жахались вовчої натури –
врешті-решт повідпадали всі кандидатури…

Хтось промовив, – Затяглися з сторожем дебати,
із двох зол тепер потрібно менше обирати.
Як ікластого узяти на вільну посаду,
буде сірий бережніше ставитись до стада.

Пропозицію схвалили і зійшлись на цьому –
запросили ненаситця до рідного дому.
Ще й оплату на порядок вищу положили,
не чіпав щоб малих ярок, не терзав щосили…
;
А на ранок у кошарі знов сумна картина –
вічним сном вже пів отари спочива під тином.
Вовкулака ж пузо гладить і сміється хитро,
бо начхати, що там пишуть барани у титрах.

Він тепер керує хвацько, мітить у завферми
й претендує обиратись на наступний термін…
Скільки б вовка не кормили, а він все до лісу
повертає морду сіру, бо слугує бісу!

Пацюки

Колись у ліс забрів один медвідь.
Сподобалась йому зелена хаща
і залишився в тому лісі жить
топтун Мишко, з дитинства роботящий.

Його громада радо прийняла
в розкішні лісові свої пенати,
та заячу посаду лиш змогла
Михайлу косолапому надати.

Погодився й старанно працював,
виконував ведмедячу роботу –
дерева гнув і бджілок доглядав…
До сьомого Мишко трудився поту!

Та випадково у один із днів,
коли жував свій трудовий окраєць,
із звірів хтось йому все ж розповів –
Мишка посаду обіймає заєць!..

Не витримав топтун тут дивини,
до Головлісу написавши скаргу.;
Приїхала комісія слонів –
на місці розібрати прикру сварку.

За куцим ті послали враз гінця,
на заячі поглянуть документи,
а той з кишені витяг гаманця
й надав слонам вагомі аргументи.

Тоді слони послали за Мишком.
Наказ він дав про працевлаштування,
та був зупинений єхидним вмить смішком
і зрозумів – даремні сподівання.

Один з комісії задумливо сказав,
примружуючи очі, мов китаєць, –
Навіщо, Мишо, вам оцей скандал,
по документу ви, шановний, заєць!

Таких в житті немало в нас комісій…
Скажу для тих, кому ще не втямки,
що на слонів посади в Головлісі
були оформлені – звичайні пацюки!..

Нова естрада

Попса нівечить ще незрілі душі,
та й рок із хеві метлом на коні.
Інертні стали ми, якісь байдужі,
народжується нове… з маячні.

Лісного сонця зараз не почути,
в неволі як співали диваки!
Прийшла свобода і… зміліли люди,
вульгарні нині в моді співаки.;
Яка там суть, лиш виродження зойки,
а знаменитий той, хто захворів.
На сцені він трясеться й дико ойка
без совісті, без честі, без штанів…

Де пісня, що співати б закортіло
і на віки слова запам’ятать?!
Вони ж волають про шматочок тіла,
яке так хоче з кимось… переспать.

Нахабно і бездарно, як з похмілля,
для важності додавши хрипоти,
мішками сіють, мов кохання зілля,
дурману суміш ту і блекоти.

В прозорих пелеринках чи без статі
голосять, оголившись без причин,
без віри і найменшого поняття
в тепло жінок і мужність у мужчин.

Щоденно із усіх телеекранів
ми безсоромність чуємо тупу –
солісти вперто сиплють сіль на рани,
перетворивши мед в густу ропу…

Нарешті

Далеко уперед ступило людство,
настав нарешті двадцять перший вік.
В минулому лишилося паскудство,
коли не знав альтернативи чоловік.

Гуляю рідним містом і радію,
широкий вибір на найтонший смак.;
Як душу спраглу звідусіль леліють
шедеври, що створив якийсь мастак.

Салони унітазів і сифонів
чи шмуток авторських, спакованих в тюки!
А студії прокладок і тампонів –
уяву розривають на шматки…

Нарешті сталось, Господи, здійснилось –
ми права вибору нарешті досягли!
Злетіли так, що й уві сні не снилось!
Як вправно нас, насправді, запрягли…

Не грайтесь з сімейними

З подружніми не грайтеся в любов,
послухайте життєвої поради:
хто зрадив раз – напевно зрадить знов,
на картах навіть нічого гадати!

Недовго той триватиме екстаз,
фіаско закінчиться вся бравада:
особа, схитрувала що хоч раз –
вже заразилась схильністю до зради…

Сімейним також маю що сказать,
новенького як вам би не кортіло,
та спершу варто ребус розгадать –
чи варто все ж мінять на мило шило?!.

На жаль, життя дорога непряма.
Хто знає, що назначено судьбою…
В сім’ї стосунки – то суцільна тьма,
в них розібратись можуть тільки двоє.;
Мистецтво високого лицемірства

Колись один художник-жартівник,
над усіма що потішатись звик,
відчувши в коштах немалу потребу,
рішив – черговий жарт створити треба.
Писав митець на грані аферизму
і все те називав супрематизмом.
Мистецтво ж він порівнював з верблюдом,
нав’юченим усім невмілим людом:

Із Персії царями чи Єгипту,
одалісок вінком і манускриптів,
принцесами з собачками і без,
й венерами-блудницями з небес.
Він не вважав художників митцями,
звав філософії ганчірок їх знавцями.
Живопис геть не був йому секретом –
на „череві товстухи“ лиш корсетом.

Блукаючи між ворітьми і тином,
таки створив митець свою картину.
В ній велич хисту, думки глибина,
інтриги згусток, темна таїна,
повії карі та глибокі очі
і битва негрів прямо серед ночі…
Ну геній просто, чорт йому не брат –
за ніч „родив“ Малевич свій квадрат!

Не знаю арту всіх високого законів,
але б не дав за нього й стиглого лимона.
Захопиться тим твором лиш простак,
ціна в базарний день йому – п’ятак!
У чому щира суть цього памфлету?;
Немає тут великого секрету.
„Шедевр“ модерну зберігав інтригу –
сторіччя він висів догори дриґом!..

Методологія схуднення

Дівчи;на стріла хлопця, закохалась,
за місяць вже призначили й весілля.
Щодня вагу скидати намагалась,
щоб в сукню влізти – все пила вугілля.

Спочатку активоване, із чаєм,
а потім біле, ще якісь пігулки.
Ефекту – нуль. Ніхто не помічає,
щоб зменшились у дівки пишні „булки“.

Вже навіть в хід пішла вода свячена,
корсети різні одягла на себе…
Щоб похудіти, мила наречена,
вугілля – розвантажувати треба!

Дід Безмороз

Тебе вітаю, сивий діду!
Чому цього;річ без сане;й?
Чом не лишаєш білосліду
копит стрімких своїх коне;й?

Чому бредеш тепер в чобо;тях,
куди ж ти валянки подів?
В багнюці краще чи роботи
нема тобі без холодів?
;
Де загубив свою коха;нку,
пощо хурделицю сховав?
Чому морозом вишиванку
на вікнах не намалював?

Чом за плечем пуста торбина?
Дощів запріг чому у віз?
Що, повтікали хуртовини,
їм допоміг у тім „безвіз“?

Запам’ятай, старий козаче, –
це не Різдво й не Новий рік!
Хай січень з лютим як не скачуть,
зими нема – стоп часу лік!

В пошуках музи

У чім секрет маститого поета? –
сушу свій розум рік уже чи два!
За цей період – жодного сонета,
кудись поділись рими і слова…

Його ж вірші, немов шари у лузу,
влучають людям в душі і серця,
бо має він свою царицю – музу.
Що не напише – все їй до лиця!

Не сплю вночі, сушу постійно мізки,
напружено стараюсь уявить
струнку ту молоденьку, гарну кізку
і очі не змикаю ні на мить!

А може все пусте і треба спати,
відновить творчі сили дужий сон,;

поверне музу знов в мої пенати,
як ру;но золоте колись Ясон?!.

Краще не буде

Сказати хочу, друже, без прикрас,
що ми з тобою на краю безодні –
настав нарешті розпроклятий час,
не буде завтра краще, ніж сьогодні…

Та ми самі б собою не були,
якби носи схилили й склали руки.
Ми будем пити, брате, як пили,
а печінки; – залишим для науки!

Дієслівний жарт

Проснувся, кліпнув, потягнувся,
піднявся, взувся, почвалав.
Поглянув, блимнув, посміхнувся,
прибрався, вмився, заспівав.

Попив, утерся, причесався,
зібрав, ввімкнув, налаштував.
Присів, приліг, розлігся, вклався,
зібрався, працювати став.

Читав, писав, звірявся, правив,
лічив, редагував, хрипів.
Декламував, закреслив, справив,
стомився, зупинився, впрів.
;
Розслабився, поїв, помився,
здрімнув, поніжився, устав.
Творив, вагався, задивився,
згадав, знітився, втямив, склав.

Одягся, вийшов, біг, топтався,
підтягся, скочив, підстрибнув.
Відсапався, спочив, подався,
прибіг, стомився, ліг, заснув.

Наговір

Коли сьогодні в місто я збирався,
поскаржилась мені сусідська леді,
що пес її вкусити намагався
й ганявсь за нею на велосипеді.

Щоб наклеп віроломний спростувати,
для того не потрібно Архімеда.
Авторитетно можу всім сказати –
не має мій Барбос велосипеда!

Пам’ятка козаку

Ворожбитка козаку долю нагадала,
що красуню стріне він у весняний день,
що віддасться дівці тій майже на поталу,
що співатиме для неї голосно пісень…

Він не вірив жінці тій, глузував із неї,
говорив, що не такий – плазувать не звик;
що нізащо не віддасть воленьки своєї
і завжди господар в домі все-таки мужик!;
Та не знав тоді козак, як він помилявся,
що в житті буває те, ще чого й не чув –
в чарівницю молоду якось закохався,
що й розмови про свободу начисто забув!

Залюбила козака, зіллям напоїла,
дівка гарна і метка з гонором лихим.
Погуляла, попила, добре попоїла,
обдурила півсела і втекла з другим…

Славні, браття-козаки, хто шанує долю –
про зрадливість пам’ятай чарівних дівок.
Як здаєшся у полон – забувай про волю,
щоб не згадувать дарма цей гіркий урок!

Отже, други-мужики, хто ще має волю,
про підступність не забудь чарівних жінок.
Не здавайся у полон, пам’ятай про долю,
щоб не згадувати марно той життя урок!

Особливості національної пожежі

Четверту неділю палають Курили,
московцям на Сході приходить кінець.
Налий самогону, майоре Гаврилов,
бо втік ординарець, нехай йому грець!

Японці затисли нас міцно у бухті,
стає їм в нагоді і рідна земля,
все випив ще вчора полковник Апухтін, –
Гаврилов сухим язиком промовля…

З Курилами ясно, на черзі Примор’я
і зовсім далекий Московщині Схід.;
З Сибіром якути знайдуть спільну мову
й покинуть „темницю народів“ услід.

Буряти й татари чекати не стануть,
марійці підтримають їх і мордва…
Кубань в Україну природно потягне,
а там недалеко уже і Москва!

Курили палають, димиться Камчатка,
Чукотка з Аляскою йде під вінець.
Гаврилов, у мене стріляйте спочатку,
„темниці народів“ підкрався кінець!..

Нічна усмішка

Ніч, Лазурне, берег, море,
хвилі, хмари і пісок,
лежаків високі гори,
вітер дує у висок.

Двоє на безлюднім пляжі,
ліхтарі і вже дощить,
парасолі, мовби стражі…
Ось вона – кохання мить!

Третя вже година ночі,
з неба краплями вода.
Спати все ж поет не хоче,
музу марно вигляда…

Може берегом русалка
враз назустріч пробіжить –
зачарує діда й палко
подарує щастя мить!;
Не з твоїм везінням, діду,
тих русалок визирать.
Написав там щось для виду,
вже четверта – двигай спать!

Головна причина ожиріння

Товстіють люди зовсім не від їжі
і надлишок калорій не біда.
Для тих, хто має надто круглі крижі,
надмірною здається вже й вода.

Унаслідок детальних спостережень
мій висновок, можливо, вразить всіх –
не треба в харчуванні геть обмежень,
всьому виною тривіальний біг!

Ви тільки вийдіть в парк і подивіться,
хто бігає ще зранку без штанів,
на їх масні млинцево-круглі лиця,
де майже сто відсотків – товстунів!

Будь обережна

Дозволено тобі усе чи й більше,
для тебе, люба, зірку із-за хмар.
Хай сніг чи дощ – тебе це не колише,
ти королева балу, superstar!

Для тебе сонце світить, вітер віє,
опівночі чарівний зорепад.
Коли ідеш, дихнути я не смію,
промовити хоч слово невпопад!
;
Люблю твої лазурно-сірі очі,
в них іскорки і моря глибина…
Прийди, кохана, і цієї ночі,
але навшпиньки – ти ж бо не одна!

Облом в квадраті

Я цілу ніч не спав, не їв –
творив! Уже під співи півня
спромігся на десяток слів,
але ж була то справжня пісня:

„Чудову пам’ятаю мить –
з’явилась ти переді мною,
як неба дивного блакить.
Мене ти вразила красою!“

Та вранці, о, який облом,
розповіла сусідка-душка,
що ті слова давним-давно
вже написав якийсь О.Пушкін…

Потрібна допомога!

Копав картоплю на городі
і раптом віднайшов крота.
Забути бідолаху годі,
в очах мені картина та!

Мале, безпомічне створіння,
а на додаток – ще й сліпе!
Шукає бульбу між корінням
і в темноті лише сопе.;
Мені ця думка серце крає,
здолати хочу темноту –
на операцію збираю,
щоб відновити зір кроту!

Своя кров

У США вмирає мультимільярдер,
вже черги лікарів кілометрові!
Щоб знаний верховода не помер,
всього потрібна лише пінта крові.

Півлітра тільки, та не в тім біда,
бо рідкісний потрібен вельми донор!
Такий на п’ять мільйонів випада
один, – проголосив найкращий доктор.

І хворий шле гінців у всі кінці,
любі він ладен заплатити гроші.
Таки знайшли ті браві молодці
безцінну кров – в Одесі, в діда Мойші.

Сказав той посланцям, – Нема проблем,
всього мільярд і я уже на „цирлах“,
а щоб уникнуть будь-яких дилем –
„бабло“ доставте спершу, хоч на крилах.

Ті стали говорити про цейтнот,
що кошти хворий зразу ж видасть чеком,
покине тільки смертний ешафот,
і нагородить ще його й кешбеком!

Та Мойша посміхнувся лиш на мить, –
Не вірю хворому і вам цього не раю,;
переливання може все змінить,
бо свою кров я достеменно знаю!

Березнянки

Коти… Зібрались на даху коти
і спати знову не дають.
Кати! Дістали ці мене кати,
але вони на все плюють…

Весна… В життя приходить знов весна
і березнем духмянить світ.
Вона… Мене чекає десь вона,
я спізнююсь на сотні літ…

Любов… Крокує всесвітом любов
і у полон бере серця.
Оков… Лишає спокою оков,
зведе в долину з путівця…

Талан… Щасливий і сумний талан,
завжди у кожного він свій.
Волан… Під небеса летить волан
із наших сподівань і мрій.

Коти… Діжу життя свого коти
удаль, за світлий неба край.
Світи… Як тепле сонечко світи
і душу грішну зігрівай. ;
Розділ 5. Привітання і присвяти

Миколаїв

Де в Бог-ріку святий Інгул впадає,
у сиву давнину, ще в бронзи лад,
історія нам достеменно бає –
заклали наші предки „Дикий сад“.

Тут славної минувшини сувої
сплелися в неповторний пантеон
до Ольвії, в часи Гомера й Трої –
у наш причорноморський Іліон.

Античне городище древніх русів,
це місто зброярів, ремісників…
Засноване задовго до улусів,
жило і квітло протягом віків.

Ще не було Німфея, Херсонеса
(лиш води рік зливалися в посад),
Пантикапея, Тіри… З волі Зевса
над Бугом встав Аід – наш Дикий сад.

Так, Миколаїв – неповторне місто,
для кожного із нас воно своє.
Комусь ласкаве, рідне і барвисте,
таким воно уже й для мене є.

Наш Миколаїв – місто корабелів,
це древній порт всіх світових морів,
колиска вчених, рай для менестрелів,
турбін, авіаносців, якорів…
;

Люблю мій Миколаїв знову й знову,
нічних гірлянд замріяні вогні,
Інгул, що вигинається в підкову
навкруг Аляуд у житті-борні.

Люблю наш Миколаїв, місто-казку
на берегах великої ріки,
а ще молю йому про божу ласку –
живи і квітни знову й на віки!

Останній із могікан?

Ідуть останні з наших могікан
на небеса, у височінь, у вічність…
Невже і він зібрався, друг „Лук’ян“,
хіба спішить туди, у потойбічність?!.

Зробив багато за свій довгий вік,
та скільки, брате, міг би ще зробити.
Благим ділам твоїм я втратив лік,
таким, як ти, два віки треба жити!

Сумує Ненька літньої пори,
молюсь і я, прошу здоров’я в Бога.
Ти не сприймав нечесних правил гри,
з тобою в вічність ціла йде епоха…

З Вітчизною у серці все життя
і Акту незалежності ти автор.
Так хто ж заради Неньки майбуття
підхопить з рук синівських твоїх прапор?!
;
Левку Лук’яненку

Ну ось і все – настала тиша,
куртина впала на поміст.
Вже хвиля вічності колише
життєпису останній лист…

Жбурнув своє життя на плаху
за волю рідної землі.
Ти у борні не відав страху,
але й не згинув у петлі.

Не закликав народ до зброї,
та все життя у боротьбі.
Вітчизни істинним героєм
залишив славу по собі.

Таких, як ти, земля роджає
один лиш раз на сотню літ.
Сьогодні в вічність проводжає
тебе весь український світ.

З днем поезії!

Вітаю всіх, хто пише, хто читає,
хто думає, не просто сокори;ть.
Усім, хто словом тішиться, бажаю –
в житті свою вершину підкорить!

Проникливе й просте най ваше слово
сягне людських голів і всіх сердець,
і музика лунає веселково,
й катрени хай сплітаються в вінець!
;
Мелодії хай линуть водоспадом
з буремної, та чистої, душі,
липневим барабанять з неба градом.
Хай будять і зворушують вірші!

Кремінь чи діамант?

Видатній людині, письменнику –
Дмитру Кременю, з нагоди 65-річчя

З юнацьких літ пішов у світ картатий –
писав, навчався… Хоч і не Ван-Гог,
з дипломом все ж путівку за Карпати
з Вуж-города отримав педагог.

Казанка, Миколаїв, школа, діти,
редакції журналів і газет…
Із музою мандруючи по світу,
зростав невпинно молодий поет.

Постала в височінь „Травнева арка“
й „Південним сяйвом“ вкрилася вона.
„Танок вогню“ змінила досить шпарко
„Елегія троянського вина“.

У „Літній час“ шукав він „Шлях по зорях“,
з „Синопсисом“ на вепра полював,
ще й „Пектораль“ купав у Чорнім морі
та „Скіфське золото“ в „Літопис“ нотував…

Доробки творчі всі перелічити
не вистачає пальців на руках –
перлинами покликані зорити
поезії всесвітньої в віках.;

Таких людей в суспільстві одиниці,
вони за шахом завше ставлять мат.
З бурштину журавель він, не синиця.
Людина-кремінь, глиба, діамант!

Абсолютний

Ну що, Клички, дивились поєдинок?
Побачили нарешті справжній бокс?!
Весь бій у русі й натиску невпиннім –
це диво, це спортивний парадокс!

Дванадцять раундів – вся техніка у танці,
дванадцять раундів ударів і вогню!
Горить лице суперника багрянцем,
та пробиває знов козак „броню“.

Гармонія стрімких думок і тіла,
козацьких предків запальний гопак.
Звершив ти, хлопче, дуже добре діло,
для Неньки-України гарний знак.

Ніяких імітацій чи обіймів,
нічого крім напору і жаги
до перемоги, як у кращих фільмах!
Кому ж уся краса та до снаги?

Так-так – Сашко, вже легендарний Усик,
невтомний український отаман.
Дай, Боже, у подальшім твоїм русі
здолати не один ворожий стан!
;
Мені хорват – мов рідний брат

Що сталося із цим шаленим миром
в технологічний двадцять перший вік?
Ми вигаданим молимось кумирам…
Настав нарешті лицемірства пік?!

Прийшли часи, коли державі „Слава!“
сказати – злочин і недобрий знак…
У чім підтекст, яка вина держави?
Який оте все видумав чудак?!

В честь перемоги „слава Україні“
на камеру сказав один хорват.
Хоча живе в своїй він батьківщині,
та Віда друг мені і, навіть, брат!

Не орки чи ординці, а слов’яни,
хорвати, Домагоєви брати,
в Москві гукнули „Україні слава!“
воістину братерство щоб спасти.

У всі часи, споконвіків і нині,
на ворогів нехай наводять жах
прості слова ці – „слава Україні“
і сіють посмішки у друзів на вустах!

Свято про святе

Восьме березня – свято чи горе?
Хто придумав його і коли?
Тонни квітів і радощів море
чи лише океан кабали?

Що задумали Роза і Клара
для наступниць своїх чарівних?;
В світі мало лишилось коралів,
а натомість – проблем цілий міх…

Неузгідну систему зламати
їм потрібно було будь там що.
Що їм жінка, сестра, навіть, мати…
Окрім власних амбіцій – ніщо!

Вирок винесли світу старому
і пустили святе під укіс.
На тріски шматували свідомо,
як рубали реліктовий ліс.

Не зважали на матір-природу,
ґвалтували жінок і сестер
будували „темницю народів“
під найменням гучним – СРСР.

Ось таке оте свято жіноче,
відспівати його вже пора.
Всіх жінок привітати я хочу
в свято матері, миру й добра!

Зі святом Перемоги!

День перемоги… Свято в нас сьогодні.
Та як святкує зморений народ?
У пам’яті ще дзвони великодні,
лише поблякнув пафос від свобод…

Бо ті, хто вижив у кривавій бійні,
Європу захистиши від чуми,
тепер, немов церковні миші, бідні.
Все ближче переможці до суми…
;
За що діди з фашизмом воювали?
За світле завтра, наше майбуття.
Та люд простий до нитки обібрали,
їх на поталу віддали життя!

В таких умовах можна існувати
героям переможної війни?
Не жити чом повинні, виживати?!
Достойні долі кращої вони!

Усіх вітаю з цим травневим святом,
бажаю всім здоров’я і добра,
а ще дозвольте, люде, побажати,
щоб справедливості скоріш прийшла пора!

Реквієм Перемоги

Два маніяка у тридцять дев’ятім
втягнули людство в світову війну.
Пройшли роки, але підрахувати
й донині всю не можемо ціну,
якою нам далася перемога.
Що каже нам статистика сумна?
Хто воював, за що і проти кого?
Кому потрібна все ж була вона?

Відповісти щоб на усі питання,
історію потрібно добре знать,
бо існували завжди намагання
по-своєму її переписать.
Минуло понад сім десятків років
з тих пір, коли скінчилася війна,
та в пам’ять шрамом врізалась глибоким,
не дасть той жах забути нам вона.;

Фашистському звернули шию звіру,
коричневу здолали ми чуму.
Ціною перемозі тій – офіра
життів людських мільйони. Все ж чому
загинуло в рази фашистів менше,
хоч саме в наступ спершу йшли вони?
Бо в контратаку гнали пси зі „СмерШу“
гарматне м’ясо дикої війни!..

Діди потужно наші йшли в атаку
з гвинтівкою, одною на п’ятьох…
І не було косі смертельній браку
в людських життях, не стало багатьох…
Згадаймо, як кувалась перемога
в тилу, на фронті, серед партизан;
лендліз – заокеанську допомогу,
оточення і черговий казан…

А скільки їх в ворожому полоні
і безвісти, сердешних, полягло.
Та й тим, що повернулися додому,
Сибіру скуштувати довелось…
Бо полонених в нас не шанували,
живий з полону – ножик під ребро.
Вожді їх за людей не рахували,
ліпили зрадника на кожного тавро.

Хто бідкався за ще зелених хлопців
о тій військовій, нелегкій, порі?!.
Їх сотні тисяч горе-полководці
втопили у бурхливому Дніпрі,
коли спочатку Дніпрогес зірвали
і за водою сплив Вкраїни цвіт,;
а вдруге – як Славуту форсували,
в бажанні знову здивувати світ.

А скільки віддали життів намарно
на нерозчищених від мін, страшних, полях?!
Просякла кров’ю оборонців гарно
і наша, і Європи вся земля.
Тож гнали їх на смерть, а не в атаку,
по мінах і під вогняним дощем,
бо Жуков краще шанував собаку –
„Баби нам понароджують іще“…

Й понині серце корчиться в судомах,
а в горлі спраглім просто бракне слів
при згадках тих, хто не прийшов додому
з війни скаженої, з її страшних фронтів.
Та й скільки їх могло б іще пожити,
все описать – не вистачить рядків.
І серед них діди, дядьки і… діти,
що від загиблих не народжені батьків!

А скільки їх каліками вернулось
з жарких полів кривавої війни…
Як швидко та біда чомусь забулась
тими, кого тоді спасли вони!
Я не молю Творця про допомогу,
але чому ж нерадісно мені,
як площею в параді Перемоги
незримо йдуть загиблі в тій різні?..

А зараз переможці зло з собою
несуть – нову загарбницьку війну.
Росія стала з Ненькою до бою,
любов поправши братську і земну!..;
Напала підло у часи непевні,
в сестри украла Крим, затим – Донбас.
Настали знов часи скрутні, буремні –
вони рабами хочуть бачить нас!

Обвішані цяцьками, мов ялинки,
у орденах, медалях в сім рядів,
трясуть жирком „блондини“ і „блондинки“
зразка кінця сорокових років…
Лунають вибухи і кровоточать рани,
та ту картину серцем не збагну –
кому потрібні ці міфічні „ветерани“,
які плюндрують пам’ять про війну?!.

Повстанці українські – хто вони:
бандити, посіпаки, патріоти?
Народу українського сини,
що захищали Неньку від сволоти!
Народжена у Другій світовій
в терорі, геноциді, катаклізмах,
УПА й після війни ще йшла у бій,
бо билася з фашизмом й комунізмом!

Говорять нам, що треба примиритись,
простить образи, вбивства, всі гріхи;
допоки на „братів“ ми будем злитись,
що нам зробити все те до снаги…
Підставне виникає все ж питання –
Кого прощати і миритись з ким?
Попросить хто прощення й чи востаннє
у морі переповненім людськім?

Де діти тих, доноси що писали,
морили голодом і в табори везли,;
знущались і в потилиці стріляли
тим, що без зброї у атаку йшли?
Де внуки тих, людей що ґвалтували
і підло грабували свій народ?
Тепер вони спасителями стали
й святковий перші водять хоровод.

Кого перемогли ми в сорок п’ятім
і в чому перемоги тої суть?
Чом переможці на хресті розп’яті,
а переможені, немов в раю, живуть?!
Чому забули братню допомогу
того, хто підсобив здолати млу?
Тяжку ціну дали за перемогу
прості солдати й люди у тилу…

Дев’яте травня, свято Перемоги,
учасників все менше тих подій.
Сплелися в зашморг їх шляхи-дороги,
народ не привели до світлих мрій.
Вітаю всіх з цим святом обережно,
щоб не просипать ненароком сіль…
Дев’яте травня – це печаль безмежна,
це реквієм і невимовний біль!

Косовиця

До роковин Чорнобильської трагедії

Біду нам поселили в ріднім домі…
Тоді вже долинав невинних плач,
як атомний реактор на розломі
партійний будувать рішив діяч.
;

Під самим серцем Неньки-України,
серед лісів одвічних і озер,
керманичі чужої батьківщини
ліпили міць гнилого СРСР.

І лихо не заставило чекати –
аварія, якийсь хлопок, пожар…
Чому ж у таємниці все тримати
партійні бонзи стали той кошмар?!

У бій послали юних в гімнастерках,
із захисту – один лиш протигаз.
Вони здолали той вогонь нестерпний,
але життя дається тільки ж раз…

Своїх дітей вивозили подалі,
а люд простий погнали на парад.
Загиблим потім тицьнули медалі
криваві ватажки країни Рад.

Чорнобиль – то трагедія народу,
завжди це пам’ятати треба всім!
Загроза Україні, її роду,
розрив ядра у триста Хіросім.

Ті хмари пилу піднялись до сонця
і впали потом хижої роси.
Смертельну небезпеку сіяв стронцій,
як відголос вселенської коси.

Тепер у зоні бродять звірі дикі,
донині Прип’ять пусткою стоїть,
а тиха смерть свої міняє лики,
збирає дань… Ні дня вона не спить!
;
Їх стільки полягло на тім покосі,
пролито ріки неутішних сліз!
Оговтатись не можемо і досі,
донині півкраїни – рижий ліс…

Їх імена нехай не будуть стерті,
хвала і честь всім, хто здолав цей жах.
Як оберіг від косовиці смерті –
героїв подвиг хай живе в віках!

Джордано

З догматами світосприймання
боровся Бруно всім, чим міг.
Нестримний потяг до пізнання
ченця у ньому переміг.

Тягнувся все життя до світла
і врешті-решт він злився з ним…
Та все ж зоря його розквітла –
розтало неуцтво як дим!

Дослідник від Бога

Своєму земляку в квадраті –
Анатолію Золотухіну, присвячую

Дослідник і відомий вчений,
в історії ти – Шерлок Холмс,
бо наполегливий і чемний,
наш миколаївський коло;с!

Вивчаючи детально „Слово“,
зробив велике відкриття –;
церковна форма, а основа
перлини світського буття!

Твої „Гомер і Атлантида“
новий нам розкривають світ –
мов Котляревський й „Енеїда“,
лишають історичний слід.

З робіт таким іконостасом
вже чільне місце ти посів,
та зазвучать, я вірю, басом
ще й гімни древньої Русі!

Легеню з синіх гір

Легенді української естради –
Назарію Яремчуку, присвячую

Той „Незрівняний світ краси“
заворожив мене навіки –
стрункі реліктові ліси,
„Осінній лист“, кохання ріки…

„Червона рута“ й „Водограй“ –
як перші кроки до вершини.
Шумить там „Гай, зелений гай“,
горить карпатська горобина…*

„Стожари” та „Чумацький шлях“,
як заклик – „Гей ви, козаченьки!“
І „Килим з маків“ у полях,
і „Скрипка грає“ – рве серденько!

Ще „Сонце у твоїх очах“
і смерекова рідна хата.**;
„Ліхтарики“ там по ночах
зорять нам шлях до мами з татом.***

І „Пісня буде поміж нас“,
здійснилась заповітна мрія.
„Дай Боже“ нам, „У добрий час“,
чарівна „Квітка-розмарія“.

Твій рідний край – мій рідний край,
єдина русичів „Родина“.
Квітує вічно хай розмай,
не заросте твоя стежина!

* Мова йде про пісню „Горить горобина“.
** Мається на увазі пісня „Смерекова хата“.
*** Йдеться про пісню „Батько і мати“.

Наш Вася

Кричить з надривом коментатор
і оплесків лунає шквал.
На ринг виходить гладіатор,
буквально шаленіє зал.

Труси, боксерки, рукавички
із обладунків лиш всього,
усмішка скромна на обличчі
характер видає його.

Жорсткий на ринзі і технічний,
а витривалий – сніжний барс,
швидкий, як блискавка одвічна,
йому байдужі кіч і фарс.;

Давно не бачив в нашім краї
такої сили і краси.
Я вірю – Вася об’єднає
усі невдовзі пояси!

Покрова

Покрова! Сонце сяє, дзвонять дзвони
і лине благодать по всій землі.
В церквах лунає проповідь з амвонів,
святковий настрій в місті і селі!

Козацтва споконвічне, древнє свято,
захисника Вітчизни славний день.
Це пам’ятають майже в кожній хаті,
де не забули батьківських пісень.

Де не забули голод, лихоліття,
як прали українського снопа,
як в дні війни минулого століття
народжувалась у боях УПА.

Де й в ці часи війна іде на Сході
і гинуть кращі – Неньки білоцвіт.
Ідуть щоденно по небесних сходах,
щоб захистити український рід.

Покрово Богородиці святої,
від України горе відведи
і омофором істини сувоїв
укрий Вітчизну нашу від біди!
;
Вічно в серці

Горять калини кетяги червоні
на жовтім тлі осінніх килимів.
І сонце виграє у кожнім гроні,
і всюди чутно молитовний спів.

Покрова землю вкрила падолистом,
а в душу лине світла благодать.
Сьогодні, в ці хвилини урочисті,
усіх загиблих хочу пригадать.

Приспів:
Хто беззавітно так любив країну,
кому уже немає вороття,
життя хто положив за Україну,
хто щиро вірить в Неньки майбуття!

Давайте пригадаєм поіменно
усіх героїв підлої війни!
Приспустимо обвітрені знамена
ми, доньки українські і сини.

Герої завжди будуть в нашім серці,
а імена їх житимуть в віках.
В тилу, на фронті, повсякденнім герці –
не тільки в День святий захисника!

Приспів:
Хто беззавітно так любив країну,
кому уже немає вороття,
життя хто положив за Україну,
хто щиро вірить в Неньки майбуття!
;

Хай лине пісня

Віктору Панченку – автору
і виконавцю своїх пісень

Дзвінким струмком лунала пісня –
натхненно він писав вірші,
Висоцький і Єсенін, звісно ж,
завжди жили в його душі.

В піснях його хватало жару,
всього себе в них віддавав.
Як брав до рук свою гітару –
весь світ навколо оживав.

Сантехнік і художник слова,
за ним в кишеню він не ліз.
Відвертість – як життя основа
і в парусах південний бриз.

Розтанув у небесній сині,
та серце нам своє відкрив.
Зронивши лист, мов клен осінній,
піснями землю щедро вкрив.

Свій край любив та Україну
і прагнув все життя добра.
Хай солов’їна пісня лине
і добра пам’ять не вмира!
;
Героям слава!

Воїнам 36-ї ОБМП, що повернулися
зі Східного фронту, присвячується

Парад сьогодні воїнів зі Сходу,
що Неньку боронили і життя,
усіх себе віддавших за свободу
народу рідного, нащадків майбуття.

Але цьому спротивилась природа –
із ранку дощ періщить, як з відра.
Чи заодно з баригами й погода
і безнадії вже прийшла пора?!

Та все ж, наперекір цим катаклізмам,
(не найскладніший в їх житті урок)
вони готові захистить Вітчизну
і Миколаєвом чеканять шпарко крок.

Ще не умре знекровлена держава,
за ними підуть роти і полки.
Тож хай лунає – „Україні слава!“
Героям нашим – слава на віки!

Доньці України

Галині Запорожченко – до виходу
друком її поеми „Мазепа“

Не спав Мазепа і не спить Галина –
поему пише літньої пори.
Вона не менше любить Україну.
Всі в захваті від змісту й слова гри!;
Великий муж постав у її слові,
не підлий зрадник – України син!
У твору лиш історія в основі,
перед очима часу того плин.

В обличчі Мотрі – вся жіноча доля…
Тут кожен щось нове собі відкрив.
Незмінна лиш Московії сваволя
та до свободи Орлика порив.

Поему цю вивчати треба в школах,
щоб українство в серці зберегти.
Їй місце в вишах і культурних колах,
це вірний шлях суспільства до мети!

Хай вистачає мудрості і сили,
щоб знову вилинали з-під пера
ті твори, що уяву б полонили,
й лунала вічно слова твого гра!

Спасибі друзям

Навколо друзі – мов старе вино.
Йому десятки, а то й сотня, років,
як вишивки яскраве полотно
зі стразів, що зоріють на всі боки.

Вина того іскристого бокал
мені примхлива доля дарувала.
Один – рубін, а інший, мов опал,
але вони – то суть всього загалу…

Із тим бокалом йду шляхом своїм,
роблю ковток, як радісно й сутужно.;
За смак і колір вельми вдячний їм,
спасибі щире вам за вашу дружбу!

Усім спасибі: поряд хто в цей час,
кого у колі зараз цім немає,
а особливо тим – що від образ
їх заздрість і досада розпирає.

Останнім, як не дивно, вдячний теж,
хоча й завжди тримали у напрузі.
Не має булим моя дяка меж,
що вчили цінувати справжніх друзів!

 
;
Розділ 6. Відголос Давидових псалмів

Молитва за людину
(псалом 8)

Людино, волею Творця
ти на вершині піраміди
у світлім храмі Артеміди,
від хлібороба до митця!

Побіля ніг твоїх гурти
волів, овець, птахів і звірів,
що тільки є у цьому мирі,
їх стережуть твої хорти.

У тебе ангельське щось єсть,
ти образ і подоба Бога,
до Нього лиш твоя дорога,
для тебе ця велика честь!

В небесну подивись блакить,
на зорі, що з безмежжя сяють!
Невже вони не надихають
задуматися, хоч на мить?..

Над тим, куди свій держиш путь,
чому був обраний ти Богом,
чекає що там за порогом,
життя твого у чому суть!

Здіймаю руки до небес,
великий Боже, всемогутній,
дай розуму ввійти в майбутнє,
щоб нас не переміг прогрес!..;
Випробування
(псалом 10)

Бог любить правду, – каже нам Давид, –
і праведника Він завжди спасає.
Він праведник, Він ненавидить гнид, –
Давиду вторить вже пророк Ісая.

Колись на хрест потрапив Божий син,
усі гріхи спокутати щоб наші.
Вогненні зливи проливає Він
на нечестивців зі своєї чаші.

Воістину чудний твій, Боже, лик…
Хоч ненависть Твоя весь час зіяє,
чому ж насильник досі не поник,
а праведник найбільше потерпає?!.

Осанна
(псалом 9)

Співатиму пісню свою тобі, Боже,
щоб ворог розлючений пав.
Суддею величним Ти стань на сторожі
усіх моїх лицарських справ!

Радітиму величі я урочистій
і мудрості, Боже, твоїй.
Дай сил подолати до вічності відстань,
наблизь нас до праведних мрій.

Позбавив Ти ворога лютого зброї
і пам’ять про нього прогнав.
Дав мудрості бідному люду сувої,
дорогу в майбутнє проклав.;

Чекає в майбутньому всіх нас суд Божий,
де кожен за все відповість.
За все, що зробив чи подумав негоже,
за підлість, підступність і злість.

Співаю Творцю цю величну осанну,
Всевишнього славлю ім’я.
Дорогу його з Гетсиманського саду
повік не забуду вже я.

Сріблослів’я
(псалом 11)

Спаси мене, Всевишній, і помилуй,
від брехунів свавілля захисти.
Тварюк нечесних розвелася сила,
горять до неба із олжі; мости.

Із нечестивих кривда вуст злітає,
у очі прямо дивиться брехун,
та гіршого у світі все ж немає,
як зовсім стихнуть звуки правди струн.

Куди ж поділись праведники, Боже?
Не витримали всіх випробувань?!
В біді стражденним нам хто допоможе?
Хто змиє бруд і знищить ницу твань?

На Господа потрібно уповати,
але й вуста свої контролювать –
як срібло по сім раз переплавляти
і лиш тоді чорнить чи прославлять.
;
Праведність
(псалом 13)

Сказав безумний, – Вже немає Бога,
лиш брехуни і злодії кругом…
Не варто нам чекати допомоги,
пропали ті, хто радує добром!

З небес Господь людей оглянув спішно,
безумця щоб розгледіти того.
Чи розуміє він, що Бог безгрішний,
чи дійсно ще шукає хтось Його…

Безумця Люцифер кричить вустами,
що не потрібна Божа благодать.
Невже їм, глупим, розуму не стане,
закон надалі щоб не попирать?

Лиш в праведності вся Господня сила!
Для людства нелегкий підходить час,
бо праведників майже не лишилось,
їх з кожним днем все менше серед нас…

Давидови псалми
(псалом 12)

Допоки будеш забувати
й ховати свій від мене лик?
Чи довго ще себе картати
я буду, Господи? Мій крик

почуй, прийди на допомогу
і ворога стрілою вразь!
;
Він не злякався навіть Бога,
вознісся наді мною враз!

Як довго ще лунать тирадам
в моїй знедоленій душі?
Пишу щодня Тобі рулади,
сонети, фуги і вірші…

Очам моїм дай, Боже, світла,
щоб не заснув я смертним сном
й ворожа сила не розквітла,
щоб став малим він – ніби гном!

На милість Божу уповаю
і про спасіння знов молю!
Новий псалом Тобі співаю,
лиш одного Тебе люблю!

Достойник
(псалом 14)

Той милості Всевишнього достойний,
хто правду в серці зігрівав своїм,
хто не цурався істин непристойно
і нечестивців не пускав у дім.

Язик хто не паскудив свій брехнею,
з відступником хто дружбу не водив,
хто ближнього не змішував з землею,
себе служінню Богу присвятив.

Хто в ріст не зичив срібла знову й знову,
блаженному в час скрути допоміг,
не зраджував ніяк своєму слову,
хто духом грубу силу переміг!;
Єдиний
(псалом 15)

Творець – єдиний! Це мені відомо,
хто як Його собі б не називав.
Цю істину повторюю свідомо,
то мудрості тисячолітній сплав.

В псалмах ще цар Давид в часи далекі
розповідав нам про чужих богів,
бажав їх учням смутку повні глеки,
пророчив пекла дев’ять їм кругів.

Однак всі одного ми Бога діти,
у Всесвіту один лише Творець.
Для всіх одне-єдине сонце світить,
чоло прикрасить лиш один вінець.

Людино, вір, коли возносиш руки,
а на вустах бринить ім’я Творця –
один Господь розвіє наші муки
і благодаттю сповнить нам серця!

Влада
(псалом 16)

Чи ще у білім світі є
крім мене хтось, великий Боже,
хто славить так ім’я Твоє,
хто так вартує на сторожі,
як я – Твій раб і Божий син,
Твій учень вірний і старанний?
Хоча не тішить часу плин,
та не страшать мене й страждання.;
Ти випробовував мене
не раз, не два, удень, ночами…
Хай гнів невірних омине
мене з їх підлими речами.
Зміцни, Всевишній, укріпи
у намірах Тобі служити,
підступним очі засліпи,
великий Отче, небожитель.

Не дай повергнути царя
і скинути його в пучину.
Візьми дарунки з вівтаря,
не викривай мою личину.
Нехай не вразить мене грім
і не карай публічно строго –
не дай засумніватись в тім,
що кожна влада є від Бога…

З Богом
(псалом 17)

Господь – моя сила! Творець – моя скеля!
Ти, Боже, твердиня моя!
Ти башта, фортеця і навіть оселя,
мій щит, а ще спів солов’я.

Тенета смертельні мені не загроза,
своїх ворогів не боюсь.
Ні спека мені не страшна, ні морози,
я підлим в обличчя сміюсь.

Мій Бог, осідлавши свого херувима,
по небу летить серед хмар.;
І сила, і слава його незборима,
міцніша від тисяч примар.

За праведність, Господи, інших Ти судиш,
за вірність і рук чистоту.
Даруй же прозріння усім, кого любиш,
яви нам душі широту!

Не зрадим нізащо Твоєї ідеї,
чужих нам не треба богів.
Подібно Давиду, царю Іудеї,
ми знищимо всіх ворогів.

У цьому Всевишній усім запорука,
підпора і дороговказ.
Стрілу налаштує і в руку дасть лука,
на поміч Він прийде не раз!

Запоруки праведності
(псалом 18)

Співає небо Господу осанну
і вторить йому матінка Земля.
Із дня у день, в ніч з ночі несказанно
знання передаються. Окриля
їх відголос безмовно світ, безслівно.
Шатро для сонця збудував із них.
Воно виходить велетом чарівним
зі шлюбного чертога, мов жених.

Героя схід і його мандри небом
всьому дарують світло і тепло,
щоб кожен міг здійснити власну требу,
схиливши перед Ним своє чоло.;
Закон Господній вельми досконалий,
він дух зміцнить і загартує плоть.
В нім мудрості закладено начало,
щоб підлість і зневіру побороть.

Ясні Творця накази й справедливі,
зціляють душу, серце веселять
ще й очі просвітліють, всім на диво,
бо чистота не може не сіять.
А страх Господній з правдою сполука,
дорожчий золота, за мед солодший він –
то чистоти святої запорука,
надійніший він від фортечних стін.

Очисти, Господи, від скверни та свавілля
і помилки дай силу зрозуміть,
щоб не діждатись гіркоти похмілля,
щоб марно все життя не загубить!

Помазанику
(Псалом 19)

В печалі день Господь тебе почує
і Бога Якового ймення захистить.
З Святилища, з Сіону, примандрує
жадана допомога й підкріпить.

Згадавши всі твої дари і жертви,
Він по твоєму серцю дасть тобі
і намірам твоїм не дасть померти,
задумане не втоне у журбі.

Нам радість принесе твоє спасіння
і в ім’я Бога ми піднімем стяг.;
Спасіння Боже, як і воскресіння,
тобі найвищий дар з духовних благ.

Помазанця свого Господь спасає,
йому допомагає Він з небес.
Його десниця й інших надихає
і робить все, щоб лід зневіри скрес.

Хвалитись іншим розкішшю негоже
чи родовитістю минулих поколінь.
Ми ж хвалимо в подяці ім’я боже,
вся слава Богу, лиш Йому! Амінь!

Невже не гріх?
(псалом 20)

Як тільки, Отче, веселиться цар!
В його мольбах Ти знову не відмовив.
Вінець золотощирий, Божий дар,
отримав він за підле своє слово…

Просив собі він ласого життя
і довгих літ такого існування.
Здійснилося – настало майбуття
і справдились найліпші сподівання!

Хвала та велич линуть звідусіль,
і золото дощем спадає з неба…
Досягнута його завітна ціль,
але взиває знову він до Тебе:

„Десницею своєю ворогів
повергни, Отче, порази стрілою,
;
щоб, не дай Бог, повернення боргів
ніхто не зажадав з них за спиною.

Поглине хай усіх невірних ад,
простому люду – шлях лише до пекла!“
Розвіявся вже обіцянок чад,
але свята надія ще не смеркла…

Дітей і внуків, і нащадків їх
чекає що до сьомого коліна?
Невже таким царям уже не гріх
простий народ тримати за скотину?!

Страх
(псалом 21)

Тремтиш? Тремти, великий царю!
Ти натворив немало бід…
Не личить нині государю
єлей вкушати на обід,
коли народ загруз у злиднях,
з кінцями зводить лиш кінці.
Диявол править цю обідню,
збирають дань його женці.

До Бога тягнеш знову руки
і щедрий дар Йому несеш…
Прикрити щоб народні муки,
затіяв ти цей ниций треш.
Кого биками називаєш?
Не бачив ти ще бугаїв!
Від пересичення сконаєш
серед таких же глитаїв.;
А тупіт буйволів вже чутно,
Лев за собою їх веде.
Тож скоро стане тобі скрутно
і апетит враз пропаде.
Твої багатства, що повсюди,
обернуться на сущий прах
і стане Бог на боці люду.
Тебе ж підіпре – лише страх!

Пастухи
(Псалом 63)

Ще в давнину царі боялись
своїх одвічних ворогів,
а особливо їхніх слів,
які спотворити старались.

Ви тільки вдумайтесь у те,
що чернь собі вже дозволяла –
під особисте покривало
царя заглянути! Проте,

це не одне джерело страху,
їм змова видилась кругом.
Тому мечем і батогом
гнали народ простий на плаху.

Бісили пошуки неправди
вільного люду між царів.
Тож слідчий не один згорів,
хто слідство вів супроти влади.

Змінилось щось із тих часів?
Тепер царям не до молитви –;
ведуть вони з народом битви,
не люблять правди голосів.

Бо, як раніше, брешуть, крадуть…
Вже не злічити їх гріхів!
Невже таких ось пастухів
благословив Він пасти стадо?!.

Без віри жити неможливо
(псалом 69)

Спіши, Господь, мені на допомогу,
покине моє серце хай імла
і осоромляться невірці в перемогу,
моїй душі хто зиче бід і зла.

Злостивці ті хай висміяні будуть,
а стопи їх повернуться назад.
Туди ж і лицемірство їх убуде
й розквітне красно Гетсиманський сад.

Хай звеселяться люди і радіють,
що люблять чи шукають все ж Тебе,
що про душі спасіння щиро мріють
і славлять Бога завжди, не себе.

Жебрак я, Боже, бідний і убогий,
про допомогу все Тебе молю.
За віри брак карай не дуже строго,
вона мені – як скрипка скрипалю.
;
Без посередників
(псалом 22)

Всевишній – пастир мій! Других не треба,
без посередників з Ним бесіди веду.
Як виникне у маклері потреба,
до церкви самостійно я піду.

В лугах альпійських Він мене поселить,
зігріє душу радості вогнем,
оберне в повну чашу всю оселю,
Господня благодать не омине.

Як доберуся до долини смерті,
піду стежками правди я Його,
усіх Він нас спасе від круговерті
і все те – ради імені свого…

Перевертням
(псалом 23)

Той добереться до вершини слави
й відчує милість божу на собі,
хто нечестивим не волає „браво“,
сховавшись запопадливо в юрбі.

Хто має щире серце, чисті руки
і власну душу бісу на заклав –
благословенню все те запорука
і віри беззавітної анклав.

Лиш зійде той до Господа нагору,
не лицемірив хто і не судив,
незмінно іудейську свою тору
в святе письмо підступно не рядив.;
Тіло і кров

Я бачив, як брати вкушають тіло Бога
і кров’ю запивають усе те…
Лежить куди в час нелегкий життя дорога?
Куди вона усіх нас приведе?..

До спадщини Творця підхід такий хвилює,
картина ця спокою не дає,
бо один одного їдять миряни всує
і ладні горло гризти за своє.

Та за своє – то півбіди, вражає інше,
на даний час біда в другому вже:
Їдять живих людей і з кожним днем все більше
ще й кров’ю запивають… за чуже!

Дев’ять кіл пекла

Кипить смола, летять протуберанці,
повсюди крики, сльози, каяття…
Свої гріхи спокутують поганці,
гієна огненна живе своїм життям.

Якщо уважно глянути на пекло,
воно скоріш нагадує мішень.
По ній „стріляють“ грішники уперто
і попадають чи не кожен день.

Нехрещені нудьгують в крайнім колі,
утворюючи своєрідний Лімб.
Скорбота вічна – їхня тепер доля,
безболісні страждання для них німб:
;
Сократ, Вергілій, Цезар, Арістотель,
біблійні Ной з Мойсеєм, Авраам…
Харон, Аїда царства Мефістофель,
сплавляє Стіксом їхні душі в храм.

У другім колі ураган вирує,
він грішним душі хтиві в шмаття рве.
Цар Мінос дійством тим усім керує,
від нього потерпає й неживе!..

Тут Клеопатра і Семіраміда,
об скелі душі блу;дниць вітер б’є.
Олена, що прекрасна тільки з виду,
за гріх свій дань невпинно віддає…

Зажерливі – у третім колі муки
приймають від холодного дощу.
Їх Цербер на свої узяв поруки –
смакує замість м’яса і борщу.

В четвертім скупердяї й марнотрати
спокутують тяжкі свої гріхи,
майно і честь що встигли все програти,
що множили свої й чужі борги.

Назустріч котять величезні глиби,
стикаються і пхають знову й знов…
Як жадібні терзаються тим штибом,
слідкує Плутос згідно настанов.

В Стигійському болоті злі й ліниві
змагаються запекло у борні
під Флегієвим наглядом кмітливим,
але в багні – то ще не у вогні.
;
Бо п’яте коло – лише середина
для грішних душ зі всіх випробувань.
Кого й за що розплати жде дубина?
Перейдемо до інших сповідань.

У шостім колі ниці лжепророки,
служителі брехливі всіх церков.
Відплатою за нелюдські пороки –
могильні печі, краще від оков.

Змієволосі фурії вартують
постійно їх в розжарених печах,
а крики душ тих в Диті лише чують,
в них Господа прокляття на плечах.

У сьомім колі, за зловонним ровом,
зібрались вбивці і ґвалтівники.
Вогненного дощу попід покровом
гуляють полем таті й босяки.

На жаль, сюди попали самовбивці
й обдурений, усім відомий, мавр,
бо всує заблукали оті вівці…
Начальником там – грізний Мінотавр.

Дурисвіти у восьмім опинилось,
лжесвідки, лицеміри, чаклуни…
Їх душі вже навічно загубились
у володіннях злого сатани.

Тут звабники пливуть і сутенери
у озері з фекалій-нечистот.
Повії томні з ликами Венери
у кал пірнають – то їх ешафот.
;
Киплять попи у чанах зі смолою,
„частують“ біси їх по голові.
Висить хабарник в тернях під скалою,
у власній захлинаючись крові.

Гадалками й майстринями феншуя
заповнений увесь той „пантеон“
і всіх корисних без жалю катує
шахрай, брехун – великий Герион.

Дев’яте коло – яблучко мішені,
то пекла самий-самий епіцентр.
Умерз там прямо з троном на арені
його володар – хижий Люцифер.

Для зрадників припас він вічний холод,
щоб їхні душі зберегти гнилі,
поки не опустився Божий молот
і в дру;зки не розніс їх по імлі.

Тут Юда з Касієм і Брутом геть заклякли,
тут Мічений із Кобою сидять,
Морозов Павлик із лицем побляклим
і сотні, тисячі таких же юденят…

Антей вартує їх із Ефіальтом,
а разом з ними велет Бріарей.
Закінчив я своє панно зі смальти…
Як не крути, а кожен із них гей!

Щоденно нам це пам’ятати варто,
щоночі навіть і на майбуття –
„Божественну комедію“ від Данте,
трагедію під назвою „Життя“.
;
Заповіді Господні

Як бає всім нам Тора іудейська,
сам Бог колись з Мойсеєм говорив,
коли пророк той свій народ єврейський
безводною пустелею водив.

Через півсотні днів після „ісходу“
зустрів Його він на горі Синай
і заповіді для свого народу
Мойсей отримав, що приводять в рай.

Я твій Господь єдиний! Окрім мене
нехай не буде будь-яких богів.
До Неба руки ти здіймай натхненно,
наперекір догматам ворогів!

Не сотвори ніякого кумира,
подоби на небесне чи земне.
Прокляття жде нащадків твоїх, віру –
ревнивий Бог нікого не мине…

Ім’я не згадуй Господа даремно.
Язик брутальним словом не погань,
слідкуй за ним несамовито, ревно,
щоб покаранню не віддати дань.

Шість днів Всевишній дав усім для праці,
суботу ж Він для себе залишив.
Бо світ Господь творив шість діб, а вранці
на сьому – мир спочинком освятив.

Шануй свою рідню, отця і неньку –
батьків, які дали тобі життя.
Будь завжди з ними ввічливо-чемненьким –
подовжить Бог твоє земне буття.;
Не убивай, не відай перелюбу,
в чужого і свого не укради.
Як близькості в житті не мав без шлюбу –
то зайвий крок до Бога, від біди.

На ближнього не свідчи неправдиво,
його дружину теж не побажай,
вола, осла, домівки, навіть жнива –
отримаєш багатий урожай.

Ці заповіді – Царства запорука,
народу, що Єгова сотворив.
Його народу! Ось у чому штука…
І не потрібно більше зайвих слів.

Якщо ж мені хтось хоче заперечить,
я також запитаю тих заброд –
чом не виконує ті Божі речі
у першу чергу все ж Його народ?!.

Запорука успіху

Не нарікай на долю, сине Божий,
в собі у першу чергу розберись.
Хто в діях і словах своїх негожий –
дияволу той завше покоривсь!

Ніколи не впадай у безнадію,
а до мети іди за кроком крок.
Не зрадить хто своїй завітній мрії –
сягне той завжди неба і зірок!

В собі не сумнівайся безпідставно
і кожну мить торуй до щастя путь.;
Відкинь думки про втрати непоправні,
бо віра в себе – успіху то суть!

Життя нескінченне!

Коли земний скінчається політ
і покидає плоть душа людини,
то по дорозі у безсмертя світ
в чистилище вона спочатку лине.

Вготованих митарств вкусивши смак,
залежно від земних особи вчинків
душа, пройшовши фейсконтроль, відтак
у рай чи пекло втрапить для спочинку.

Коли земний я свій закінчу шлях
і в інший світ душа моя полине,
до пекла спершу полечу – на жах
мельком погляну. Лише на хвилину!

Затим до раю також, зазирну
в відкриту праведним небесну браму –
з’ясую віри вічну таїну,
як світлі душі там живуть погляну.

Непослухом я був усе життя
і після смерті б не лишивсь собою,
якби душі своїй нікчемне майбуття
обрав в раю чи в пеклі, між юрбою.

Я варту ангельську чемненько попрошу –
хвилинку-дві на мене зачекати
й босоніж, тихо, мов по споришу,
покину ті засиджені пенати.;
Душа моя шугне крізь жар і лід,
розірве цей старий уклад обтяжень
і полетить в безмежний дивосвіт –
шукать собі нових пригод і вражень!

Прозріння

В собі я розіпнув Хреста,
скінчивши Біблію читати.
Цей крок зробив я неспроста.
В душі потрібно Бога мати!
Свого я розіп’яв Хреста.

Чому боятись Батька треба,
а не любити беззавітно?
Не має злитися потреби
людина щира і привітна.
Чому боятись Бога треба?!

Як мудрість, це господній страх,
боязнь та вічна і тривога –
не хочу той носити прах
в душі питливій. Та й на Бога?!.
Ненавиджу я всякий страх.

Із себе вичавив раба,
бо не сприймаю рабську сутність.
Хоч все життя і гнув горба,
та вірив потай в самобутність…
Нарешті вбив в собі раба!

Хоч мудрість, що живе з умом,
знання розсудливого прагне,
релігія святим письмом;
нас в нетрі віри вперто тягне.
Чи ж тільки віра за кермом?!

Щоб не накликати біду,
не варто викривать блюзніра,
а мудрий прямо на ходу
дарує вам любов і віру?!
Як тут не стати лицеміром?!.

Христос карає лиш того
у першу чергу, кого любить?!
Дарма не скажуть – бий свого,
чужі ж боятись тебе будуть…
Бог сина жалує свого!

Великий Соломон пророк,
його цікаві настанови.
Якщо ті притчі все ж вінок –
він може бути лиш терновим…
Насправді мудрість в них – порок!

Кому прикрасою петля
слугує для худої шиї,
той навіть рабство вихваля,
сприймає за вино помиї.
Ця мудрість – та ж сама петля!

Чекає в чому мудрих слава,
якщо вона вся тільки Богу?
Як заповідь ця не лукава,
до слави не знайти дорогу…
Христу хай буде вічна слава.

Я розіп’яв свого Христа,
пройшовши через зими й весни.;
Життя – це нива непроста!
В мені він вряд чи вже воскресне…
Я розіпнув в собі Христа.

Реінкарнація

Віки тому, у сиву давнину,
на світ людина вільною з’явилась,
щоб миру пізнавати таїну;
раділа сонцю, небу й геть не злилась.

Вклонялася вона своїм богам:
Сварожичу, Перуну чи Дажбогу…
До капища, що заміняло храм,
лежала нелегка її дорога.

Пройшли часи, пролинули віки,
десятки й сотні літ уже минуло.
Змінилось все, не ті тепер роки –
любов і щирість в підлості втонули…

Душа моя зажурена болить,
що правлять світом зовсім інші боги.
Замінюють невірні їх за мить
й слов’яни вже забули про Сварога…

Відчути хочу свіжість чебрецю
й духмяну прохолоду рути-м’яти.
Вві сні я часто бачу казку цю,
яку нізащо часу не відняти.

Чому рабом повинен хтось рости
й духовного у чім причина панства?
;
Скидаю в прірву всіх церков хрести
і тим руйную сам фундамент рабства!

Якщо в твоїй душі багатий світ,
він завжди переможе підлу хтивість.
Здолають безліч незборимих бід
добро, любов свята і справедливість!

Переконати я нікого не берусь,
та завше, вирушаючи в дорогу,
схиляю голову і подумки молюсь,
а не спішу чужу вдягати тогу.

І повернувшись з мандрів, зазвичай,
як пілігрим, до отчого порогу,
у благодаті рину знов ручай –
молюсь одному у всім світі Богу!

Я повертаю пам’ять родову,
рішуче відхиливши штучну ширму.
Творцю дивлюсь у вічі й тим живу,
а весь непотріб без жалю – у вирву!

Хто ми?

Йду Гетсиманським садом в Великодень,
в нім каменів вже більше ніж дерев.
Вони ще пам’ятають лик Господень
й народу невимовно-дикий рев.

Він лине із забутої Голгофи,
куди Ісус поніс тяжкий свій хрест:
„Варавві волю!“ – відгук катастрофи,
і „Розіпни Його!“ – як помсти перст.;
Відтак пішов Син на нестерпні муки,
щоб відкупити первородний гріх,
із криком: „Батьку мій!“ у мить розпуки,
під вигуки юрби й єхидний сміх…

Христа як відрізнити від Варавви,
хто жертва з них обох, а хто все ж кат?
Іуда в кожнім з нас живе лукавий
і кожен з нас хоч трішечки Пілат…
Так, Юди слід у кожнім з нас лукавий
і кожний з нас по-своєму Пілат!

Не забуду

Мені цю осінь – не забути,
вона від мене не втече,
твій голос з нотками спокути
і погляд голубих очей!

У пам’ять врізався навіки
несмілий дотик ніжних рук,
твої опущені повіки
і неповторний серця стук…

Я не забуду захід сонця,
той вечір, що згорів дотла,
як відчував себе ще хлопцем
у променях твого тепла.

Я пам’ятатиму постійно
твою усмішку і вуста,
і ту історію біблійну,
і всі розмови про Христа…
;

А знаєш

А знаєш – дуже все непросто,
бо часу плин не зупинить,
і з висоти людського зросту
цінити треба кожну мить!
Я знаю про любов до весен,
та осінь пізня за вікном.
Човну, що без стерна і весел,
не треба навіть бурелом
чи ураган. Його до виру
й повільна течія знесе…
Тверду твою вітаю віру,
та чи ж приймати треба все,
що убива в тобі людину
і перетворює в раба?!.
Насправді це – тяжка година,
бо віра в Бога не сліпа!
Вона – найвища справедливість,
добро, пошана і любов.
У чесність вірю, навіть в щирість,
хоч підлість поряд бродить знов…
За нами буде перемога,
нехай тремтить нікчемний раб.
Людина – то дитина Бога,
навік Його безцінний скарб!

;
Розділ 7. Кришталеві катрени

Не спіть!

Свободолюбство – майбуттю основа,
непримиримість – гасло над гербом!
Народ, що спить, зникає поступово,
а то і просинається рабом…

Моє кредо

В житті я невиправний реаліст
і не змінюсь уже, напевне, з часом,
бо головне для мене – суть і зміст,
кого б не назвали… Гондурасом.

Біг по колу

Шукали власні форми цілу вічність,
речей первинну позабувши суть,
фарбуємо тепер іржаву дійсність
й силкуємося істини збагнуть…

Замкнуте коло

Від хиб в житті нас вберігає досвід,
як в тернах рукавиці від голок.
Цей небезгрішним видається довід,
бо досвід – то ланцюг із помилок…
;

Дорога ціна

Найкращий вчитель – досвід. Зрозуміло,
в житті немає ліпшого повчання.
Він дуже добре знає своє діло,
та дорого те коштує навчання.

Совість не перешкода

Чому корупції не можем дати раду?
Марнуєм час, як і життя своє!
Бо совість мучить не того, хто краде,
а лиш того, у кого вона є…

Не просто

Хто землю прихватив, хто булаву
чи інший шмат народного майна.
Триматись важко нині на плаву,
якщо ти тільки не кусок лайна…

Краще гірка правда

Гірку вже правду краще говорити
(хоч ранить сильно, потім все ж лікує),
надію ніж брехнею подарити,
що заспокоїть, а затим – лінчує!

Віртуальна реальність
(із циклу „Лазурний берег“)

Нас прагнуть мати всі, кому не лінь,
забити баки – бізнесу їх суть.
Реальність тінню ліплять на плетінь
й реально віртуальність продають!
;

Не зможу

Мене зміцнив твоєї зради біль,
уява ж відновитись допоможе.
Я в силі все пробачити тобі,
та в щирість знов повірити – не зможу!

Що краще?

Зі щирим хліб черствий з водою краще з’їсти
і почуватися по-панськи,
до миски чорної ікри як з підлим сісти,
запивши навіть той делікатес шампанським.

Сумно

Сумно все ж, як забувають люди
все хороше, що уже пройшло,
що ти поряд був завжди і всюди,
коли інших й близько не було…

Казнокрадам

Просту запам’ятайте, гниди, суть –
останнім з вас ніхто не засміється,
бо кожного чекає Божий суд,
який нізащо вже не продається!

Співучасникам

Нікого не хотів би я повчати,
озвучити лиш хочу лозунг свій:
Несправедливість бачити й мовчати –
то все одно, що брати участь в ній!
;

Більше ніж правда?

„Що ще за правду може бути більшим?!“
Відомий слоган чи якась дурня;?
Щоб не було, воно вже буде іншим,
а більше може бути – лиш брехня!

Самообман

Партнерів хто міня, мов рукавички,
у кого в цьому сенсі їде дах,
кидати раджу ту сумнівну звичку –
йдете ви тривіально по руках.

Кінець казки

Відносини щось наші схолодніли,
на південь потяглися снігурі…
Забракло в Вас, мадам, душі, не тіла,
візьміть назад свого Екзюпері.

Простий рецепт

Щоб менше все здавалося банальним,
в меню потрібно зменшить вміст бананів
і їсти сало, хліб, часник, цибулю,
а не тримать завжди в кишені дулю!

Блаженство

Блаженний, хто нічого не чекає,
його розчарування не спіткає.
Таких, насправді, у житті немає,
бо кожен чудо тишком виглядає…
;

Велика праця

Стрічаються мені все рідше люди,
усе частіше сурогат і бруд…
Людиною родитись – справжнє чудо,
лишатись нею – то великий труд!

Перший трофей

Пішла учора на охоту з чоловіком,
отримали всі невимовну втіху –
після тринадцятого пострілу за ліком
трофей мій перший все ж помер… від сміху!

Часник

Він з віночка вигляда – лише зуби й борода,
бо чуприною-листами сплівся міцно із братами.
А плюсам – не має ліку, заміняє навіть ліки.
Гонить геть страшну простуду,
добрий лікар всьому люду.

Не для слабких

Самотність – то планида сильних духом,
талан їх, доля, жереб, пай, уділ…
Бо слабаки опустять завше вуха
і туляться до натовпу окіл.

Відмінно, Костянтин

Зубного болю він приборкувач хороший,
скажу відверто – лікар хоч куди!..
Із рота з зубом вирве навіть гроші –
на сто відсотків і до бабки не ходи!;

Насмішив

Чи бачив, куме, я детектора брехні,
питаєте мене у моїй хаті?!.
Ви не смішіть лиш ратиці мені,
бо я на ньому двадцять літ жонатий!


Дві сторони медалі

Було завжди відвертим важко жити,
в наш час велика розкіш благородність.
Як любиш правду в вічі говорити –
повинен полюбити і самотність…

Новорічне привітання

Нехай життю не буде строків,
скінчиться зла лиха пора.
Я вас вітаю з Новим роком
і зичу миру та добра!

Пам’ятайте

Якщо в житті судилося літати
і вітер долі не порвав вітрила,
про тих не варто, друже, забувати,
хто допоміг розправить тобі крила.

Одним миром

Жінки, жінки… Нічим вас не здивуєш!
Ви між собою своєрідні тезки.
Коли „У мене ти найкращий“ чуєш,
то розумієш, що порівнювати є з ким…;
Розділ 8. Обривки думок

Я твердо переконаний у тому, що титульна нація не повинна жити гірше за національні меншини!

Характерною ознакою розумної жінки є її здатність в підходящий момент включити режим „Дура“, а потім своєчасно його вимкнути.

Якби всі отримували по їх справам, ніхто б не зміг уникнуть батога.

В контексті заяви Президента про завершення судової реформи в Україні, пропозиції в наш час вирішувати спори цивілізовано, тобто в судах – виглядають не тільки як знущання над уявою про правосуддя, але й над здоровим глуздом взагалі!..

Подорожуючи просторами інтернету, переконуєшся в тому, що противники української мови не володіють на достатньому рівні навіть російською...

Життя – смертельно небезпечна штука, живим із нього вибратись ніяк…

У китайців нічого не буває просто так – у них усе по феншую.

Якщо не працює мозок, повинні трудитись кінцівки.

Не можна вважати вільною людину, яка не здатна свобідно мислити.

Надії на справедливого президента чи будь-кого з депутатів без втілення в життя ефективного механізму функціонування державної влади всіх рівнів в країні – це чистої води утопія!

Першочерговою метою народу України повинно бути не обрання Президента чи Верховної ради, а реальне втілення в життя чіткого механізму функціонування державної влади всіх рівнів в країні з тотальним і ефективний контролем за нею з боку самого джерела цієї влади, тобто самого народу!

Ми не матимемо єдиної України доти, доки спільні інтереси і сподівання не об'єднають нас в єдиний народ!

Довіра, як і нервові клітини, не відновлюється!

Чому останнім часом „каліровані“ популісти різних мастей обіцяють нам переписати Конституцію держави? Тому що переписувати набагато легше, ніж писати щось нове і варте уваги, а тим більше виконувати уже написане.

Несправджені великі надії і сильні очікування – небезпечні такого ж ступеню розчаруваннями…

Молодий поет статечного віку з юною душею – це про мене…

Про Джульєт і жульок
(або як вичистити Авгієві конюшні України)

Вчора різко похолодало, температура повітря знизилась градусів до п’яти, з позначкою мінус. Та відчуття холоду підсилював різкий вітер, який є звичайним явищем, оскільки я живу біля річки.
Повернувшись увечері додому і побачивши, як тремтить від холоду моя Джульєтта, а простіше – Жуля, вирішив на ніч постелити їй в нижньому тамбурі (перед східцями в будинок). Вхід до нього захищений металопластиковим пакетом і температура там в холодну пору року мінімум на десяток градусів вище, а головне – там немає вітру.
Минулої зими я уже давав собі слово – не впускати Джульєтту в будинок, через її підлуватий характер. Вона взяла собі за звичку тихцем „потрошити“ відро для сміття на кухні (а тим більше, що їх там аж два – для органіки і пластику). До того ж, у дворі вона має цілих дві утеплених будки (побудованих мною особисто)!
Але почуття жалю до рідної собачини і на цей раз взяло верх. Як говориться, було б сказано… Більш за те, у своїх намірах я пішов далі – постелив охоронниці килимок у верхньому тамбурі, двері якого не замикаються. Тож ризик рецидиву, повторного доступу на кухню, тільки збільшився.
Тут би мені пригадати народні прислів’я про те, куди вистелена дорога благими намірами, що історія ходить по колу, що скільки вовка не корми, а він все на ліс поглядає, та все ж почуття жалю перемогло…
Не буду забирати час читача подробицями, скажу тільки, що коли проснувся рано-вранці і спустився на кухню, щоб поставити чайника, побачив уже звичну картину – порожні відра для сміття і залишки Жульчиного нічного бенкету, які щедро вкривали не тільки підлогу всієї кухні-їдальні, але й холу першого поверху…
Однак найбільше мене здивувало не це. Я звернув увагу на своє спокійне відношення до події, оскільки практично не нервувався, як це ставалось раніше. Скоріше це було розчарування. Глибоке розчарування… Тому не став сварити собаку, а лише вказав їй на двері. Навіть не намагався дати їй копняка навздогін, а тільки сумливо подумав – ти все це знав, хоча десь в глибині душі легковажно й сподівався на собачу порядність, але практично був готовий до такого розвитку подій.
Ввімкнувши максимально світло, став готуватися до прибирання замість того, щоб продовжити заплановану ще звечора роботу. Яким же було моє здивування, коли я піднявся на другий поверх і увімкнув світло… Термін „здивування“ тут навіть недоречний. Я просто отетерів, коли побачив прямо посеред холу дві купи собачого лайна! Такого в моєму будинку ще не траплялося (принаймні мені про це не відомо). Раніше приходилось відмивати підлогу від собачої чи котячої сечі і не раз, але не від лайна та ще й дорослої тварини!..
Одначе і це ще не головне. Я не міг второпати, як мені вдалося в повній темряві пройти холом туди і назад, ні разу не вступивши в ті щедрі джерела органічних добрив… До кінця не вірячи в таку удачу, навіть ретельно оглянувши підошви своїх капців, я ввімкнув всі світильники і ще кілька разів пройшовся туди-сюди холом та сходами. Однак нічого підозрілого, на щастя, не виявив.
Списавши все те на неймовірне везіння і прийшовши до тями, я ще протягом доброї години скрупульозно збирав весь той непотріб в пакети та відмивав підлогу, паралельно обмірковуючи все, що сталося. Бажання поділитися з читачем цими роздумами і стало причиною корекції мною ранкових планів та рушійною силою для народження даного нарису.
По-перше, переважну долю вини в тому, що сталося, я свідомо взяв на себе, старанно спокутуючи її під час прибирання. Не піддався б почуттям жалю і безпідставної довіри – не було б і перелічених наслідків.
По-друге, в житті бувають ситуації, коли виникає нагальна необхідність впустити тварину до хати, навіть коли вона постійно живе на подвір’ї (наприклад, дуже складні погодні умови з низькою температурою повітря, хвороба тварини, поява цуценят та подібне). В таких випадках природно виникає питання, а чи мали б місце такі наслідки, якби:
1) залишив собаку в нижньому тамбурі, перед сходами (в менш комфортних умовах), замкнувши другі вхідні двері, тобто виключив можливість доступу до предмету спокуси;
2) особисто і безперервно контролював поведінку Жульки, пожертвувавши власним відпочинком;
3) позбавив її можливості бенкетування, перенісши відра з відходами в цокольне приміщення чи на вулицю (тим більше, що така можливість існувала і вимагала набагато менше часу, сил і засобів).
Висновок можна зробити категоричний – звичайно ж ні! Тобто собака була б в теплі, моя душа – на місці, а вранці не потрібно було б тратити нерви, час і засоби на прибирання та подолання негативного настрою. Свої фізичні сили я до уваги не беру, оскільки наведення порядку можна вважати ранковою фізичною зарядкою.
Але для чого я все так детально описую, скажете ви. Чи ж тема це для оповідання або нарису? Повністю згоден – ні. Просто вранішня обстановка яскраво нагадала мені картину з життя нашої країни – України, а поведінка Жулі, яку в мене зараз язик не повертається зараз назвати Джульєттою, нагадала поведінку влади. При чому і попередньої, і діючої, і, скоріше за все, майбутньої (навіть, як це не сумно, майбутніх).
В той же час сама констатація викладених фактів, як і наведені порівняння – це теж не привід, а тим більше не підстава, щоб тратити час на подібного роду твори. Потрібні висновки і не будь-які. Висновки, які б давали можливість уникнути подібних ситуацій, які б виключали можливість кожного разу наступати на одні і ті ж самі граблі. Тим більше, що нині численні кандидати на посаду очільника держави бігають кожен зі своїми граблями і намагаються підсунути їх нам знову прямо під ноги.
При цьому ні граблі, ні кандидати нічим кардинально не відрізняються один від одного: всі щедро обіцяють і м’яко стелять (як говорять останнім часом, це у нас уже національна традиція), бо вже традиційно ніхто з претендентів навіть не збирається виконувати свої обіцянки після закінчення чергових виборчих перегонів і досягнення мети. Більш за те, вони настільки впевнені в обмеженості та інертності простого люду (тобто нас з вами) і своїй безкарності, що зовсім не переймаються тим, що значна кількість їх обіцянок, вочевидь, навіть теоретично, не може бути виконана взагалі!
Останнім часом знову стали говорити про національну ідею, про президента – етнічного українця, навіть про націоналіста. Це все добре, але того недостатньо щоб зупинити падіння в прірву цілої країни (а як ще можна назвати це тотальне розкрадання України і знищення простого українського народу)! Чому? Тому, що спокуси занадто великі і людина, по своїй природі, надто слабка, щоб самостійно їм протистояти, а ефективних механізмів контролю за цими процесами, на жаль, просто немає.
Потрібен механізм контролю за владою. Тотальний і ефективний. За прикладами далеко ходити не потрібно. Візьміть будь-яку успішну країну світу і ви переконаєтесь, робін-гуди уже відійшли в історію; що тільки високий рівень освіченості і згуртованості суспільства приводить до появи системи стримувань і противаг існуючої влади, які гарантують її здійснення не у власних, владних, інтересах, а в інтересах суспільства.;
Іншими словами: українському громадянському суспільству для виживання конче потрібно усвідомити:
- що за нас не подбає ніхто, окрім нас самих;
- що виховання дорослого оточення і підростаючого покоління, формування демократичного громадянського суспільства – це нагальна і невідкладна справа кожного із нас (цій владі це не потрібно і навіть шкідливо);
- що національна ідея і українська національна влада – то тільки перший крок до створення справедливого, демократичного громадянського суспільства;
- що для успішного просування України в демократичному напрямку потрібно створення і законодавче затвердження ефективного „Механізму функціонування державної влади“, який передбачатиме реалізацію конституційного принципу, що єдиним джерелом влади в державі Україна є український народ, а також унеможливить використання державної влади всіх рівнів всупереч інтересів народу!
Одне усвідомлення перелічених принципів ще не запорука успіху. Потрібно негайно приступати до рішучого, цілеспрямованого і послідовного втілення їх в життя. А це тривала і кропітка праця для переважної більшості українського суспільства, яку потрібно починати вже зараз, щоб знову не втратити черговий відрізок часу нашого життя, а то й саму перспективу!
Переконаний, що тільки в такому випадку в корабля з гарною назвою „Україна“ з’явиться перспектива успішного плавання до порту „Майбутнє“, а будь-яка обрана нами на посаду капітана Жулька – буде вимушена поводити себе, як Джульєтта, і вести судно заданим їй суспільством демократичним курсом під його постійним і жорстким контролем.


Рецензии