Гасан

Придивилась. Пил дорожній очі застилає,
По дорозі дівча біжить, схованки шукає.
А за нею скаче риссю вершник іноземний,
Плаче дівчина, спіткнулась і впала на землю.
Вершник також зупинився,
Зліз з коня, несміло
Підійшов до неї, слово мовити не вміє,
Що сказать їй, як утішить,
Ледь руки торкнувся
Той нещасної дівчини,
До Бога звернувся:
«Розсуди мене, Ласкавий,
Що мені робити?
Без прекрасної слов’янки
Я не зможу жити».
Та злякалась синьоока,
Серце б’ється сильно,
Ось тобі, коханий друже,
І пісня весільна.
Очі помочі шукають,
І кричать не може,
Та її ніхто не чує
І не допоможе.
Як струмочки сльози ллються,
«Не вбивай – благаю!»
«У 16 літ од віку смерті не чекаю».
Що він думав? Що задумав
Цей татарський воїн,
Чужа віра, чужа мова
Серце непокоїть.

Я злякалась за дівчину.
Чом їй так судилось?
В сніжнім полі не сховатись,
Стала й причаїлась.
Не образив цей чужинець
Дівчини у полі,
Взяв за руку і торкнувся
Ніжної долоні,
Щось сказав їй по-татарськи,
Мабуть, щось хороше,
Посміхнувся прямо в вічі
Дівчині пригожій.
Дивувалась: чом так сталось?
І я теж радію.
Сонце вийшло із-за хмари,
В полі вітер виє.
Кожна мова – то багатство,
Кохання – удвічі,
Одним воно дає силу,
А інших калічить.
Як же воїн? Був суворий,
Гнівний і сердитий,
Ніжним став, бо без слов’янки
Вже не зможе жити.
Молода, ласкава, вправна,
Статечна, красива,
І татарину навіки
І люба, і мила.

Літо краснеє настало.
Татари вертають
В край далекий чорноморський
І здобич збирають.
«Не вернуся й не покину
Прекрасну слов’янку,
Оселюся тут із нею,
Візьму в жони бранку.
З недовірою і гнівом,
І брутальним словом
Сприйняли його слов’яни,
А весілля – з болем.
Жаль дівчину молоденьку
Заміж віддавати.
І незвично, щоб татарин
Жив у нашій хаті.
Залишився. Вчився мови,
Порядків тутешніх,
І заклав початок роду
Поколінь прийдешніх.
«Звуть мене Гасан» - навчився
Вимовляти найперше.
Він орач, мисливець, воїн
І чудовий вершник.
І, бувало, в час навали
Боронив цю землю.
І сказать по правді, люди,
Жив він недаремно.
В Молодятичах Гасани
Повелись, як парость,
Покоління підростали
Всім старим на радість.
Зовні наче всі слов’яни:
Високі, біляві, синьоокі, сіроокі,
Стрункі у поставі.
З покоління в покоління
Ген передавався від Гасана,
Тому він в пам’яті зостався.

березень 2008 р.