Очей не бачити би краще,
в них глибина безмірних мук...
лишила й так напризволяще
закляклість неприродню рук...
вони ще вчора мали справи
і від напруги пухли аж,
такі погідливо-ласкаві,-
кому тепер цю щиру блаж?..
слабкі віднині й непорушні
білітимуть на чорнім тлі...
не втримали священну душу,
прип'яту болем до Землі,
кохану, рідну, безсловесну...
і вмить заклякли від вини...
душі, що лине в Дім небесний
рукам ослаблим не спинить.
Бліді, смиренні, непотрібні,-
куди подіти нині їх...
блищать далекі зорі срібні,-
безмовні свідки бід моїх...
Закляклiсть рук...
© Copyright: Ева Сокол 2, 2018
Свидетельство о публикации №118102805826
Свидетельство о публикации №118102805826
Рецензии
Так боляче:
"слабкі віднині й непорушні
білітимуть на чорнім тлі...
не втримали священну душу,
прип'яту болем до Землі"...
Анна Стефани 2 17.02.2019 22:50 • Заявить о нарушении
"слабкі віднині й непорушні
білітимуть на чорнім тлі...
не втримали священну душу,
прип'яту болем до Землі"...
Анна Стефани 2 17.02.2019 22:50 • Заявить о нарушении
За деякий час до смерті Сергійка, я почала відчувати те, що має трапитись... невідворотню, невимовну втрату... і потікли вірші такі згорьовані, наче вже трапилось...
Не відаю, бо то закрите, чи могла я дійсно його втримати, якби боролася несамовито до кінця, але в якусь мить перестала боротися, не змогла більше дивитися на муки, які терпів синочок... а ще усвідомлювала,- якщо вибороти у смерті ще трохи часу, то ті страждання стануть дикими і це дошматує і без того пошматоване моє серце, боялася, що не дам ради сильнішим болям (вони й так були надлюдські).
Коли смерть брала мого янгола в свої обійми (а я дивилася), змученність на обличчі змінилась на блаженну посмішку, з тією посмішкою я й поклала його в домовину і поніс він її у недосяжні, незвіданні для нас світи...
Люди заходили до нашої маленької хатинки, а Сергійкова посмішка щиро стрічала їх і ніхто не міг стримати сліз...
Ева Сокол 2 18.02.2019 08:19 Заявить о нарушении
Не відаю, бо то закрите, чи могла я дійсно його втримати, якби боролася несамовито до кінця, але в якусь мить перестала боротися, не змогла більше дивитися на муки, які терпів синочок... а ще усвідомлювала,- якщо вибороти у смерті ще трохи часу, то ті страждання стануть дикими і це дошматує і без того пошматоване моє серце, боялася, що не дам ради сильнішим болям (вони й так були надлюдські).
Коли смерть брала мого янгола в свої обійми (а я дивилася), змученність на обличчі змінилась на блаженну посмішку, з тією посмішкою я й поклала його в домовину і поніс він її у недосяжні, незвіданні для нас світи...
Люди заходили до нашої маленької хатинки, а Сергійкова посмішка щиро стрічала їх і ніхто не міг стримати сліз...
Ева Сокол 2 18.02.2019 08:19 Заявить о нарушении
Як ти з цим живеш, моя світла дівчино? Жодна порада не зможе тобі допомогти. Нема на землі тих слів, які змогли б хоч на крапельку зробити твою біль менше. То ж я просто буду мовчати...
Анна Стефани 2 18.02.2019 14:31 Заявить о нарушении
Анна Стефани 2 18.02.2019 14:31 Заявить о нарушении