А ти би міг розбить мою броню,
спустошенного серця захистницю,
смішнИми акварелями насниться,
коли сльозу безвиході зроню...
А ти такий вразливий і складний
зумів би відігріть замерзлу душу,
і відігнать скорботу, кОтра сушить
спотворенний й без того розум мій...
В тобі щось безнадійно-весняне,
дитинно-щире, не від цього світу,
таке, що здатне радісним привітом
з мого вмирання відродить мене...
Мабуть, єдиний із чоловіків,
кому би те усе було під силу,
кого би я до серця підпустила
опісля одинокості віків...
А ти би міг, якби зійшлись шляхи,
котрІ холодні віщували зорі,
але твої бажання непрозорі
уперлись в рів жіночої пихи...
І мовчимо. Обоє мовчимо.
Далекі і близькі. Чужі і рідні.
Гадаючи, що слів зв'язкИ безплідні,
а все, що має,- станеться само...
А ти би мiг...
© Copyright: Ева Сокол 2, 2018
Свидетельство о публикации №118102001910
Свидетельство о публикации №118102001910
Рецензии