Дощ

Дощ.
То ллються сльози
З материнських очей-морей
За синів, що не підіймуть погляд
До неба й до зорей.

За що вони віддали життя?
Хтось вірить у вищу ціль?
Тепер їх дім - земля,
А на наших серцях лише цвіль.

Мати любила й ростила їх,
Душу вкладала й життя,
Пам'ятає їх біль і сміх
Кожну мить, особливо щастя.

Але то вже не має їх...
Серце болить, у душі - діра.
Ненька вже поховала їх,
Залишилась, напевно, сама.

Хтось скаже, що в неї є чоловік,
Інші сини, мабуть донька...
Біль цей до смерті, навік,
Не лікується рана така.

Питання у мами є лиш одне:
"Чому саме моє дитя?"
Але мама така зовсім не одна...
І розуміють вони, що нема вороття...

Не повернеться дитина до дому...
Не побачить її усмішку знов...
Лише на світлині із чорною стрічкою,
Ридаючи під шум молитов.

А скільки невинних вмирає щодня?
Діти, дівчата, малі й старі...
За кожного боляче, а богу байдуже,
Мабуть в нього справи є важливіші.

Не варта війна неньчиних сльоз,
Хоча й кровью написані її сторінки... 
Нехай плачуть хмари чи небеса,
а не українські жінки.