Чаклунка

хлопець:
-Що тут у вас таке нового, діду,
Я скучив вже за цим селом,
Пообіцяв, що к вам приїду,
Ось ми вже разом за столом.

В вас вечори такі чудові,
В вас ліс, що вабить красатой,
І землі в вас всі кольорові,
Тут відпочину я душей.

Чи є у вас таке щось нове,
Щоб я міг написать про це?
І в місто відвезти, чудово
Якщо це буде щось живе.

Щоб можна було доторкнуться,
Потримать, навіть змалювать,
І як мені це досягнути,
Щоби мені не заблукать?


****

старий:
-Живе у нас тут в лісі дівчина одна,
Вона така вродлива, самотна,
З*явилась раптом, мов би ліс родив,
Так, дійсно, він родив, у світ пустив!
Співає пісні, у ночі танцює,
Перед деревами красой хизує,
У річці плаває, була дитина ще,
А зараз, зараз це краса, дівчина, но просте
Її чепать вже не дає цей ліс,
Він дуже швидко розповсюдився, проріс,
Вона у ньому як царівна, досить,
Стара вже в хату нас до столу просить;

стара:
-Я бачила учора цю дівчину,
Раптово перетвориться в калину,
Якщо побачить на дорозі люд,
Та вже дівчина наробила смут.
Всі хлопці розум повтрачали,
У лісі вже ідуть, шукали,
Її сердешно так благали,
Але ніхто з них не кохали.
Бо не дається у долонь,
Нема у ней ні кров, ні скронь;

старий:
-Вона ж бо зна собі, гуляє,
По лісу бігає, співає;

син старого:
Я теж вже бачив раза два;

стара:
-І я вже бачила сама,
Одягнена вона у щось,
В таке...чи мабуть все ж здалось?!;

старий:
-Та ні, одягнена, але
І як роздягнена, проте
О соромі вона не знає;
-А може це не відчуває?;

стара:
-Всі хлопці з розуму зійшли,
У ліс за нею і пішли;

син старого:
-Загинули без вороття;

старий:
-Там позалишили життя;

стара:
-Вона ж бо далі в лісі ходить,
Зірок у таночок заводить;
-Не йди туди, бо синку мій,
Ледве залишився живий.
І в тебе також мати є,
Хай сльози за тобой не льє.

****

Час-від-часу блискавиця блиска,
Хлопець щось шукає у пітьмі,
Це його привабила дівчиська,
І у нього очі вже сумні.

Бо багато так дерев у лісі,
В котре з них перетворилась вмить?
Зараз проспівала чудні пісні,
Бачить хлопець почерніла вмить блакить!

А він, як з нею стрівся - геть всю душу,
Відтрясло, замлів і... покохав,
І тепер шукає, каже: знайти мушу,
Навіть якщо в лісі заблукав!;

Дивиться дівчина із калини,
Посміхнулась кетяги схилив,
Йдуть і йдуть у пошуках хвилини,
Він втомився і долоню голову стулив.


хлопець:
-І коли ж тепер мені полегша?
Чому ти втекла від мене? знай...

чаклунка:
-Я бажаю бути у житті лиш перша!;

хлопець:
-Не мовчи, ще раз, ще раз відповідай!;

Підхопився хлопець, став у той калини,
І долоню доторкнувсь до кетяги її,
Але він чекав всі марні ти хвилини,
Кетяги були мовчазні і рясні.

Позихає тяжко, відійшов і бачить,
Ця калина стала знову молода,
Знову біля нього дівчина маячить,
Вона так вродлива, трішки ще бліда.


чаклунка:
-Що бажаєш, хлопець, нащо біг за мною,
Нащо доторкнувся до кетягів калин?;

хлопець:
-Добре, що ти зараз розмовля зі мною;

чаклунка:
-Ти в це дійсно віриш, віриш без сумлінь?;

хлопець:
-Вірю чи не вірю, а там в великом місті,
Немає той краси, що маєш зараз ти;

чаклунка:
-Хлопчисько, розумієш, що заблукав у лісі?;

хлопець:
-Я згоден слухать тільки, ти тільки не мовчи!
Розповіси ти звідки, чому живеш у лісі,
Чому ти не одягнена, одягнена в...красу?
Чому ось так постійно співаєш чудні пісні,
І чому не сплетаєш цю довгую косу?;


чаклунка:
-Багато ти питаєш, нащо тобі ця правда,
Щоб там, в своєму місті, розкрити таємниць?
Ви знищили вже все, все що було тут свято,
І від найкращого навіки відреклись;

хлопець:
-так ти не згодна будеш зі мною розмовляти?;

чаклунка:
-А зараз що роблю, тобі що мало це?
Чи може...може так тебе перелякати?
Так, дійсно ти чудний смієшся у лице.
У лісі тут свої закони і порядок,
Бажаєш знати ти? давай-но, все знімай,
Бо зараз будемо у річці бултухати,
А одяг заважає, ти тільки нечепай!
Ти нечепай мене бо буду теж відверта,
Бо буду як і ти одягнена в туман,
Чому стоїш на місті ти як баран уперто?
Скоріше, гей! скоріше, у річеньку стрибай!

****

Все дзвинить і співа навкруги,
Дуже добре дається,
З нею були чарівні подруги-квітки,
І всьому-то сміється.

Не змовка ні на мить казка гарна,
У серці озветься,
І вона, чарівниця лісів,
Все сміється, сміється.

Будем житимо ми допоки,
Це яскравоє літо,
З нашой пам*яті осені дощ не омив,
Ще не змито.

Перестрибує слово-на-слово,
Воно ж бо спіткнеться,
Ця любов, що в очах є у хлопця,
В тобі, чи йому ще вернеться?

І нечистих ідей шквал немов той,
Потужніший вітер несеться,
А любов, ця любов із очей,
По щекам і до серця.

****

Подяка долі за її щедроти,
За те, що ми колись ось тут спіткались,
За те, що один-одного все ж не злякались,
За те, що не обділені ми вроди,
Подяка долі за її щедроти.

Подяка долі за її щедроти,
Що до души мені її чаклунство,
Що цього все не бачить злоє людство,
Що в лісі не приймають до роботи,
Подяка долі за її щедроти.

Подяка долі за її щедроти,
Бо я навчився дихати лиш тут,
Бо я це розумію - мене ждуть,
Що поряд з нею не бува турботи,
Подяка долі за її щедроти.


Подяка долі за її щедроти,
Що знов моя душа така щаслива,
Що тільки в цьому лісі лагідна буває злива,
Вона, немов дитятко, нас лоскоте,
Подяка долі за її щедроти.

Подяка долі за її щедроти,
За ті ромашки, що ми з ней зривали,
На їх квіточках про кохання ми гадали,
І ми майбутнє знали вже відтоді,
Подяка долі за її щедроти.

Подяка долі за її щедроти,
За річку, де все літо ми купались,
За ті дубки біля, которих грались,
За те, що в серці не було ні жаль, турботи,
Подяка долі за її щедроти.

****

Ми мріями збігаймося в душі,
Однакового кольору в нас очі,
І ми прихильники казкам, ось тут мерщій,
Похоплюємо таємниці, тут цікаві ночі.

Но вже вона чомусь стає не та,
Вже не цікаві тихі ці розмови,
Бажаю більшого, чи вже чекати це дарма,
Чи є у неї мрії наші, мрії ці дівочі?

Вона ж бо не людина, мабуть це,
І є що зупиняє до жаданих кроків,
Не дочекатися від неї почуття людське,
Я загублю найкращіх із років ці роки!

Так може досить? іншу йду шукать,
Що подарує лагідність в долонях,
Ту, котру можна і не тільки що обнять,
Кохання це робити, щоб закипіла кров у скронях.

****

Можливо справді я тобі не та,
І туга смута душу обгорта,
Чи може щось тоді я не дала,
Чи може, щось у тебе дорогоційне відняла,
Можливо справді я тобі не та?

Можливо справді я тобі не та?
І чомусь мої думи більше не літа,
Сьогодні розпач душу обгорта,
Можливо справді я тобі не та?

Можливо справді я тобі не та,
І де мені тебе тепер шука?
Хто буде мене в ранці тут гука,
Чому я в самотині знов блука,
Можливо справді я тобі не та?

Можливо справді я тобі не та,
Що може все життя зробити казкой?
І що обличчя не прикриє маской,
Чи може справді я тобі не та?

Чи може справді я тобі не та?
Так, в познанні про кохання я слаба,
Це не моя провина, молода,
Я лісом викохана і бліда,
Чи може я тобі, тобі не та?

Чи може я тобі, тобі не та?
Тобі рока добавлять тим літа,
А в мене вже назавжди самота,
Я тут залишуся, залишуться ліса,
Чи може я тобі не та... не та...?

А я чаклунка, тобі зайва,
Знов щире небо, ярке сяйво,
А я тобі не та, не та...
Добраніч тиша...самота...

****

Так непомітно осінь підійшла,
Забрала все, що було тут яскраво,
Вона усе цікаве від краси їх роздягла,
Сльозой на землю із блакиті впало.

Цих теплих днів неначе зовсім не було,
Неначе зовсім тут несяйло сонце,
Усе без жалю осінь відняло,
І порозкрило небо для дощів віконце.

Лиш спогади ще гріють души всім,
Звірятко поспішають від холоду ховатись,
Вже віє холод довги сни великим і малим,
Вже всі готові до зими, нікому не злякатись.

****

Ось нарешті бажана вершина,
Ми досягли того, чого не треба,
Бо йшли до цього дуже, дуже вперто,
За мить з*явилась, вирісла, квіла, позріла нам калина.

Чаклунство - в тебе дійсно к цьому хист!
Щось ти злякався і такий блідий,
І раптом став такий сумний,
Не вішай носа, ось зроби живим цей впавший лист!

****

Під осінні дощі, що стікатимуть наче сльозини,
Стоять дерева сумні, вони голі, готуються спати,
І піднялися у гору летіти ключі журавлині,
Скоро сніг буде землю красою, мов хутром, вдягати.

Вже холодне, насуплене і не привітне так небо,
Зникло сонечко, досить усіх пробуджати,
Намагається вітер струмочок лякати уперто,
А струмочок сміється, біжить, бо його неможливо злякати.

****

Сумніви всі розриваю в клоччя,
Тебе любить бажаю кожну мить,
А у ночі вода казки говорить щось бульбоча,
Так рясно в зіроньках далекая блакить.

Давай ми зараз пробіжим по хащах,
Давай пробудем темряву душі,
Зачепим мавок у ночі ледащих,
І втечемо, ми втечемо мерщій.

Ти став вже часткою моєй душі,
Ти вже не той, хто був раніше, знаєш,
Тут вовки виють за коханням у ночі,
Коли кохають - вже їх не спіткаєш.

Буває часом, що пронизує тумані ночі,
Таке, щось тепле, лагідне, повір,
Ти міг би розгадати таємниць дівочі,
Ти міг би стати, як отой патлатий звір?

Або давай ми перетворимося в птахів,
Підіймемось в горище, в ту блакить,
Де не буває сумнівів, де місто не до жахів,
Давай перетворимся в птахів, найно у цю мить!

Що буде далі? нащо це питати?
Ну добре, добре, залишай покій,
Бажаєш, для твоїх дітей я буду мати?
А ти на роздум дуже так легкий.

Чекай-но, вже стає там сонце,
Вже зарево обійме висоту,
Вже ліс ось, ось, він, знай, проснеться,
А ти не досягнув свою мету.

Авжеж прийшов сюди, щоб взяти краще,
Просидів всю ніч посклавши руки так ледаще.

****

Мені замало посмішки і квіти,
Бажаю більшого, бо ми чоловіки,
Бо почуття лише плотським коханням може жити,
Тобі здається, що жорстокі зовсім ми.

Але ж то якось ви розмножуваться можете й любити?
Я божевіллю все кохать повітря,
Ха-ха-ха-ха, це дійсно просто жах, почну молити,
Говорю сам і віря і не віря.

Я божевільний, в мене вже примара у очах,
Геть звідси, звідси геть, геть, геть скоріше!
До церкви,хай дзвонять колокола,
Не можу, божевіллю, я не можу більше.

Ця відьма в мене душу відняла,
Сліпе кохання у полон взяв, грає,
Зі мной танцює знову дзвін доща,
Іще, ось там,  музика нам лунає.

Я буду танцювати з усіма гріша,
Цей запах трав, що проника у серце,
Від нього ворушиться знову мозок ,
Біжить від мене хутко це озерце.

Останні краплі, я втрачаю розум,
Впаду на землю, на коліна, чуєш?
Травинка кожна - наши дні минулі,
Чи іми зараз ти душей мене відчуєш?

Чи очі твої все минулоє забули?
Зозуля аж охляла - нам кувала,
Ті довгі роки щастя і любові,
А ти для неї теж тоді співала.

І твої співи були нелюдськи, чудові,
Промов хоч щось, я знову тут блукаю,
Хоча вже дні не так і кольорові,
Тебе, мою коханую, шукаю.

****

Пташиной прилетіла з того гаю,
Мені повітря розповів про те,
Що ти як я , теж по землі блукаю,
І що тобі кохання теж як і мені, бо є святе.

Що ти бажаєш повернути час,
Тобі так прикро, плачеш ти ночами,
Що буде все ж найкращє і для нас,
Ми проживемо разом, проживем роками.

А вітер ще розповідав про те,
Що в тебе очі мов безмежне і блакитне небо,
Що рвав для мене квітки ти, рясне,
Робив намисто і шукав мене так вперто.

Що ти хотів чаклуном стати вмить,
І навіть спробував де що зробити,
Тобі невдача посміхнулася, журить,
Старезний дуб, він знає, що любити.

Це є найкращє в світі, що бува,
Величной кроной від журби хита.

****

-До побачення ліс, я вже завтра поїду від тебе,
На жаль лиш те, що вона не була той дівчиной,
Дуже жаль і сумує зі мною блакитноє небо,
Я для неї залишився так, щирим, добрим хлопчиной.
А мені все бажалось кохати, її притулити,
Поцілунком зігріти бо ми вже далеко не діти,
А мені так здавалось, що можно зробити у казці,
І мені так хотілось, що ви мені казку віддасьте.
-чому ти сумуєш,невже так вважаєш я вперта?
Чому, адже я весь цей час із тобою відверта?
Невже тобі мало того, що пустила у казки?
-Так, мені це замало, замало, я хочу вже ласки!
Я хочу вже пестити тебе в своїх бо обіймах,
Тебе цілувати до схочу...
-Чи я в тому вина?
Чи я в цьому вина, що тут народилась не зная,
Про те, що потрібно робити друг-друга кохая?
А казка мені не віддала, ви людство,я казка...
-Та ні, не бажаєш ти цього чому-то,
-Я казка...
-Пробач, але я вже не хочу, достатньо,
-Я казка...
-Пробач, пробач, ти мене не чекай-но,
-я казка, чи можу я щось-то змінити?
-Людина не може так просто кохати.
Без поцілунків, без пестощів, щось-то таємне,
А далі як хвиля, цілком накриває, приємно,
Я більше би зміг аніж це все, робити для тебе,
-Почуй мою біль, побач мої сльози, мій небо!
Я казка, мені не віддали людські ці бажання,
-Невже в вашій казці немає палкого кохання?
-Та є, тільки щось ми про різне говорим,
Залишся хоч трішки, цю ніч як  останню проводим,
А потім іди і більш ніколи не вертайся,
Хоч що хочеш роби, хоч забудь, хоч кохайся.
Веселка закриє до мене чарівниї брами,
- Я згоден, нехай так і буде, нема щастя з нами.
Ти казкой залишся сама в самотині,
-Це краще чим бути людиной, ходити в хустині!
Це краще, бо ми собі створюєм світ,
Людина до кращого майже давно вже осліп,
І знищує все, що вродливо, руйнує ліса,
Для нього земля вже не є казкой, не є вже свята.
Не вірити янголов, відьмов, не вірити в долю,
-Бо ми тут боги, я бог, все відтворю,
-Ти мене лякаєш бо навіть і я це не можу.
-Тоді прощавай, я знайду ще дівчину на тебе так схожу.

****
чаклунка:
Ні друзям вірним а ні ворогам,
Таємницю про кохання не віддам,
Нехай ніхто не чує що лунає спів,
Не зрозуміє о тобі найкращих слів.

Нехай не бачуть до кого біжу в ночі,
І в темряві зникаю швидко так мерщій,
Зніму корону і тобі віддам,
Це не розкрию друзям вірним а ні ворогам.

Пробач матуся-темрява бо тільки він,
Назавжди буде він моїм, моїм,
Коли незайманість він забере,
Тоді отримаю і я то все.

Ту силу, що руйнує вмить,
Що може досягти блакить,

темрява:
-Загине він тоді без вороття,
Чи буде в тебе щире каяття?

Кохаєш ти?-це добре, тільки знай,
І правду з щирих вуст тоді приймай,
Хто доторкне ту таємницю дна,
В того житті почнеться ця війна.

І все це, зрозумій, без вороття,
Загине він, загине бо нема життя,
Незайманість ти бережи бо час,
Тому хто доторкнеться - смерть тоді віддасть!

Отримаєш ти силу але його,
Не будеш більше мати, покарають много;

чаклунка:
-Невже мені потрібно лягти спати,
Лиш з тим кого не можу я кохати?;

темрява:
-це дуже важко, донька, зрозумій,
Доросла ти, тобі і обирать шлях твій.

****

Так змін багато в нашому житті,
Усе казкове раптом позникає,
І казка мене  залишає в самоті,
Зі мною поряд тиша знов блукає.

Людське життя - чудовий крок для нас,
Їх подих, відкриття - усе незнане,
Сорока підняла ось знову галос,
Усе, усе у лісі для очей, души жадане.

Але для всіх це є кінець казкам,
Якщо ми людям сердце відчиняєм, душу,
Не рахувати нас, як їх, тут по рокам,
Людина це і є все те, що я залишить мушу.

****
тиша:
Він знов цілує очі тій блакиті,
Він знов рахує зірки і її гукає,
Він знов для неї рве ці лагідниї квіти,
Він знов блука, блука, блукає.

Йому недовподоби самотина,
Він все б віддав щоби почуть її,
Але іде хвилина, знов хвилина,
І він для неї знов зрива квітки.

Здається ось вона, він вже досяг це,
Ні, це лиш вітер поряд пробігав,
Чомусь не так яскраво світе сонце,
Сьогодні знову він блукав, блукав.

Чи може досить?! зупиніть жахіття,
Вже досить, бо людина майже не жива,
Вже досить, досить, ні, мовчить блакиття,
І знову він блука, гука, блука.

Нащо блукаєш в темном лісі,
Нащо гукаєш знов її ім*я?
Твої вуста від неї відреклися,
Вона залишилася більше ні чія.

І тільки ніч вертає нам у теплих снах,
Все те, що ми колись тримали у долонях,
Від неї ти відмовився, це було прикро, це є жах,
Кров від образи закипала, хоч нема у неї крові в скронях.

Хоч невідома їй поразка, але знаєш,
Чомусь вона відчула все, що ви
Відчути можете, ти говориш кохаєш,
Ти не дійшов бо до кохання, до мети.

Вона дочка є сонця промені і ніжність хвилі,
Вона могла зробити все, але хто знав?
У неї є душа і ти її збудив, повірив,
Тобі лиш відчинила серце міцно покохав.

Ти щось зробив таке, що дуже прикро,
І блиск чужий вже не в чужих твоїх очах,
Ви у коханні були впевнені обидва,
Але вам ніч вертає ту надію у ві снах.

У неї серце безутішно плаче,
Гадав, що казка плакати не може?
Так, ми не можемо, але буває все інакше,
Коли порушимо закони казки;
Щось мені шепоче...;

хлопець:
Гарячих днів неначе зовсім не було,
Вже холодає, стукає у двері осінь,
Тепло усі найкращі мрії з часом відняло,
А може плакати мені вже досить, досить?

На довгу зиму попрощатись і піти,
Тут буде хуртовиной  звірей класти спати,
І лиш голодні, завжди тут голодні лиш птахи,
Як і у літку будуть по лісу літати.

Знов чую голос, він немов кричить,
Ні, помилився, це лише повітря,
А у грудях болить, болить, болить,
Де так надовго зникла, де ти моя відьма?!

Чому на поклик мій ти знов мовчиш,
Чому ти поряд не біжиш повітрям?
Чому неперетворимся дощем плакучим вмить,
Чому не отруїш мене навіки зіллям?

Щоб я загинув тут без вороття,
Щоб більше не шукав твої я очі,
Щоби жорстоким було це миття,
Ні, ні, немає в тебе серця, а ні мрій дівочих.

Земля немов купалась у красі,
Ти пам*ятаєш ту, ту першу зустріч?
Я відрізнив тебе ось серед цих всіх голосів,
Не мав тоді в собі я відректись від тебе мужність.

Кудись втекла, я був цілком твоїм,
Нам було добре, були ми як діти,
Але людина я, людина, зрозумій!
Я знов прийшов, приніс тобі останні літа квіти.

****

тиша:
Буває часом, що потрібно там,
Порозмовляти з розумом своїм, думками,
Але чи байдуже, немає часу, зайве нам,
Так біжимо немов на конях із літами.

Вважаєш: що нам може розум той казать?
Чому навчити може? я давно вже виріс!;
А розум теж нам може міркувать, бажать,
Бо розум наш немов на крилах, у життя це виніс.

Блакить дала нам розум бо вона,
Також заповнена все якими думками,
Для когось розум - це великая війна,
Для когось тиша вщерть заповнена казками.

Всі мають розум, бо он є усюди,
Хтось береже, хтось нехтує, хтось вижинають,
Ось так і по залишились дурні, дурні ці люди,
А потім лають розум і ...його шукають.

хлопець:
Та що мені з того, що я,
Розумний і вродливий хлопець?
Чи є заслуга в цім моя?
Зі мною розмовляти досить!
Я хочу тиші, чуєш, ні?
Я тиші хочу!;

розум:
Заспокойся!;

Ледь-ледь почулось вдалені;

хлопець:
Мені набридло вже бороться!

розум:
Бороться - це є єдиний шлях
До мрії, щоби стати вільним,
У тебе мрія у очах...

хлопець:
-Ха-ха, хтось каже: вільним, вільний!
А що є воля, що життя,
Чи може те, що всі ми гиним?
Чи може те, що в небуття,
Зникаєм тут, туди вже линим?
Чи може воля є цей рай,
Що ми думками творим самі?
Вже досить, досить бо, зникай,
Весь ліс заповнився чутками.
Сорока божевільна ледь почує,
Як ліс весь, весь про те все знає,
Все, геть, геть, геть усім бо, геть!
Сорокин голос чую вже лунає.

тиша:
-Вважаєш можеш зникнуть так?!
Ні, ти ж бо хворий, зупинися!
Опасні є в лісах міста,
Болото є і є криниця.
Вже холодно, ідуть дощі,
Послухай розум - він не  бреше,

розум:
-Іди до дому, йди мерщій!

хлопець:
-Мій розум забалакав вперше!
Невже вважаєш, що ось тут,
Я буду слухать твою мову?
А дійсно, як тебе зовуть,
ти форму маєш хоч чудову?

розум:
-Я розум, так,я розум твій,
Бо лише хворий розум бачить,
Цей світ казковий, чарівний,
Не відпускає із душі нізащо.
Бажаєш знати?- я кінець!
Також початок, ти ж бо хворий,
А хворий розум - це містець!
Бо хворий лиш творить чудовий,
Той світ і таємниці мрій,
Ти хоч, не хоч, а все ж повір!

****

Бажання всі щезають мов на дні ріки,
Хтось тягне їх до низу, щось бурмоче,
А ми, ми всі ось тут, ми всі чоловіки,
І нам кохання з далека повітрям щось шепоче.

хлопець:
-Як ніжно притиснуті наші долоні...

старий:
-Тягни його вверх, бо загине, тягни!

хлопець:
-Щось заволакує очі, холодні вже скроні...

старий:
-Ось добре, а зараз протри його, тепло вдягни.

хлопець:
-Мені вже благати не треба в когось порятунку...

старий:
-Сідай, синку, далі поїдьмо кіньми,

хлопець:
-А я не отримав від тебе таємно дарунку...

син старого:
Мабуть ти його, батьку, з нами із лісу візьми.

хлопець:
-Невже тобі краще якщо я загину і мрії...

старий:
-Но, рухайся вже стара кляча, пішла!

хлопець:
-Чому ти закрила від мене чарівниї вії?

старий:
-Як добре вже, синку, що ви на візок полягли.

хлопець:
Так, ти обіцяла, я мав бути поряд, що сталось?
Долоню-к-долоні, ми подих єдиний, туман,
І все, що було у ту мить, в то миття позникалось,
Тоді зрозумів, зрозумів, що то був лиш оман.
Ні, досить вже з мене, геть, більше не хочу,
Я більше не хочу в кохання цілком поринать.
Ти не чекай мене, я не прийду, знов шепоче..

стара:
Йому потрібно як більше у теплім поспать.
Бо часто у ночі іде на дорогу,
Когось там кличе, потім йде до лісу,

старий:
Ми його витягли з чаклунського болоту,
Його на дно тягло немов до бісу.

стара:
Це все вона, вона його примара,
Вона загубе хлопця, що тоді?

старий:
Чи є ще сила від такого чару?

стара:
Вважаю є, до церкви ти його зведи!

****

хлопець:
Чи винен я, що можу бачить все,
І навіть те, що іншії не бачуть?
Говорите: в твоїй душі немає нічого святе;
Чому тоді моя душа і очі плачуть?

Чи винен я,  що відкриваю сни,
Що можу розуміти все минуле?
Чи винен я, майбутнє в моїх слів,
Говорите: твій розум позаснуло!:

Так, дійсно, може винен я,
Що моя мати була колись відьма,
Бо кажуть: самі обираємо коли родитися, чия сім*я
Нас прийме; я обрав, вона ж бо вільна!

І я бажав родила, щоб мене,
До неї я прийшов, як подарунком,
Це зайве вже, чи було в неї щось таке святе,
Коли була вагітною - робила дива візорунком!

А перед тим, як зачинитись в ней,
Я щось побачив у її душі,
Так, дійсно, у неї очі, як у той лілеї,
Вона кохала щиро, я до неї ж бо мерщій.

А може неважливо це для вас,
До неї я відчув повагу тоді,
І вирішив: роджусь у неї; у той час
Я вирішив, та вже мабуть і годі.

св*ященик:
-Дитино, зрозумій, на що тепер?
Тобі ніхто не допоможе,

хлопець:
Годі, вже годі цих набридливих речей!

св*ященик:
-Гаразд, дитино, відтепер-то тоді,
Ти не питай похилість, сивину,
Ти не питай, нащо тобі такая кара,
Ти не питай...

хлопець:
-Я бачу знов її сумну...

св*ящєник:
-Ні, синку, , це ж бо не вона, примара!
Тьху, тьху, йди геть, геть йди скоріше відьма!
Достатньо хлопця країть на шмаття,
Ти нині вільний, ти ж бо -відьма- вільна!
У вас не буде з*єднанним життя.

хлопець:
-Пернути знов у вір буденних днів,
І жити як усі, так все набридло,
Бажаєш вір, бажаєш, ні, не вір...

св*ященик:
- О, те лихе кохання хлопця погубило.

хлопець:
-Я не той, хто любих забува,
Її образив а вона простила,
Пробачення не треба їй, вона сама,
Кохання дарувала і сама любила.

старий:
Чи може ця примара вмить позникне...

лікар:
-Хворий він, не чуєш?
Йому не допоможе і блакить...

св*ященик:
Про що, ще ти, старий, міркуєш?
Я все зроблю, щоб він зміг жить!
Щоб у очах життя палало,
Щоб по забув її, лише блакить.
Душа і дух - святе шукало,

син старого:
-там в шибу знову хтось стучить!

стара:
Вона прийшла і заглядає!
У серці щось таке болить,
Бо серце горе відчуває,
Як боляче, йди геть! щимить.

св*ященик:
Йдемо ж бо звідси к церкви, там є то,
Що може душу відпускати,
Тобі потрібне вже святе,
У цьому вина твоя мати.
Відмовитись потрібно там,
Від всіх чаклунських дій кохання,
Бо це вже не под силу і літам,
Скоріше йдем, нащо чекання?!

****

Наш час вливається у простір,
І все зника без вороття,
Холодной залишилась постіль,
І не повторилось життя.

За роком-рік, за миттю-мить,
З дерев впадає жовте листя,
А щось у серденьку щемить,
Тут осінь, вже немає квіта.

Так доля простягла долонь,
Відняло все, що дарувало,
В ней не було ні кров, ні скронь,
Вона ні з ким не шлюбувала.

Він? - він звертався до дубків,
До все, що в лісі шелестіло,
Дубки без зайвих отих слів,
Веселка брами позакрила.

Залишилось лише піти,
В велике місто, все забути,
І жить як всі з тима людьми,
Нерозуміння міст відчути.

Іде життя, за роком-рок,
Минають місяці, хвилини,
Від всього ми отримуєм урок,
Лиш почуття всі в самотині

Залишились, тих мрій нема,
Кінець чудовій отій казці,
На жаль також вона сама,
Їх інший хтось пробуде в ранці.

Її ось там, в тім лісі де,
Вона дівчиною гуляла,
А зараз відьма, все живе,
До цього, майже, позвикало.

Він?- він у місті, хто зна з ким,
Чиїсь долоні гріє в холод,
Лягає спати з кимсь живим,
Він все забув, бо ще він молод.

Авжеж, не так старий, не молод так,
Рока минають за роками,
І рідко є що бачить у ві снах,
Як ліс заповнився чутками.

Про те, що знову він прийшов,
Її ім*я гукає, слуха,
Веселка брами відчиняє, він зайшов,
На зустріч - чарівниця люба!


          КІНЕЦЬ!



01.14.2018
09.25.2018





               


Рецензии