Максимiлiан Волошин Будинок поета Уривок

Максиміліан Волошин "Будинок поета" (Уривок)

Відчинено. Переступи поріг.
Розкрив я дiм назустріч всіх доріг.
В холодних кельях, мазаних вапном,
Зітхає вітр, i рокiт гуркотить 
Хвиль, що пласуются на береги верхом.
I трiск цикад полинно дух щемить.

А за вікном розплавленеє море
Горить парчею, як блакить просторо.
Навколо пагорби плюндрує
Й коле сонце. Срібний блиск полину
Пустельно й шиферно окалиною плине.
Стирчить вихром кудлато, як сивини.

Земля молитвенна могил i медитацій -
Біля будинку вiддала мені
Скупий посів айлантiв i акацій
У тамарисків стражi. В глибині

За їх листом, роздертим вщент вітрами,
Скелястих гір зубчастий виднокрай
Замкнув затоку, як Алкея віршi,
Асиметрично-твердими рядками.

Тут стик хребтів Кавказу і Балкан,
І узбережжям цих країн мізерних
Великий пафос лірики з печерних
Тих початкових днів, коли вулкан
Жбурляв вогонь iз надр глибинних ран.

І димним факелом у небі тряс усе,
Ось там - де профіль прибережних скель,
Відобразили хоч якусь подобу
(Мій лоб, мій ніс, щоку і навiть лоба), -

Немов готичний завалившийся собор,
Оскалом непокірним зуби скалить,
Неначе з казки, як базальтом спалить
Широко вип'ячений полум'я узор.

Iз сизої імли, над морем дальнiм
Встає стіна ... Як в Карадазi складно
Не вицвітати пензлем на папері,
Чи висловитись хоч би у мізерi.

Багато бачив. Дівам макромиру
Вiддячив словом та картинами я щиро...

- переклад Володимира Туленка

*****
Максимилиан Волошин "Дом поэта" (отрывок)

Дверь отперта. Переступи порог.
Мой дом раскрыт навстречу всех дорог.
В прохладных кельях, беленных известкой,
Вздыхает ветр, живет глухой раскат
Волны, взмывающей на берег плоский,
Полынный дух и жесткий треск цикад.
А за окном расплавленное море
Горит парчой в лазоревом просторе.
Окрестные холмы вызорены
Колючим солнцем. Серебро полыни
На шиферных окалинах пустыни
Торчит вихром косматой седины.
Земля могил, молитв и медитаций —
Она у дома вырастила мне
Скупой посев айлантов и акаций
В ограде тамарисков. В глубине
За их листвой, разодранной ветрами,
Скалистых гор зубчатый окоем
Замкнул залив Алкеевым стихом,
Асимметрично-строгими строфами.
Здесь стык хребтов Кавказа и Балкан,
И побережьям этих скудных стран
Великий пафос лирики завещан
С первоначальных дней, когда вулкан
Метал огонь из недр глубинных трещин
И дымный факел в небе потрясал.
Вон там — за профилем прибрежных скал,
Запечатлевшим некое подобье
(Мой лоб, мой нос, ощечье и подлобье),
Как рухнувший готический собор,
Торчащий непокорными зубцами,
Как сказочный базальтовый костер,
Широко вздувший каменное пламя, —
Из сизой мглы, над морем вдалеке
Встает стена... Но сказ о Карадаге
Не выцветить ни кистью на бумаге,
Не высловить на скудном языке.
Я много видел. Дивам мирозданья
Картинами и словом отдал дань...