Те місто яке лікувало так довго мене,
Шептало забудь все як річка спливе.
Та ти не забув, де живе в мені біль,
Мої рани знайшов і втоптав туди сіль…
Я думала час; - то душевний бальзам.
Але ти мою юність; – задарма, Катам!
Хай катують мене, хай розтерзують душу,
А за що я плачу..? Хоч тепер знати мушу…
Я тобі віддала сокровенну кровину,
А натомість тепер, я ще й маю провину.
Без любові до мене приходив на ложе,
Не казав що люблю, що без тебе не можу…
В моє місто я ринула ніби в вигнання,
Всі кричали овва, в неї нове кохання.
Та не відав ніхто про мою вічну муку,
Хто не кидав дітей, той не знав і розлуку…
ти вирiшив що бачив скорену роками полонянку, нi
© Copyright: Анеля Мей, 2018
Свидетельство о публикации №118090809229
Свидетельство о публикации №118090809229
Рецензии
