Пам ять про любов

(Із циклу „Лазурний берег“)

В лагуні тихій, що в південнім морі,
русалонька у самоті жила,
злітала часом під вечірні зорі,
хоча й не мала жодного крила.

В морські глибини вранці поринала
в компанії тісній казкових риб,
а хвилі її ніжно колисали
увечері на рок-н-рольний штиб.

Усе було так звично, майже гарно,
та, граючись із крабом на піску,
зустріла раптом хлопця в день безхмарний
на березі, край моря, на містку.

Він вудив рибу і лунала пісня
про вірність, про зізнання і любов…
І ці слова, мов сонце золотисті,
зігріли у русалки стилу кров.

Обох любові хвилею накрило,
серця їх гучно бились в унісон
і виросли в русалки справжні крила,
й поринула вона в казковий сон.

Кохання те палке тривало доти,
Нептун у морі доки їх не стрів,
а щоб покінчить разом всі турботи –
він юнака з човном його втопив.

За милим німфа тяжко сумувала,
сльозу ковтаючи час-від-часу гірку,
й зі скелі на каміння гостре впала,
лишивши серце скам’яніле на піску…

Прогулюючись вдаль по крайці моря,
русалки серце камінне знайшов.
Як пам’ять про любов той згусток горя
мені у душу назавжди ввійшов…

06.09.2018