***

*** (Ліна Костенко, https://www.facebook.com/LinaKostenkoUkr/)

Щасливиця, я маю трохи неба
і дві сосни в туманному вікні.
А вже здавалось, що живого нерва,
живого нерва не було в мені.
Уже душа не знала, де цей берег,
уже втомилась від усіх кормиг.
У громі дня, в оркестрах децибелів
ми вже були , як хор глухонімих.
І раптом, — боже! — після того чаду
і тарапати, рівної нулю, —
я чую дощ. Він тихо плаче правду,
що я когось далекого люблю.
І чую тишу. І співають птиці.
Приходять люди гарні і незлі.
В пахучій хмарі дощової глиці
стоїть туман, як небо на землі.
Пасуться тіні вимерлих тарпанів,
навшпиньках ходять сутінки і сни.
Весна підніме келихи тюльпанів, —
за небо вип'ю і за дві сосни!

***  (вольный перевод П.Голубкова)

Я - счастлива:небесная Минерва,
И сосны в затуманенном окне.
А уж казалось, что живого нерва,
Живого нерва не было во мне.

Уже душа не знала, где тот берег,
Уже устала от своих вериг.
И в громе дня, в оркестрах децибелов
Мы были, словно  хор глухонемых.

И вдруг – о, Боже! - после того чада
И суеты, приравненной к нулю, -
Я слышу дождь. Он тихо плачет правду,
Что я кого-то дальнего люблю.

И слышу тишь я. И щебечут птицы.
И люди ходят - славны и незлы.
В пахучей туче дождевой водицы
Стоит туман, как небо у земли.

Пасутся тени вымерших тарпанов,
Крадутся тихо сумерки и сны.
Весна поднимет рюмочки тюльпанов, -
За небо выпью и за две сосны!