Ти називала мене свiтлим чоловiком...

Ти називала мене світлим чоловіком
За мої вірші теплі, за мої пісні.
Я не забуду ці слова твої довіку
І мабуть буду чути навіть у ві сні.

Напевно так твоя душа мене кохала
Й передавала ніжним словом почуття,
Але у цю весну кохання це пропало –
Наші відносини пішли у небуття...

Скажи, що сталося з тобою, моя мила?
Чому пішла від мене, мовив “Прощавай...”?
Яка ж тебе весною муха укусила?
Чи може винен я, хутчіш відповідай!

Але не можу я достукатись до тебе,
До твого серця всі спотворені стежки.
З гіркою біллю часом я дивлюсь на небо –
У нашій Долі розійшлися бережки...

Невже твоє кохання лиш було притворним?
Невже зі мною тільки бавилася ти?
Та ні, не може бути щастя так потворним,
Бо світ не терпить біля себе пустоти...

Куди не піду – скрізь стрічають мене скелі,
Усі стежиночки до тебе заросли.
Між нами оселився жаркий дух пустелі.
Мої слова до твого серця не дійшли...

Тепер не знаю, що подумати про тебе:
Невже любов твоя до мене – міражі,
А твої очі милі, голубі, як небо,
Другому щастя подарили? Ти скажи!

Не даром ти мене вписала в “чорний список”.
Я став для тебе винуватий без вини.
Кохай, люби моє гранатове намисто,
Цілуй в коханні, замість мене, у ві сні...

            *   *   *

Ти називала мене  світлим чоловіком
За мої вірші теплі, за мої пісні.
Я не забуду ці слова твої довіку
І мабуть буду чути навіть у ві сні.