Б ль

Сонце гладить мене по долоні, вітер коси мої завива, серце грію своє у полоні, що так ніжно мене обійма.
І здаєтся так добре у ньому, що хотіла то маю тепер, а душа просить волю...
Не пускає мене чужина.
І все краше є в батьківщини і лани і поля.
Та чомуж так важко в Україні, серце сумом завива.
І кричати хочется від болю, та нечує ніхто.
Біль лежить, така туга, що не знаєщ де себе подіть, як же можна не любити країну, що ось так її загубить.
Що сидять на чужині мільйони, щоб дітей прогодувати, та провчить, зато презедент, депутати мають мільйони і несоромно їм жить.
Не боятся Бога, а з чортом в них прописаний договір "чим більше людей страждатимуть, тим ситніше їм жить".
І солдатською кровю вже вкрита, нині є вся земля.
Душі з неба кричать на землю " коли ж буде каяття"!
Скільки треба іше терпіти, перш ніж вимре увесь народ.
І скажіть, як нам далі так житти, що так холодно нині тепер.
Куди, кому пожалітись, що нема захисту більше ніде, люди зомбі- привикли терпіти, а чи роботи ми тепер?
Слів немає, паперу не вистачить, все ото написать, за то пики сидять, як ледачо і пліткою людей погонять.