Звикаєш
до того, що вже не сприймаєш як свято,
Зім’ята сорочка,
із м’яти напій.
Людей, як пігулки, треба приймати,
А гроші, як просто такий папір,
Що заробляєш.
Звикаєш.
Потроху звикаєш:
простуди та черги, останній чи крайній,
Між чорним та білим -
Невдячний і марний,
І з телевізору кажуть, що хмарний
Чекає нас тиждень.
Не завжди знаходиш
Там, де все лишиш.
Звикаєш звикати:
Де «любити» та «грати»,
А «грати» - іменник.
Так болюче, певно?
Тепер кожен день - сміття після свята,
Де ти прийшов пізно.
«Знаєш, я не навмисно,
Не сильно, не знову,
Та буде інакше.»
Повір, інколи гірше - на краще.
І звичка приймати та прокидатись
О шостій - лише алгоритм.
Не все, що горюче - горить
Пасажири.
Нехай місця лише чотири,
А я буду п’ятим.
Я, чорт забирай,
Не
Хочу
До
Тебе
Звикати.
Я просто не можу до тебе звикати.
Ти свято.
4/08/2018
***
© Copyright: Алена Лобанова, 2018
Свидетельство о публикации №118080407440
Свидетельство о публикации №118080407440
Рецензии
Красиво написано). А почему вы не заходите на прозу?)
Аньвар Тазутдинов 01.08.2021 03:10 • Заявить о нарушении
Аньвар Тазутдинов 01.08.2021 03:10 • Заявить о нарушении