Моё старое стихотворение 2000 года, ещё актуальное

…Простій людині чи багато треба? –
Щоб сміх дитячий був та теплий дім,
землі родючої та зоряного неба,
щоб хліба і води дістало всім.
Ми чуєм: владники – народу слуги!
Один народ на думці у великих!
А серце й душу обіймає туга,
бо ми уже скидаємось на диких.
Немає правди і нема закона,
Вкраїна – наче топтаний город.
А тільки чути празникові дзвони,
промови пишні, тости за народ.
Вже цілі покоління позникали,
знов смерть некволий урожай збира…
Та, може, досить?
Будуть ще чимало
діряві наші торби оббирать!
«Батьки» народу! Згляньтеся, отямтесь!
Бо скоро всіх сховаєте дітей…
Вже час настав давно вам повертатись
обличчям в очі до простих людей.
До розуму, до ладу, до просвіти.
Як на пожежі, час в набати бить,
щоб українець не шукав по світі,
де в рабстві копійчину заробить!
Поміркувати й приступать до діла.
Чорнобилем горить полинь-трава!
Очистіть грішну душу й сите тіло,
простому люду поверніть права!
Не знаю я, чи можу сподіватись?..
Покійная казала прабабуся:
- Не взяти ноші, як не нахилятись.
Та нахилившись, треба розігнутись!
Не вмієте – не пхайтеся до влади!
Якщо уже народ це вам довірив,
то залишіть нащадкам гарний спадок
І поверніть до батьківської віри!
Покайтеся за помилки прилюдно,
перехрестившись – нумо виправляти!
Щоб дихать вільно знов могли ми всюди,
Щоб жити. Жити, а не виживати!