Л. Костенко. Затiнок, сутiнок, день золотий

Сумерки, тень, день золотой.
Плачут и молятся белые розы.
Может то я, или ты, кто другой,
там на веранде сидит так поздно.

Может он плачет, может он ждёт –
услышал шаги или скрип калитки.
Может, он встанет, лбом припадет,
там, на веранде, лбом к этой шибке.

Где ж вы те люди, куда вы ушли?
Свет ты мой белый, как много раздолья!
Печаль потомков - как танец пчелы,
танец пчелы до бессмертного поля.

Может, то я через тысячу лет –
я и не я там, разбужена в генах,
здесь, на земле я ищу след
рода мне близкого в плачах, в легендах!

Голос колодца, что ж ты замолк?
И шелкови́цы, что замерли дружно?
Окна забиты, висит замок –
ржавой серёжкой над когтиком дужки.         

Белый сенни́к оббит непогодицей.
Кто там стенает в той хате ночами?
Может живет там само одиночество
сунет в печь пустоту рогачами.

Может то боль, а может, вина,
может бальзам на забытые души –
память колодца и память окна,
память тропинки и дикой груши…




оригинал:


Затінок, сутінок, день золотий.
Плачуть і моляться білі троянди.
Може це я, або хто, або ти
ось там сидить у куточку веранди.

Може, він плаче, а може, він жде –
кроки почулись чи скрипнула хвіртка.
Може, він встане, чолом припаде,
там, на веранді, чолом до одвірка.

Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?
Світку мій білий, яке тут роздолля!
Смуток нащадків – як танець бджоли,
танець бджоли до безсмертного поля.

Може, це вже через тисячу літ –
я і не я вже, розбуджена в генах,
тут на землі я шукаю хоч слід
роду мого у плачах та легендах!

Голос криниці, чого ж ти замовк?
Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?
Вікна забиті, і висить замок –
ржава сережка над кігтиком клямки.

Білий причілок оббила сльота.
Хто там квилить у цій хаті ночами?
Може, живе там сама самота,
соває пустку у піч рогачами.

Може, це біль наш, а може, вина,
може, бальзам на занедбані душі –
спогад криниці і спогад вікна,
спогад стежини і дикої груші…


©Лина Костенко