Л. Костенко. До мене в хату заповзла гадюка

Мне как-то в хату заползла гадюка.
Я ей: — садитесь. Кофе будете? Вина?
И не туда, что тут бы сразу - дрюком,
она же шасть - по закромам.

В её глазах болотяна́я роговица,
язык – раздвоенное жало-помело.
Она ж шипела, и шипит, не отшипится,
Разворошится всё её кубло.

Оно ж кишит, и лезет, извиваясь,
и жалит всех и вся, ну, хоть убей.
Ведь то гадючки простенькие, то ж вульгарис*,
здесь не поможет заклинатель змей.

Кому ж такое надо страховидло,
что развело повсюду мошкару?
Пора сказать: - Ну, всё. Конец. Обрыдло.
Теперь, мадам, Воздвиженье. В нору!


*вульгарис (латынь. vulgaris) – в пер. - обыкновенная(ый), употребляется в латинских названиях животных и растений.

оригинал:


До мене в хату заповзла гадюка.
Кажу: – Сідайте. Кави чи вина?
Та й не туди, що тут би треба дрюка,
бо вже по підрах шастає вона.

В її очах болотяна сітчатка,
її язик – роздвоєне жало.
Вона ж сичить, сичала і сичатиме
і розворушить все своє кубло.

Воно ж кишить, і пнеться, і звивається,
і жалить всіх і вся навперебій.
Бо це ж гадючки прості, це вульґаріс,
тут не поможе заклинатель змій.

Кому ж таке потрібно страховидло,
що розвело круг себе мошкару?
Пора сказати: – Все. Кінець. Набридло.
Тепер вже, пані, Здвиження. В нору!