Л. Костенко. Цавет танем

                *Цавет танем (армянс.) - Возьму твою боль.

Сгорели их селения, их мулов загубили.
Бредут, бредут изгнанники дорогой вдалеке,
А чтоб язык родной свой дети не забыли,
Им буковки выводят армянки на песке.

А ветер, ветер, ветер!.. Какой палящий ветер!..
Обугленные лица сечёт, сечёт, сечёт!..
Лишь выведешь то слово из вязи точек-петель,
А слово ж без корней, покатится, уйдет.

И где-то там в пустынях, съедят его верблюды.
Забудут его дети, немыми будут жить.
Бредут, бредут изгнанники… бредут без дома люди...
Ни крыши, ни приюта, - букварь бы не забыть!

Сгорели все их храмы. Мужчины их убиты.
Колокола затоплены на озере Севан.
О, как им дальше жить-то? На том кровопролитии
не месяц в небе всходит — турецкий ятаган.

А ветер, ветер, ветер!.. Как рвётся этот ветер!
Куда ещё изгнанников вести лихой беде?
И некогда писать им ту малость точек-петель.
И нечем написать. И не на чем, и где.

И только на привале, в те редкие минуточки,
Когда в свои телеги ещё не запряглись,
Как стебельки выводят армянки тонко буквочки,
Слезами поливают, и буквы принялись.

В песках пустили корень – а ветер, ветер, ветер!
Бредут, бредут изгнанники дорогой вдалеке!
А буквы по пустыне, как тонких стеблей веер,
Как травы прорастают в сжигающем песке.

Их топчут кони сытые, их стремена - капканами,
А буквы прорастают в легендах, песнях, сне.
«Цавет танем*!» - скажу я, как говорят армяне. -
Твою печаль беру я. И боль твоя во мне.




оригинал:




Згоріли їхні селища, пропали їхні мули,
Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку,
Щоб мову свою рідну їх діти не забули,
їм літери виводять вірменки на піску.

А вітер, вітер, вітер!.. Який палючий вітер!..
Обвуглені обличчя січе, січе, січе!..
Лиш виведеш те слово із тої в ’язі літер,
а слово ж без коріння, покотиться, втече.

І десь, в якійсь пустелі, з’їдять його верблюди.
Забудуть його діти, і виростуть німі.
Бредуть, бредуть вигнанці… бредуть бездомні люди…
Ні даху ж, ні притулку, – буквар їм на умі!

Згоріли їхні храми. Мужчини їхні вбиті.
Втонули їхні дзвони у озері Севан.
О, як їм далі жити? На тім кровопролитті
не місяць в небі сходить – турецький ятаган.

А вітер, вітер, вітер!.. Як шарпає той вітер!..
Куди їх ще, вигнанців, недоля заведе?
Нема коли писати отих маленьких літер.
Немає чим писати. Нема писати де.

І тільки на привалі, в ті рідкісні хвилини,
коли ще в свої тачки жінки не запряглись,
Ті буковки вірменські виводять, як стеблини,
і слізьми поливають, і букви прийнялись.

В пісках пустили корінь – а вітер, вітер, вітер!..
Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку!..
А скрізь по всій пустелі тоненькі стебла літер,
Як трави, проростають в палючому піску.

Їх топчуть ситі коні, дзвенять чужі стремена,
А букви проростають в легенди і пісні.
«Цавет танем!»-– як кажуть, прощаючись, вірмени.
Твій біль беру на себе. Печаль твоя в мені.