Мишо Хаджiйський. Осiнь

Мишо ХАДЖІЙСЬКИЙ
ОСІНЬ


     На світанні все ще тихо, але прохолодно, і степ тоне в молочнім смерку. Ранні каравани вирушаються в далеку путь; сподіваються пополуднувати в Орманджі (1), надвечір нагодувати коней в Арапці (2), там-то й напоїти їх з джерел, а по Венері дістатися Бердянки (3). Завтра свята Богородиця, і завтра відбудеться ярмарок у Бердянці, дуже багато люду звідусіль збереться.
     Ще ізвечора наповнено вози добірним золотим житом, поставлено їх коло комор. На світанні, щойно проспівали треті півні, а пес заскиглив на ланцюгу від холоду, господар прокинувся і запряг коней. Господиня склала у торбу сухівря – сир, сало і баклажку з вином, а дочка принесла з льоху три кавуни-монастирки (4).
     Проти дороги всі троє перехрестилися:
     – Гайда, в добру путь!
     – З богом, та дивіться, баштан приберіть, щоб памороззю не побило...
     Старим караванним шляхом цілу ніч торохкотять вози, іржуть коні. Здалеку, з сіл і містечок, з Преслава, Чушмелія, Карсака, Тропокевого і Махали виходять на шлях нові вози, і караван росте й росте. Молоді караванники з Вайсалу (5) настроюють волинки, сплигують з возів і затівають  ручениці (6).
     Дивні наші вайсальці: як учинять щось, дивуються люди – чи то сміятися, чи плакати. Де б не ходив вайсалець, що б не робив – при ньому завжди хорт. 
     Пішов якось восени один вайсалець на лови, аж ось на тобі – напали на нього вовки, з’їли і його, і хорта.  Дізнався син про цю біду і розплакався. Прийшли сусіди розважити його, помогти йому... «Шкода батька твого, хорошою людиною був», – втішають його сусіди. «Батько як батько, – відвернув заплаканий син, – а от хорт загинув».
     Бліде сонце ручкається з караванниками. Сьогодні жінки виходять на городи по вибірки. Розбредуться дівчата і діти з казанами й мішками – пройдуть виноградниками й городами, все забуте довизбирують: капусту, цибулю, моркву, виноград, яблука, айву.
     А в селі – токи підметені, жито сіяне-пересіяне в коморі й на горищі. Полова в сіннику, сіно і солома на току складені в скирти. Зламане колесо лежить на вершечку скирти – щоб зимові бурі та вітриська бува не розваляли її.
     В полі збирають соняхи. Зранку хлопці згрібають сухі бур’яни для овець. Від Покрови пастухи не виганяють корів. Поля порожні, поміж стерні зеленіє пізня осіння трава. Пішла худоба пастися – пастух тут не потрібний, бо поле порожнє.
     У дворі пораються жінки. Господиня несе кізяки на вогнище: петмез (7) варитиме з кавунів. Дочка нарізає дині вузькими скибочками і складає їх на стріху сушитися. Сушать зі скоринкою, нечищені, бо зимою й скоринка солодка.
     Господиня йде на вулицю кликати дітлашню кавуни різати. Як до обіду різатимуть – дасть їм горішків. І то скільки захочуть: залізуть на дерево то й  наберуть собі повні пазухи.
     З верхньої вулиці спускається віз. Тягне його сивий кубанський верблюд, а на возі стійма стоїть дівчина і довгою палицею підганя скотину.
     – Анка їде. Запрягай і ти, доню... – каже мати.
     Дочка кладе ножа і йде до комори. Там коло двору на сонечку дрімає старий верблюд. Очі в нього стулені, проте він щось жує. Батіг надокучає йому, він стогне, а щелепи зачинають плямкати швидше. Вмить він плює, але дівчина притьмом відстрибує, то слина не досяга її.
     – А, ти ще плюватимешся, клятий! – сердиться дівчина і вмить удари падають на верблюдову спину.
     Невдовзі маленького воза запряжено. Дівчина, ховаючи обличчя під білою косинкою,  аби спекою не зіпсувати красу, рушає в путь. З дворищ виходять її подружки; сиві й фіолетові верблюди тягнуть порожні вози, а в селі стоїть рев і гуркіт.
     Баштани коло Корневих могил – туди й прямує дівочий караван. Дівчата визбирують кавуни на баштані, а хлопці згрібають у полі бур’яни.
     До обіду дочка зібрала баштан і привезла кавуни до двору, а мати все порається: нанизала десять в’язанок турецького перцю, сплела десять кіс цибулі, зібрала часник на городі, тільки не встигла ще прибрати його до льоху. Нарізала груші, яблука, поскладала їх сушитися на стріху до динь.
     Полуднують, чим Бог послав, а верблюд спочиває під сараєм. Надвечір дочка знову запрягає й їде по тикви. Дорогою снують вози, дівчата співають і хихотять. На баштані вони збирають кавуни і гарбузи, а верблюди тим часом пасуться. Згодом дівчатам набридло працювати, зібралися край колиб оповісти одна одній свої дівочі секрети, аж тут з-за пагорба показалися гарби з сіном.
     – Ой, леле, хлопці йдуть!
     Дівчата розбігаються, регочучи. Швидко запрягають верблюдів, пускаються низом до села. А коли хлопці дістаються сюди, то вже нікого не застають. З досади від такого обману підпалюють колиби; хай горять та й не вщухають.
     Осінь. Багряні дні нижуться степом, де не пройдуть — слід лишається. Дороги пилясті, степовий вітер здіймає вихри. Спека. Звідколи не було дощу. Городники ладнають грядки, риють борозни і канавки. Льохи повні діжками й бочками: квашенина, соління, сушня. Одна діжа з солінням – цибуля, перець, сині і червоні помідори, морква. Друга – з кавунами. В слабкий розсіл кладуть цілі кавуни, на Різдво будуть готові. Кавун просолюється не надто, і кожна його скибка стає напрочуд смачна взимку, коли перекипить біле вайсальське вино.
     Осінь. Стихли вуличні посиденьки. Згасли вуличні вогні. Скоро – щойно вино перекипить –  почнуться осінні весілля. Щовечора під ясний місяць з села тягнуться каравани до Бердянки на пристань. Ввечері дівчата збираються на шустання (8) й чистілі (9): б’ють  соняхові голівки, лузають кияхи кукурудзи. Дівчата лузають і співають, а хлопці їм допомогають. Після третіх півнів, коли над Лозоваткою здіймається вранішня імла, а собака починає скиглити від холоду, гуртівня розсипається. І десь в глухій вулиці, десь далеко від Бога і людей, двойко губ мовчки шепочуть:
     – Завтра сватів зашлю. Не завернеш їх?
     – Засилай. Чекатиму.

1 Орманджі – рідне село Мишо Хаджийського – «золота Інзівка», засноване на руїнах ногайського селища Орманджі;
2 Арапка – назва одного з навколишніх сіл;
3 Бердянка – усталена серед болгар назва міста Бердянськ;
4 кавун-монастирка – сорт кавунів в Приазов;ї;
5 Вайсал – назва одного з болгарських сіл;
6 ручениця (ръчениця) – болгарський народний танок;
7 петмез – варення з кавунів або динь;
8 шустання – гуротове чищення соняшників;
9 чистілі – гуртове чищення кукурудзи.


(переклад з болгарської – Любов Цай)

***

Оригинал:

Мишо ХАДЖИЙСКИ
ЕСЕН


     В зори е все тъй тихо, но студеничко, а кърът е потънал в млечна дрезгавина. Ранобудни кервани поемат дългите пътища; мислят да пладнуват В Орманджи, да зобят по икиндия в Арапката, там и конете ще поят на изворите, а по вечерница да привтасат в Бердянка. Утре е св. Богородичка, утре панаир в Бердянка ще се чини, чудо свят ще дойде.
     Още снощи напълниха каруцата с отбор златно жито, оставиха я до хамбаря. В зори, кога пропяха трети петли, а псето заскимтя на синджира от студ, господарят стана и впрегна конете. Господарката сложи в торбата сухоежбина – сирене, сланина и бъклица с вино, а щерката донесе от мазето три дини-манастирки.
     На тръгване и тримата се прекръстиха:
     – Хайде, на добър час!
     – Сбогом, па гледайте бостаня да оберете, сланата да го не ослани...
     По стария керванджийски друм цяла нощ тракат каруци, цвилят коне. От далече, от селата и паланките, от Преслав, Чушмелия, Карсака, Тропокево и Махалата излизат на друма други каруци и керванът расте ли, расте. Млади керванджии от Вейсала нагласят гайдите, скачат от каруците и подемат ръченици.
     Чудни са наши вайсалци, като сторят нещо, чудят се хората, да се смеят ли, да плачат ли. Де ходи, какво прави, а хрътката е с него.
     Отишъл есенеска един вайсалец на лов, ала на, не щеш ли, нападат го вълци, та изязкдат и хрътката, и него. Научава се синът за тая беля и се разплаква. Дошли комшии да го утешат, да му помогнат... «Жалко е за баща ти, хубав чиляк беше» – утешават го комшии. «Бащата като баща – отвърнал заплакан синът», – ами хрътката загина».
     Бледото слънце се ръкува с керванджии. Днес е женска паберка. Ще плъзнат моми и деца с медници и чували – ще преровят лозя и градини, всичко забравено ще се дообира: зеле, лук, моркови, грозде, ябълки, дюли.
     А в село – харманът е подметен, житото сето-пресето в хамбаря и на тавана. Плявата е в плевника, сеното и сламата в харманя сложени в скърда. Счупено колело оставено навръх скърдата – зимните бури и ветрища да не я развалят.
     В къра берат слънчогледа. Сутрин ергените сгрибат сухи бурени за овцете. От Покровден насам говедарите не изкарват кравите. Нивята са пусти, измежду стърнището се зеленее късна есенна трева. Плъзна добитъкът да пасе, не е нужен говедар, щом кърът е пуст.
     В двора жените шетат. Господарката донесе тезек за огнището: петмез ще вари от дини манастирки. Щерката нарязва пипон на тесни резанци и ги нарежда на стрехата да съхнат. Изсушава се с коричката, не белен, защото зимъс и коричката е сладка.
     Господарката отива в махалата да вика дечурлига дини да режат. Ако до пладне режат – ще им даде орехи. И то колкото щат: ще се качат на дървото и ще си наберат пълни пазви.
     От Горната махала се спуща каруца. Тегли я сива кубанска камила, а на каруцата стои; правешката мома горненка и с дълъг прът подкарва говедото.
     – Анка отива. Впрегай и ти, дъще... – казва майката.
     Щерката оставя ножа и отива на харманя. Там до авлията, на припек дреме старата камила. Очите и; са затворени, но устата премлясква нещо. Камшикът и; досажда, тя стене, а устните почват да мляскат още по-бързо. В миг тя плюва, ала момичето на време отскача и слюнката не я засяга.
     – А, ще ме заплюваш, проклетнице! – сърди се момичето и ударите се посипват върху говедото.
     След малко каручката е впрегната, момичето се забуля с бял тюлбен, да не погрознее от жегата, и поема пътя. От дворищата излизат дружките и;; сиви и морави камили теглят празните каруци, а селото еква от рев и бучене.
     Бостаните са до Корневите могили, натам път държи моминският керван. Момите берат бостан, а ергените събират бурени из къра.
     До пладне щерката обра бостаня и докара дините в двора, а майката шета;: наниза десет вързаници с турски пипер, сплете десет плитки лук, обра чесъна от градинката, но не успя да го прибере в мазата. Нареза круши и ябълки, па ги сложи да съхнат на стрехата при пъпешите.
     Пладнуваха каквото Господ дал, а камилата си почина под сайванта. По икиндия щерката пак впрегна и отиде да докара тиквите. Из пътя сновяха каруци, момите пееха и се кискаха. На бостаня браха дини и тикви, а камилите пуснаха да пасат. По едно време ги домързя да работят, събраха се край колибите да си изприкажат моминските си приказки, но откъм баира се зададоха харби със сено.
     – Оле, ергените идат!
     Момите се разбягаха, развикаха. Бързо впрегнаха камилите, препуснаха надолу към селото. А когато момчетата довтасаха, никого не завариха. От яд по измамата подпалиха колибите; да горят та да не стихват.
     Есен е. Багрени дни се нижат из степта, дето минат — следа оставят. Пътищата са прашни, кърски ветрец дига вихрушки. Суша. От кое време дъжд не е валяло. Градинари прибират долапите, разравят каръци и вади. Мазите са пълни с бъчви и каци: кисело, солено, сушено. Една бъчва с туршия – лук, пипер, сини и червени патладжани, моркови. Друга – с дини. В слаба саламура напущат цели дини, на Коледа ще ги вадят. Динята се осолва но малко, и чудно сладък е всеки резен зимъска, кога преври белото вайсалско вино.
     Есен е. Стихнаха вънкашните седенки. Изгаснаха огньовете в махалите. Скоро ще почнат есенните сватби, чакат виното да преври. Като вечер по месечина от село потеглят керваните: жито карат в Бердянка на пристанището. Вечер момите се събират
на чуканица и беленица: чукат слънчогледови пити, белят царевицата от махалките. Момите чукат и пеят, а ергените им помагат. Подир трети петли, кога над Лозоватка се издигне ранна мъгла, а псето почва да скимти от студ, чуканицата се разваля. И нейде в глуха махала, по-далеч от Бога и от хората, две устни шепнат мълком:
     – Утре сватове ще пратя. Няма да ги върнеш?
     – Пращай. Ще чакам.