H2O

Безконечні нитки води пришивають небо до землі розмаїтими швами:
Уперед голкою і назад голкою –
Щоби купи трималися гори з лісами,
Люди із хмарами,
міцно-міцно, і ніхто з них не загубився.

Дощ – то тамбурний шов,
По замурзаній шибці вагонів,
По вигинах пагорбів,
Що стікають струмками, як ніжністю.

Срібна голка води злітає і падає,
Петельками і стеблами, гладдю і ришельє,
Ажурними та глухими (як кропива) швами,
Вниз і вгору:
З хмари над моїм селом –
до святого брудного Гангу,
Зі сконденсованих крапель
на шпичаках кактусів у Аравійській пустелі –
до грубого насту Антарктики.

Ця планета води, однієї для всіх, 
Що тікає, що пере-тікає вниз і вгору,
В усіх агрегарних станах
(Твердому, рідкому, газоподібному) –
Дихає,
Дихає і гаптує,
Хрестиками мережить,
Ще й пісню мугиче
Про дощик і борщик:
«Вийди!»

І виходить,
Весь Світ  – це вода,
Мінлива, манлива,
Безконечно мудрий Солярис,
Що осідає крупинками солі та досвіду
На засмаглій спині людського дитинчати –
Голенького та дурного
Попри всі мільйони років перероджень,
Попри всі недолугі піщані замки,
Вибудовані на березі Води Вічної.

І стоїть немовлятко, задерши голову,
І дивиться в небо, що стікає на нього ніжністю,
І супиться, і винаходить парасольку,
Бо кров людська – на хвилиночку! -  не водиця,
Не водиця ні разу.


Рецензии
Бесконечные нити воды пришивают небо к земле замысловатыми швами:
Вперед иголкой и назад иглой –
Чтобы вместе держались горы с лесами,
Люди с облаками,
крепко-крепко, и никто из них не потерялся.

Дождь – это тамбурный шов
По замурзанному стеклу вагонов,
По изгибам холмов,
Истекая ручьями, точно нежностью.

Серебряная игла воды взлетает и падает,
Петельками и стеблями, гладью и ришелье,
Ажурными и глухими (как крапива) швами,
Вниз и вверх:
С тучи над моим селом
до святого грязного Ганга,
Из сконденсированных капель
на иглах кактусов в Аравийской пустыне –
к грубому насту Антарктики.

Эта планета воды, единой для всех,
Что убегает, пере-бегает вниз и вверх,
Во всех состояниях агрегатных
(Твердом, жидком, газообразном) –
Дышит,
Дышит и вышивает,
Крестиками мережит,
Еще и песню мурлычет
Про дождик и борщик:
«Выйди!»

И выходит,
Весь Мир – это вода,
Меняющаяся, манящая,
Бесконечно мудрый Солярис,
Что оседает крупинками соли и опыта
На загорелой спине человеческого детеныша –
Голенького и глупого,
Несмотря на все миллионы лет перерождений,
Несмотря на все нелепые песчаные замки,
Выстроенные на берегу Воды Вечной.

И стоит малышка, задрав голову,
И смотрит в небо, что стекает на нее нежностью,
И хмурится, и изобретает зонтик,
Ибо кровь людская – на минуточку! - не водица,
Не водица ни разу.
***

Спасибо, дорогая Аннушка!!!
С любовью припадаю к каждому Вашему слову...

Анна Дудка   19.07.2018 06:13     Заявить о нарушении
Щиро вдячна!

Ганна Осадко   19.07.2018 09:19   Заявить о нарушении
На это произведение написаны 3 рецензии, здесь отображается последняя, остальные - в полном списке.