тому, що безмежно

ти сидиш у своїй бочці уже півроку,
стелиш ліжко, пишеш книжку,
серце лікуєш поглядами на краєвид, що малює вікно,
виходиш на станції вечір і ніч,
бачиш небо крізь гілля модрини,
що вмостилась над лавкою біля ялини,
папіросиш повітря струмками думок в білі папери рвано, під настрій, і зовсім без нього,
пишеш своє нутро,  букви вплітаєш  думками,
вивертаєш   душу,  і  поклавши назад під сорочки ситець,
зовсім не бачиш за веселкою фей,
римуючи смисли  далі,

йдеш навпростець  гладдю води назад в прірву її душі топитися, бо інакше


просто здохнеш.


Рецензии