Все уже хрупкая полоска лет
и белогрудо волны наползают
на берег ожиданья. Исчезают
пути грядущего. И белый свет
вдаль отодвинулся неясным островом,
так взмах прощальный делает рука.
Дни проплывают, точно льдины острые.
И вечность проступает не спеша.
Вселенная глядит необозримо
и в ней ты сам – как точка, что мала
и тает, тает - от тоски, бессилья,
и тень высокая встает возле стола.
Все вужчає благенька смужка літ
і білогруді хвилі наповзають
на простір сподівання. Почезають
шляхи прийдешнього. І білий світ
подаленів, як загадковий острів,
немов прощальна любої рука.
А дні пливуть, немов крижини гострі.
І проглядає вічність нешвидка.
І всесвіт проглядає неозорий
і в ньому ти — мов цяточка мала,
що скоро скресне — од тужінь і змори,
і тінь висока стане край стола.
415. Василь Стус. Все уже хрупкая полоска лет...
© Copyright: Алёна Агатова, 2018
Свидетельство о публикации №118070903722
Свидетельство о публикации №118070903722
Рецензии