Батько

На березі великої ріки
Поселень зовсім там було немало,
Там мешкали здебільше рибаки,
Усім на Волзі риби вистачало.

Ліс навкруги був із усіх боків.
Не на землі стояли, на підпорах,
Домівки дерев’яні з стовбурів,
Обтесаних сокирою наскоро.

А навесні там повені були
І не було ніякої дороги.
По вулицях човнами всі пливли,
Вода стояла під самі пороги.

А після сходу ранньої води
Вмить  виростала тут трава на луках
Яскрава, соковита, як завжди,
Косу хотіли і бажали руки.

Як тільки перший промінь сонця впав,
На краплі на траві  роси нічної ,
Іван прокинувся та тихо встав,
Щоб  лезо нагострить коси старої.

Дмухнув з ріки, повіяв вітерець,
На луки сів густий річний туман.
З мішком та ще з косою навпростець
На сінокіс зрання пішов Іван.

Коса іде так легко по траві,
І рівно за валком валок лягає,
В  русявій чоловіка голові
Думок приємних цілий рій  кружляє.

Він втоми майже у руках не чув,
Один з думками зовсім на один,
Бо він такий вже радий дуже був:
У нього вчора народився син.

Три доньки підростають, ще малі,
Кохана поряд з ними жінка-мати,
Та дяка Богу, небу і землі -
Це ж син, він знає як його назвати.

Зробив  він як усі тутешні люди
І зовсім вже імен не вибирав:
Сергій Іванович хай хлопчик буде,
По діду сина він свого назвав.

Як батько, працював завжди  завзято,
Йшов на роботу, ну а звідтіля
Додому біг дівчаток обійняти,
Та ще попестити своє маля.

Так швидко на очах зростав синок
І вже навчився він чого багато:
Зробив упевнено свій перший крок
Промовив вже слова і «мамо» й «тато».

А, коли виповнився третій рік,
Вмить батько занедужав, така доля,
Хвороба клята з’їла й чоловік
Помер, на все на світі божа воля.

Тускніє  сонце, посіріло небо,
Та доля каже їм цей хрест нести,
Тож дбали, відтепер, самі про себе,
Кінці з кінцями не могли звести.

 І як не розбивалась тільки мати,
З роками вони стали дуже бідні,
Не відмовлялись люди їх наймати,
Але щодалі – все страшніше, злидні.

Сергійко підростав, а з ним надія ,
Тепер він чоловік в сім’ї єдиний,
І вже у десять він багато діяв:
Був  з головою в праці усі днини.

Та мати якось застудилась взимку,
Злягла і більше вже вона не встала,
А не було ніякої підтримки,
І  матері в сім’ї тепер  не стало.

Де мешкали, там школи не було,
Крізь ліс ходили в школу у сусідню.
Були далеко від села село,
Вдягтися, взутися нема, бо бідні.

Сергій підшиє, підіб’є взуття,
Додому йде вже пальці на дорозі.
Жорстоке та страшне було життя.
А взимку люті тут були морози,

І  не ходив до школи в холоди,
Як тепло, треба працювати вдома.
А час так швидко йшов туди-сюди,
Ще  був малий і після праці втома…

То ж  школу все ж покинути прийшлось.
А тут іще одна до них біда:
На Волзі водосховище звелось,
Велика назавжди зайшла вода.

Усі поселення в низовині залило,
Хрести від церкви видно ще, а  люд,
Всіх мешканців у місто відселили,
Та не сказали, як їм жити тут.

Запаси там у них були  завжди:
Гриби та ягоди, городина та риба,
Нема нічого тут окрім біди,
Як жити їм, то тільки красти хіба?

Шукати долю старші дві сестри
Поїхали, бо так було  потрібно.
На сиріт не зглянувся Бог згори,
Для них життя настало дуже хибне.

Сергій ходив щоразу до заводу,
Йому було тринадцять – не взяли,
То  мали, якось, тільки хліб і воду,
У холоді та голоді жили.

Нарешті парубка зустріла Шура,
Пішла в сім’ю велику – отак сталось.
До хлопця доля все ж була похмура,
Сергію місця зовсім там не малось.

Був в батька син єдиний і коханий…
Як жити далі, де усе поділось,
Нікому не потрібний став він рано,
А їсти кожен день йому хотілось.

Коли в людей собі заробить хліба,
Коли поститься кілька днів підряд,
Та голод витримати можна хіба,
То ж красти він ходив в базарний ряд.

Украде та хоч як вгамує голод,
А  організм росте , а з ним потреба.
Ще влітку якось, дуже скрутно в холод,
Бо їжа не впаде сама із неба.

В міліції бував занадто часто,
Що сиротина він так усі знали.
Проблему вирішили дуже вчасно
І на заводі  хлопця влаштували.

Він був кмітливий та до всього здібний,
Мав ясний розум, руки золоті,
Все, що до слюсарства було потрібне,
Всі навички засвоїв швидко ті.

А потім ще теслярство став вивчати,
Поробки майстрував з деревини
Ще й візерунками умів їх оздобляти,
Робітником з найкращих став одним.

І  самостійним, зовсім незалежним,
Сумлінно та ще добре він працює,
І забезпечить все собі належне,
Бо силу до життя у себе чує.

Йому здалось, що посміхнулась доля,
Та навіть гадки не було у нього,
Що іспити чекають, ще  й неволя…
Не мріялось  майбутнього такого.

Він виріс і як хлопці у солдати
Пішов, його заводом виряджали,
Якби були живі  і  батько й мати,
То зараз вони дійсно ним пишались.

Опанував  іще одну науку
І дуже добре оцю справу знав.
Електрика, дроти, набив вже руку
І в протяг року вже зв’язківцем став.

Коли повернеться назад додому,
Здійснить ті плани, що у голові.
Та  не судилось збутися нічому,
Бо  склалися обставини нові.

У сорок першому прийшла війна
І долі всіх злилися у єдину.
Загроза встала на шляху страшна,
Всі  захищати піднялись країну.

Могутню, сильну, навіть в голову
Не лізло, звідкіля війну цю взяли?
Їх з армії на фронт, передову
Всіх ешелонами повідправляли.

 І сунулися вороги, як стіни,
Суцільний жах, невинні гинуть люди.
Бої, гармати, бомби рвуться, міни…
Кінця здається пеклу вже не буде.

Всі підібрались, як один, відважні –
Загін зв’язківців, він був командиром.
Ще й розвідка, а далі рукопашна
І кулями пробиті вже мундири.

І серце стиснуло,  а сліз немає,
Хоч на очах вмирають, гинуть друзі
І на стерно війни вони лягають,
Підкошені, як та трава у лузі.

Так загрубіли, не було і ляку,
Нещадно тільки били ворогів,
То  відступали,то ішли в атаку
Хоч хто бажав, а хто і не хотів.

Життя не коштувало аж нічого.
Шалені черги кулеметів, свист,
Стояв товариш поряд мить до того,
Тепер лежить він, як осінній лист.

До нього озирнувся - спину й груди
Враз запекло і поряд з другом впав.
Все потемніло, сонце зникло куди?
Він знепритомнів, далі що не знав.

Сергій прийшов до тями у шпиталі,
Як опинився тут не зрозуміло,
Болить в грудях, поранений, а далі
Узнав: крізь груди куля пролетіла.

На місці руки, ноги, значить знову
Загоїться усе, бо молодий.
Повернеться  на фронт обов’язково.
Він не один поранений такий,

Так і було, він знову не жаліє,
Життя за Батьківщину за свою.
Та все  про перемогу дуже мріє,
Фашистів нищить в кожному бою.

Пройшов усю війну аж до Берліну,
І купу нагород, медалей  мав.
Контузія, три рани, не загинув,
Життя – найкраща нагорода, знав.

Приїхав в місто, на пероні квіти
Та натовп переможців зустрічає,
Як прикро, нікому і порадіти,
Що він живий, а сестри де не знає.

Підірване здоров’я та ще втома,
Останні рани ще болять до того.
Він шкутильгав, ішов до свого дому,
А там розбиті стіни – більш нічого.

Він, де робив, подався до заводу,
І там навкруг усе порозбивато.
Як перст один і де шукати броду,
Як іспитів на одного багато.

Чи знов нікому зовсім не потрібний,
Він сам собі потрібний твердо знав,
Він молодий, багато вміє, здібний.
Знайшов знайомих там, заночував.

Життя тоді було тяжким для всіх.
Житла нема, тож на квартиру став
До жінки трохи старшої, не гріх,
Що він її так швидко покохав.

Три роки вже, як чоловік загинув
Вона вдова і хлопчик ще малий,
Він ставився до нього, як до сина,
І мав багато планів та ще мрій.

Не розписались ще, та все ж дружина
Все ж задоволений Сергій радіє,
Тепер у нього справжня є родина
І діток завести своїх він мріє.

Сказав про те, що хоче діток мати,
Вона ж , що мови і не може бути.
Та стала чоловіка докоряти,
Достатку хоче й жити так, як люди.

Що заробіток вона має більший,
Вона в міліції за секретарку,
Що  прибуток без нього був не гірший,
Сергій ще довго пам’ятав цю сварку.

Він довго думав взяти гроші звідки,
Щоб  можна було жінці догодити,
Після війни, які там заробітки,
Куди податися і що робити.

Знайшлись дружки, взяли його на діло,
Пообіцяли дуже легкі гроші.
А щось підказувало, не хотілось,
Нечисте діло, дуже нехороше.

Чи може в нього розум помутився,
Чи то затьмарилися ясні очі,
В крадіжці він з дружками опинився,
В чужому місті і посеред ночі.

Всі  під підозрою були давно
І там на них вже мусили чекати
Піймали їх усіх як в тім кіно
Тепер лиш шлях єдиний в них – за грати.

Став злодій і крадій – то ворог владі,
Що воював і, що був командиром,
Це вироку не стало на заваді
І потяг вже везе його  Сибіром.

Він повернувся все ж  з війни живим,
Тепер він каторжник і валить ліс –
Невже  це відбувається все з ним,
Як сталось, що в халепу він заліз.

Кружляють в голові весь час думки,
Він стільки передумав за ці роки,
Ні, треба виправляти помилки,
І вирішив : додому ані кроку.

За добру працю вийшов достроково.
Йому за тридцять, але не вагався
Життя почати з аркуша нового.
На Україну він завербувався.

Кругом степи одні, безкрайнє поле,
Колеса стукають, а серце крає.
Та озирнись на нього, зглянься, доле,
Невже у тебе жалості немає.

На південь України потяг мчиться,
В край металургів та ще шахтарів –
І серце починає дужче биться.
Він змін в житті тепер бажав, хотів.

У Сталіно узнав від чоловіка,
Що є під Волновахою Циркон,
Хоч фабрика не дуже там велика,
Беруть усіх без всяких перепон.

Тож подались туди, де  заробіток,
З Митром, так звали чоловіка того.
Тепер лиш мрія про сім’ю  і діток,
Бо влаштувався, є робота в нього.

А от житла як раз там не було.
Де притулитися вони шукали,
Потрапили  сусіднє де  село,
До тітки Ганни на квартиру стали.

Сергій валізу у руках несе
Там інструменти, більш нема нічого,
Та не горює – він заробить все,
Бо руки є і голова у нього.

З дитинства ліс, а тут все навпаки:
Степи, лани та ще сади і балки,
Село на пагорбі, за ним ставки,
Там риба є, то ж є там і рибалки.

А він волжанин,  в нього у крові
Любов, наснага до цієї справи,
Він з вудками уранці по траві
У  в вихідні зрання іде до ставу.

До тітки раз племінниця прийшла
Чорнява, ще й струнка та невисока,
Вузол якийсь та глечик принесла.
Сергій поклав на неї  зразу око.

Зустрілись  якось поглядом одразу ,
Хоч ще про неї він не знав нічого,
Сказав, що хоче жити з нею разом,
І що вона сподобалась до того.

Збентежилась : - у мене є два сини,
Тут без дітей є вдови і дівчати,
Своєї в мене ще й нема хатини,
Так що тобі є з кого вибирати.

- Нема де жити – зароблю і буде
І батьком добрим буду я синам,
Заживемо родиною, як люди,
Відчув, що треба бути разом нам.

Не спала майже цілу ніч Марія:
-  Глузує мабуть, може їй почулось,
Для неї чоловік – захмарна мрія,
Чи може доля й справді посміхнулась.

Тож прийде ніч  та принесе зірки
Коли  свої вже полягають спати,
Чи їй на зустріч вийти все таки?
О, Господи, а як побачить мати!

Я ж не стара, ще молода за віком,
Такою ж і вона колись була.
Я теж хотіла б жити з чоловіком,
Вона із чоловіком прожила.

То ж вийшла, вони стали зустрічатись,
Батькам сказала, ті не дуже раді,
Та твердо вирішили вже побратись,
Ніщо не може стати на заваді.

Він розповів їй чисто все про себе,
Нічого ї не думав приховати,
І були свідками земля і небо,
Все про дитинство, ще війну і грати.

- Тепер вирішувати лиш самій
Зі мною бути є іще бажання,
Потрібен я , чи ні, тобі такий?
Я виправдаю твої сподівання.

- О бідний, скільки пережив багато,
Волосся наче сніг вже припорошив,
Тебе за чоловіка хочу мати,-
У очі зазирнула: – Ти хороший.

То ж привела до батьківської хати:
- Він - чоловік мій, житимемо разом.
Не стала чи хотів хто і питати:
- Збудуємо - то підемо  одразу.

Пісок, солома, глина – усе місять,
Самі працюють тяжко і багато,
І вже минає майже цілий місяць,
Саман вже є, то буде в них і хата..

Він виписав деревини з роботи
Сам  тесля, двері, вікна – це за фахом.
Стараються, хватає їм турботи,
Придбали  й черепиця ще для даху.

Теслярував на фабриці, а потім
Електрик, каменяр – усе помалу,
Ще  й бригадиром став він на роботі,
Бо  робітничих рук  не вистачало.

То ж все умів, та часу бракувало
Нічого більш  не стало на заваді
То ж потихеньку хату будували,
А хлопці які ж  тільки були раді.

Він дні рахує, прагне, дуже хоче,
Скоріше перейти б в своє житло.
Сергій працює цілі дні і ночі:
Майструє все, клепає, щоб було.

Дерева золотом  укрились, осінь
Птахи у вирій стали відлітати.
Не здійснена до цього мрія досі,
Здійснилась, входини у нову хату.

Чекали разом всі цієї миті,
Щоб їм самим господарями стати.
Він чув  себе щасливішим у світі,
Бо взнав, що жінка стане втретє мати.

Він сина так хотів, хотіти мало,
Не від бажання це і не від слова,
А доля донечку йому послала,
То ж хай росте велика та здорова.

В дитинки губки пухлі, круглолиця,
Він глянув  і такого не чекав:
І очі сірі – ну,  як та  сестриця ,
То ж на честь тітки Галею назвав.

Як мріялось, збулося все у нього:
Дружина, діти та житло своє…
Ніколи він не братиме чужого,
Тепер у нього все потрібне  є.

Лист-запит посилав не раз додому,
Хотів знайти рідню свою тепер.
Та знов : «нема таких у місті цьому»
То де шукати ще  своїх сестер?
.

Послав іще і Шура обізвалась,
Вона і Ніна повернулись – оце вісті .
Галина у Уфі так і зосталась,
Бо заміж вийшла вдруге в тому місті.

Ні звісточки про брата аж до нині,
Давно його шукали і вони.
Не знали, що живе він в Україні,
Не знали як прийшов, коли з війни.

А він знайшовся сам, чи це не вдача,
Тепер постійно листуватись стали,
Здається сестри не губились наче,
Усю сім’ю до себе в гості звали.

Тож і поїхали: два сини та донька,
Вагітна жінка вдруге вже ходила,
Щоб прізвище залишилось синка,
Усе ж хотів йому щоб народила.


Прилипли діти до вікна, як мухи,
На  потязі ніколи не катались,
Цікаво: стук коліс, ритмічні рухи,
І десь далеко вже село зосталось.

Летять картинки, ніби на екрані,
Міняються так швидко, за хвилину.
В яскраву зелень всі дерева вбрані,
Крізь зелень потяг дуже довго лине.

Десь  подівались вже степи знайомі
Ліс  із усіх боків стоїть стіною,
І очі всіх не піддаються втомі,
Дивуються природою такою.

Зустрілися,  зібралися всі разом.
Живий, здоровий брат їх, не загинув.
І сестри обіцяються  вже з  часом
Приїхати до них на Україну.

Вони ходили містом по дорозі,
Де жив показував і працював тоді,
Каталися на катері по Волзі,
Дитинства дух почув Сергій в воді.

Зайшли у ліс і він зітхнув повільно:
Тут ягоди , галявина широка…
На Україні гарно теж і вільно,
І простір навкруги, де кинеш оком.

Приїхали додому – рідна хата,
Тут все, до чого прикладали руки
І кішка вибігла їх зустрічати,
За нею пес, теж скучив від розлуки.

У серпні, коли яблука налились
І пахло яблуками в садках,
У них дитинка знову народилась,
Знов дівчинка, тож доля отака.

- Ну, що ж, хай і вона росте здорова.
- Я знала, буде так, - сміється жінка.
Дитя смугляве та ще чорноброве ,
Поцілував її -  моя кровинка.

Отак я і  з’явилась,  з всіх остання,
Вже матері було аж сорок років.
Я вдячна, що їм стачило бажання,
Та  рішення зробити такі кроки.

І   треба кожен день всіх  годувати,
Сім’я велика, четверо дітей
Пішла з кар’єру, із роботи мати.
Бо  завели корову та свиней.

У вихідні, та ще після роботи,
Наймався батько, клав селі будинки.
І хоч багато   в нього так турботи,
Для  творчості знаходив теж хвилинку

Плів кошики,  та ще робив малюнки.
Взяв рамки під картки повирізав,
На них наніс з соломки візерунками,
Та ще вірші писав і сад плекав.

Любив  поміж дерев в саду ходити,
Як листя зеленіє на весні,
Як все вкривається  пахучим цвітом,
Красиво так, неначе  як у  сні.

І ми всі  любувались, бігли слідом
Раділи, на очах усе росло.
Вгощалися дарами саду  літом,
Як гарно нам усім тоді було.

Книжки були, газети та журнали,
Збиралися усі біля стола,
По черзі вголос ввечері читали,
Я не читала, бо була мала.

Коли степи вкривалися травою
І жайворонка пісня вже  пливла,
На   сінокіс всі ранньою порою
Збиралися  далеко від села.

Тож батько і брати траву косили,
Зробив зручні нам граблі власноручно.
І   ми перевертали та сушили,
Виносили, щоб під’їжджати зручно.

Привеземо додому, усі діти
Сусідські  в нас і плигають й  ниряють…
А взимку сіно те так пахне літом.
Роки летять – а діти підростають.

Розрісся сад великий та високий,
Врожайний, аж гілки упали долі.
Налиті яблука і груші соком
З сестрою ми носили у приполі.

Брати навчались, в армію пішли,
А після одружились по одинці.
А ми з сестрою дома ще жили,
Бо в нас таки була різниця в віці.

У місті вже й сестра навчатись стала,
А я, як наймолодша з всіх дитина,
Зосталась та й батькам допомагала,
Була у них за доньку і за сина.

Кладе із цегли батько – я в нагоді,
Рубає дрова – я все подаю.
Полю із мамою все на городі
Та ще у вечері корів дою.

Дійшла й до мене черга від’їжджати,
Хоч батько і не мав освіти сам.
Він намагався всім освіту дати,
Без винятку усім своїм дітям.

Повиростали й полетіли діти
Від батьківської хати в білий світ,
А батько все частіше став хворіти,
Війна усе ж залишила свій слід.

Усе частіше він лежав в лікарні,
Боровся  та хворобі не здавався,
А розпити про те були всі марні,
Він шуткував і голосно сміявся.

Я вивчилась і знов прийшла додому,
І так,  як всі невдовзі  одружилась.
Потрібна допомога знала й тому
З батьками разом жити залишилась.

А батько вже на пенсію пішов,
Тож зятя він навчав всьому помалу.
І  гарного помічника знайшов,
Бо дихати вже астма не давала.

Прийшла зима і льодом  воду вкрило,
А зверху припорошив все сніжок
Хоч тіло хворе, а душа хотіла,
Рибалити  ходив він на ставок..

Надворі грудень був, похолодало,
А  він пішов, як не вмовляли разом.
Ще й риби у той день впіймав немало,
Прийшов додому ледве, пізнім часом.

А жалуватися не мав він звички,
Казав, що ти від долі  не втечеш.
То ж  спати ліг і вже не встав в ту нічку…
І досі у грудях мені пече.

Час лине, хоч пройшли уже роки,
А в пам’яті нічого не згасає,
Я вдячна , батьку, що ти був такий,
Тебе  і досі так не вистачає

Ти нас навчив життя пізнати смак
І бачить світ завжди з усіх сторін.
Пробач мені, як щось було не так,
Спасибі, батьку, та низький уклін.

19.04.2010.