Зi спогадiв

Я дуже ціную все навколо себе,
Я кохаю своє життя!
З захопленням дивлюсь у небо,
Відкриваю нові почуття.

Кохаю я рідний будинок
І хатку у Чернівцях,
Мені не потрібен годинник,
Прокидаюсь я з сонечком у віконцях.

Навіть у самий виснажливий, напружений день
Зігріє зелений весняний цвіт,
Та й заспокоєння душі принесе
У синьо-волошковім небі нескінченний зорецвіт.

Я пам'ятаю як з сім'єю
 ходили ми в Боронський сад.
Черешню й вишню там збирали,
У тим місці безліч є спогад.

Ще пам'ятаю як їздили на поле в возі,
Як тато годував коня з руки,
Як мати збирала вінок з ромашок,
Сестра на комарів наставляла п'ястуки.

Безліч є спогадів про дідусину хатку,
Про козликів, курочек та й його коня,
Про Сашкове радіо з улюбленой піснею,
Як квіточки збирали щодня.

Також найулюблені були ті дні,
Коли Христинка з Алінкою в гості приїжджали.
Ми дуже їх кохаємо, вони настільки чудні !
Хотілось, щоб ніколи вони не виїжджали.

Наші дівчата дорослі вже дуже,
Мають своїх коханих чоловіків.
Скоро дитячі шкарпеточки бабуся зів'яже.
Чи немає у вас вже маленьких черевичків?!

Пам'ятаю Велику Паску в Карапчіві у бабусі,
Її смачніші пасочки.
І як збирались всі рідні,
Допомогали їй усі.
Разом слухали весняні струмочки.

І ось роз'їхалися по різним сторонам,
кого-то вже й не повернути зовсім.
Але у пам'яті назавжди залишаться ті спогади,
їх не зітруть года,
І я не зможу ніколи їх забути назовсім.

І ніколи не пошкодую я за всі ті прекрасні моменти, що були в житті.
Заради всього, що мені дорого, я кинуся зі скелі в прірву в самозабутті.