Зайва

Я просто зайва. Непомітна,
мов привид у нічному місті.
Мені немає зовсім місця в людскіїх душах -
то пустеля.
Та я мовчу. Мовчу, мов птах німий.
Байдужістю зв'язало крила.

З холодних металевих стріх
знов сиплються шматочки осіні цієї.
Вони спадають на моє волосся,
і саме з ними я постійно розмовляю,
бо більш немає з ким.
Повз мене ходять люди-невидимки.
Їм мову відняло від того часу,
що втратили вони
у спробах зазирнути у майбутнє.

Годинник час відмотує назад,
а я, тримаючи його своїми силами всіма,
уперто намагаюсь бігти уперед.
Зникає страх.
Він притаманний кожному
окрім, звичайно, часу,
що безсоромно рухається далі,
байдуже бо йому на складнощі людські,
масштабні біди, війни та всесвітній хаос.
Він робить своє діло.

Жодної зупинки немає
в нашім апатійнім існуванні.
Чорнильні лінії сплітаються
в один майстерний візерунок,
перетікаючи з одного аркуша на інший.
Ці аркуші - то дні мого життя,
які наповнюються сенсами новими.

Тактильні відчуття навколишнього світу
поволі розчинились в суто емоційнім сприйнятті.
І наче нафта, що затягує моря,
байдужість до всього навколо і мене втягнула.

Мені однаково, хто ходить коло мене,
я не помічу жодної людини,
бо весь цей час вони всі нехтували
моїм існуванням.
Тож я відповідаю тим самим.

Так, я залишилась сама,
та це дрібниці в порівнянні з усіма речами,
що знов мені відкрилися на повну.

Я виринула з глибини самообману.
Ковтну повітря і за кілька діб порину знову.

10.11.2017