пустота

Я перестала розуміти, де я.
Навколо тиша й скелі. Та не кам'яні. Вони чомусь не реагують на тепло долонь. Нависають над головою, тиснуть на підсвідомість.
Я не знаю, що то за матерія. Не розумію. Проте відчуваю.
Мені складно.
Думки плутаються.
Я розплющую очі, але це чомусь не має сенсу. Навколо темрява. Відчуття повної сліпоти...
Роздираю повіки пальцями, щоб хоч щось побачити. Хоч якийсь промнець.
Ноги не слухаються. Я сідаю. Відчаваю кожною частиною свого тіла пульсацію тих скель. Притуляюся спиною...
Я не можу піднятися. Вони втягують мене. Вони живі. Вони дихають.
Щось шепочуть.
А я не можу вимовити й звука. Я... німа? Не можу говорити, чути, бачити.
Ні, ні, ні...
Не може бути.
Невиправдана тиша починає зводити мене з розуму. Я відкидаю голову, притуляюся до цього створіння всім тілом.
Більше я нічого не відчуваю. Тільки ворушіння скелі й повну тишу навколо.
Я всередині чогось невідомого, ще не вивченого.
Заплющую очі. Невже це кінець? Або нічого й не було? Мабуть, так. Мене не існує. Я - вгадка когось звище.
Я вже нічого не відчуваю. Лише спокій і абсолютно мертву тишу...

13.09.2017