Эмигранты

Минуле топиться у крові,
У водах мідної ріки:
Волають з мертвих ешелонів
Чиїсь загублені кістки;
Далекі сині пароплави,
Немов скелети від китів,
Лицем до пристані припали
І лижуть гальку берегів;
Сигналять з небуття машини
Примарним стогоном жалю,
Скриплять рулі і плачуть шини,
Цілують ніжно авеню;
І крізь столітні перегони
Із часом, простором і сном
Зітхають стомлені вагони,
Здається, вічним двигуном.
А рупор підганяє, дише
У спину холодом зими,
І знов, захекавшись, афіши
Швидкі хапають ланцюги,
Шмагають очі емігрантам
Червоним вигуком серпа -
Мов грізноокі коменданти,
Кричать знайомі імена.
А ми тікаємо від себе
В чужі життя, чужі світи
І думаєм, що так і треба,
Що спопеляємо мости,
Що дім уже навчився слухать,
Що терпка кава їсть уста,
Що всюди вуха, вуха й вуха,
І лиш ніде - людська душа.
Ми думаєм аж до світанку
Про любі спалені мости,
Рахуєм дні, рахуєм ранки,
Рахуєм смерті і листи,
Але не знаєм, що підошви
Старих підлатаних "шузів"
Багряні кров'ю, і тривожні
Сліди маркують втікачів.
Ми думаємо, що лишаєм
Скажене й дике кабаре,
Але насправді забуваєм
Позаду нас самих себе.
Величної і Голубої
Сини і дочки - без числа,
Мов байстрюки у перебої,
Мов рев покірного вола,
Вростаєм п'ятами у землю
Блискучих від дощу платформ.
Пекельні ріки, чорні греблі
Самотніх душ і уніформ.
І мерехтять із-поміж лісу
Перемальованих облич
Червоні клаптики ірисів -
Тавро твердих значущих пліч.
Немов воли, шалено-дикі
І раптом залякано-малі,
Минають тіні без'язикі
Своїх багряних королів.
За ким же б'ють страшні куранти?
Хто чергами тупоче в такт?
Мабуть-таки, це емігранти.
Червоно-український мак.