Иван Франко Поэма Моисей Часть 2

Иван Франко: Поэма «Моисей» (Часть 2)
- перевод Владимира Туленко

Глава 3.

Вечерело.  И пекло жары
Угасало немного,
Над горою закат догорал,
День сменив нам в итоге.

Словно дождь золотой из небес
Опускалась прохлада,
И в шатрах кочевых оживилась
Людская армада.

Плавно очень, ступая
Расслабленным шагом,
Разбредались еврейки с кувшинами,
В поисках влаги.

Водрузив на себя по кувшину –
Брели все к колодцу,
А в руках их из кожи мешки –
Коз доить, коль придётся.

Дети старшие, словно зайчишки
Сплошь в игры играют:
Догоняют друг друга, кричат,
И из луков стреляют.

Кое-где слышать можно в шатрах
То ли смех, то ли стоны,
Кто-то грустную песню заводит,
Поёт монотонно.

Наконец, и отцы, и деды
Из шатров тех выходят,
И от гор и оврагов  свой взгляд
Ни на что не отводят.

Не видны ли разведчики  где-то
За жёлтым туманом?
Или, может, пустынь сатана
Им грозит ураганом?

Но спокойно вокруг, разговоры пошли,
Как годится:
Почему, например, мало так молока,
Должен кто отелиться.

И уже ль для ослиц не хватает
Простой очень каши?
И куда кочевать, где долины найти,
Где корм краше!?

Авирону понравился край Мадиам,
Но Датон хочет дальше.
Ну, а как Моисей? Тот молчит,
Помнит суд он вчерашний.

В целом, в лагере шум, беготня,
Смех, и громкие крики,
Из шатров выбегают, челночно снуя,
От мала до велика.

Что случилось? Иль враг где-то здесь?
Зверь попался в капканы?
Нет, смотри Моисей! Это вновь Моисей
Озирает курганы.

Хоть года и заботы его, как каблук
Искривили,
Но в глазах его блеск, возраст видим
Бессилен.

Волос сед, словно снег, но еще
Есть здоровье и силы,
И причёска его говорит:
«Он, как бык, агрессивен!»

Он на площадь широкую вышел,
К центральной палатке,
Во все стороны света топорщится
Волос в остатке.

В той палатке сундук неподъёмный,
Из кованой меди,
А внутри Иеговы указ, что ведет лишь
К победе!

Но давно не заходит никто в ту палатку
Святую,
Так как ужас её стережёт, словно пёс,
Кость большую.

Камень возле палатки огромный лежит
На восток он направлен,
И на камень взбирается тот,
Кто вещает о главном.

И на камень взошёл Моисей, 
И шарахнулись люди.
Неужели запреты забыть он посмел,
Что же будет?

Ведь придётся разбить старика,
Как сухую колоду!
Неужели такая судьба – умереть
У отца всех народов?

Покраснел Авилон, что ослушался дед,
Багровеет с досады.
Остальным же Датан что-то шепчет,
Но видно – не рад он!

Глава 4.

«Вы вчера на Совете,
Не умное приняв решение,
Поступили, как дети!» -
Так вместо преамбул вступления

Он молвил. «Язык опечатали,
Душу!
Но я не смолчу, буду правду вещать,
Я не струшу!

Пойми, о, жестокое, властное
Ты, поколение,
Что душу живую вовек не убить
Камнем, или решением.

Вы слух отключили вчера,
Взяв навет за основу.
А разве подобное нам говорит
Бог наш, царь Иегова?

Побойтесь молю, только
Божьего гнева Святого,
Ведь он пострашнее, пожалуй,
Раскатов небесного грома.
 
От слов его горы дрожат
И земля полыхает,
А ваши сердца, словно лист,
Пожелтев, опадают.

Вчера вы кляли его,
Имя порочили всуе,
Поскольку от мудростей мира
Ваш гнев лишь бунтует.

А вам в сердце мудрость вложил
Наш Отец Иегова,
И будет она гнать к мечте
Той несбывшейся снова

Вчера вы покой возвеличили,
Были так строги.
Чего же ваш ум не хотел
Взять советы, вопрос задав богу?

Ужель для покоя призвал он
Из Ур и Гаррана,
Авраама и племя его
На луга Канаана?

Потом для покоя водил их
Средь вод Иордана,
Семь лет в голодовке, пока не послал
Их он к Нилу нежданно.

И, если бы бог наш хотел
Вам покой даровать трупа в крипте,
То гнули б вы спины, как «пашут» волы
В нещадном Египте.

Я к вам обращусь не, как тот
Что словам всем внимает,
А, как человек, тот, что с богом
В конфликт не вступает.

Достал Иегова для вас лук свой,
Целится начал.
Стрелу подготовил, нацелился.
Как же иначе?

Вы – стрелы его, что готовы
К сраженьям, к победному бою.
А может стрела та просить:
«Дайте, дайте покоя?»

Вчера были вы все на барышень
Томных похожи уж очень,
Не слушать решив наставлений моих,
Ни пророчеств.

Специально об этом я с вами
Веду разговоры,
Так как божия кара придет к нам ко всем
Очень скоро.

И вы слушать должны то, что будет
С народом, и с вами…
А теперь знать хочу, кто же
Бросит в меня первый камень?

Глава 5.

Если вы зареклись слушать
Правду о божией ласке,
То, как деткам, поведать хочу
Одну старую сказку.

Собрались дерева как-то раз
На широком раздоле.
«Мы сегодня себе короля выбирать
Станем вольно.

Чтобы нас защищал, чтоб надёжа,
И, чтобы подмога.
Чтоб хозяином был, цель конечную знал,
И дорогу».

И сказали одни: «Нам счастливые дни,
Жизнь в нирване,
Обеспечит на век, тот, что краше вас всех –
Кедр в Ливане.

Согласились позвать, чтоб царем ему стать,
Умоляем:
«Просим, к нам снизойди, и на трон к нам прийди,
Так желаем!»

Но, речам не вняв, кедр им всем отказал:
«Что за радость,
Бросить край родной, горы и покой,
Воли сладость?

Добровольно чтобы себя лишить
Солнца свет мне видеть,
Волю вольную навсегда забыть,
То есть сгинуть?

Вы корону мне принесли сейчас,
Только это странно.
Я и без неё проживу сто лет,
Как король Ливана!

Дальше дерева к пальме, хвост поджав,
Бросились, что мочи.
Ты растёшь средь нас, просим в этот час
Очень-очень.

Пальма им в ответ: «Братья, спору нет,
Вам спасибо.
Но, закон творить, справедливой быть
Нужны силы.

Чтоб всегда закон был, и только он
В целом свете,
Надо жизнь менять, самой-самой стать.
Как же дети?

Или солнце напрасно мой сок
Грело денно и ночно?
Где ж плоды станут люди искать,
Коль захочется очень?

И от мыслей тяжёлых
Прогнулись деревья и сникли,
Так как пальма и кедр очень грустные
Задали мысли.

Стали розу просить: «Ты настолько
Умна и пригожа,
Без короны, но ты же царица,
Избранница божья!

К дубу также прошли, и просили
Такими словами:
«Ты ветвями богат, и ещё знаменит
На весь мир желудями».

А берёзу они на коленях почти
Попросили: «Вы – панна!
Вы серёжки развесите в косах.
О, как вы желанна!»

И тогда прокричал ради шутки
Один, что есть мочи:
«Нам в терновник скорей бы пойти,
Может тёрн тот захочет?»

Подхватили тот клич все деревья,
Что были в округе,
И просили в терновнике слёзно:
«Приди! Будь, что будет!»

Молвил тёрн: «Как прекрасно, и мило,
Поверьте, конечно,
Что ко мне вы пришли. Я заступником
Вам буду вечно!

Пусть не статный такой я, как кедр,
Не красив я как пальма.
Я – не дуб, я не самолюбив.
Нет «берёзовой тайны».

Но, для жизни поля
Добывать буду вам, если надо.
Я внизу постелюсь,
Будьте вы украшением сада.

Защищать все подходы я к вам
Буду мудро – шипами,
Украшать буду все пустыри
Я своими цветами.

Стану зайцу гнездом,
И пристанищем буду я птице.
Чтоб вы лучше росли,
Я до смерти за вас буду биться!


*****
Іван Франко: ПОЕМА  «МОЙСЕЙ» (Частина 2)

III

Вечоріло. Поменшала вже
Цілоденная спека,
Над горою край неба палав,
Мов пожежа далека.

Наче дощ золотий із небес,
Полила прохолода;
Починається рух у шатрах
Кочового народа.

Звільна, плавно ступаючи, йдуть
Кам’яними стежками
Чорноокі гебрейки бичем
З глиняними збанками —

Із збанками на головах, ген
Під скалу до криниці,
А в руках їх мішки шкіряні,
Щоб доїти ягниці.

Старші діти по голім степу,
Наче зайчики, грають,
В перегони біжать і кричать
Або з луків стріляють.

Де-де чути квиління з шатра
Або регіт дівочий;
Там хтось пісню заводить сумну,
Наче степ у тьмі ночий.

Та ось старші, батьки та діди,
Із наметів виходять
І по горах, по голім степу
Скрізь очима поводять:

Чи не видно ворожих їздців
Де за жовтим туманом?
Чи не котить де південний біс
Пісковим гураганом?

Ні, спокій! І розмови пішли
Ті звичайні, сусідські:
Щораз менше в ягниць молока,
І ягнята ось тільки.

Навіть що для ослиць не стає
Будякової паші!
Доведеться кудись кочувать
На пасовиська кращі.

Авірон радить край Мадіам,
А Датан іще далі.
А Мойсей? Той замовкне, мабуть,
По вчорашній ухвалі.

А втім, в таборі гомін і рух,
Біганина і крики;
Із шатрів вибігає народ
І малий, і великий.

Що таке? Чи де ворог іде?
Чи впав звір у тенета?
Ні, Мойсей! Глянь, Мойсей виходжа
Із свойого намета.

Хоч літа його гнуть у каблук
Із турботами в парі,
То в очах його все щось горить,
Мов дві блискавки в хмарі.

Хоч волосся все біле як сніг,
У старечій оздобі,
То стоять ще ті горді жмутки,
Як два роги на лобі.

Він іде на широкий майдан,
Де намет заповіту
Простяга свої штири роги
В штири сторони світу.

В тім наметі є скриня важка,
Вся укована з міди,
В ній Єгови накази лежать,
Знаки волі й побіди.

Та давно вже не входить ніхто
До намету святого,
Його жах стереже день і ніч,
Мов собака порога.

Але камінь великий лежить
Край намету до сходу:
З того каменя звичай велить
Промовлять до народу.

На той камінь зіходить Мойсей —
І жахнулися люде.
Та невже ж волі всіх на докір
Він пророчити буде?

І прийдеться розбить, розтоптать,
Як гнилую колоду,
Кого наші батьки і діди
Звали батьком народу?

Ось між чільними вже Авірон
Червоніє з досади,
А середнім щось шепче Датан,
Лихий демон громади.

IV

"Вчора ви, небожата мої,
Раду радили глупу;
Се хотів я сказать вам тепер
Замість першого вступу.

Ухвалили печать наложить
На язик мій, на душу, —
Тож тепер вам усім вперекір
Говорити я мушу.

Зрозумійте й затямте собі,
Ви, сліпців покоління,
Що, як зглушите душу живу,
Заговорить каміння.

Вчора ви сприсяглися свій слух
Затикать на промови,
Не мої, не тих глиняних уст,
А самого Єгови.

Бережіться, а то він до вас
Заговорить по-свому,
Заговорить страшніше сто раз,
Як в пустині рик грому.

А від слів його гори дрижать
І земля подається,
Ваше серце, як листя в огні,
Зашкрумить і зів’ється.

Вчора ви прокляли всякий бунт —
І кляли його всує,
Бо напроти тих глупих проклять
Ваше серце бунтує.

Бо в те серце Єгова вложив,
Наче квас в прісне тісто,
Творчі сили, — ті гнатимуть вас,
У призначене місто.

Вчора ви уважали спокій
Найблаженнішим станом;
Та чи радився ум ваш при тім
З вашим богом і паном?

Чи то він для спокою призвав
З міста Ур та з Гаррана
Авраама і плем’я його
На луги Канаана?

Для спокою їх потім водив
По йорданськім поділлю?
Семилітнім їх голодом гнав
Аж над береги Нілю?

Якби хтів вас в спокою держать,
Наче трупа у крипті,
То ви й досі, як сірі воли,
Гнули б шиї в Єгипті.

Тим-то буду до вас говорить
Не від себе, а владно,
Щоб ви знали, що з богом на прю
Виступать непорадно.

Бо Єгови натягнений лук,
І тятива нап’ята,
І наложена стрілка на ній —
І то ви є стріла та.

Як стріла вже намірена в ціль,
Наострена до бою,
Чи подоба стрілі говорить:
"Я бажаю спокою?"

А що вчора ви тут присягли,
На подобу жіноцтва,
Більш не слухать обітниць моїх,
Ні погроз, ні пророцтва, —

То навмисно про все те до вас
Побалакати хочу:
І обітницю дам, що прийде,
Погрожу й попророчу.

І ви мусите слухать, хоч злість
Вб’є вам жало студене.
Рад я знать, чия перша рука
Підійметься на мене!..

V

Зареклися ви слухати слів
Про Єговину ласку,
Тож, мов дітям безумним, я вам
Розповім одну казку.

Як зійшлися колись дерева
На широкім роздоллі.
"Оберімо собі короля
По своїй вольній волі.

Щоб і захист нам з нього, і честь,
І надія, й підмога,
Щоб і пан наш він був, і слуга,
І мета, і дорога".

І сказали одні: "Вибирать —
На одно всі ми звані.
Най царює над нами вовік
Отой кедр на Лівані".

І згодилися всі дерева,
Стали кедра благати:

"Ти зійди з своїх гордих висот,
Йди до нас царювати".

І відмовив їм кедр і сказав:
"Ви чого забажали?
Щоб покинув я сам ради вас
Свої гори і скали?

Щоб покинув я сам ради вас
Блиски сонця й свободу,
Бувши вольним — пустився служить
Збиранині народу?

Ви корону мені принесли?
Що мені се за шана!
Я й без неї окраса землі
І корона Лівана".

І вернулися всі дерева,
Стали пальму благати:
"Ти між нами ростеш, нам рідня,
Йди до нас царювати".

І сказала їм пальма: "Брати,
Що се вас закортіло?
Царювати й порядки робить —
Се моє хіба діло?

Щоб між вами порядки робить,
Чи ж я кинути в силі
Свої цвіти пахучі та свій
Плід — солодкі дактилі?

Мало б сонце даремно мій сік
Вигрівати щоднини?
Мого плоду даремно шукать
Око звіра й людини?

Хай царює хто хоче у вас,
Я на троні не сяду,
Я волю всім давать свою тінь,
І поживу, й розраду".

І погнулися всі дерева
Під думками важкими,
Що не хоче ні пальма, ні кедр
Царювати над ними.

Нумо рожу благать! Та вона
Всьому світові гожа,
Без корони — цариця ростин,
Преподобниця божа.

Нумо дуба благати! Та дуб,
Мов хазяїн багатий,
Своїм гіллям, корінням і пнем,
Жолудьми все зайнятий.

Нум березу благать! Та вона,
Панна в білому шовку,
Розпуска свої коси буйні,
Тужно хилить головку.

І сказав хтось, неначе на жарт,
Оте слово діточе:
"Ще хіба би терна нам просить,
Може, терен захоче".

І підхопили всі дерева
Се устами одними,
І взялися просити терна,
Щоб царем був над ними.

Мовив терен: "Се добре вам хтось
Підповів таку раду.
Я на вашім престолі як стій
Без вагання засяду.

Я ні станом високий, як кедр,
Ні, як пальма, вродливий
І не буду, як дуб, самолюб,
Як береза, тужливий.

Здобуватиму поле для вас,
Хоч самому не треба,
І стелитися буду внизу,
Ви ж буяйте до неба.

Боронитиму вступу до вас
Спижевими шпичками
І скрашатиму всі пустирі
Молочними квітками.

І служитиму зайцю гніздом,
Пристановищем птаху,
Щоб росли ви все краще, а я
Буду гинуть на шляху".