Монолог гамлета поетичний переклад олександра виже

МОНОЛОГ ГАМЛЕТА
(поетичний переклад Олександра Виженка)

Цей світ, Той світ – питання на межі:
Що вибрати: роки страждать
Від зашморгів та стріл лихої долі
Чи в бій з мечем піти в буремнім морі,
Щоб ставсь фінал? Померти. І поринуть в сон.
В Той світ, де кажеш сам собі:
Тілесні муки, серця біль
Не зможуть докучати вже мені.
Манить Той світ. Померти. І поринуть в сон.
У сон, де будуть сни, так, сни, але які?
Гадаю я: видіння небуття
За всі терзання сірого життя
Нам мали б спочив дарувать. Проблема в тім,
Що лихо – марафон.
Хто б став терпіти бич і глум часу,
Зло кривдника, безчестя гордія,
Кохання гніт, відсутність правосуддя,
Нікчем бравади, ляпаси вельмож,
Крик відчаю у колі словоблуддя,
Коли б він знав, що зводить всі рахунки
Тонкий кинджал? Хто б став леліяти
Нещастя, щоб лиш кректати та пітніти
В безрадіснім житті,
Якби не страх одвічний перед Потойбіччям,
Тим Краєм, звідки   
Ще жоден мандрівник не повертався?
Той страх, що змушує всіх нас терпіти знане зло
І не шукати ще не знане нам.
Ми полохливі. Винна в тім – свідомість!
Вона рішучість відбирає нашу, а натомість,
Поплутавши нам почуття й думки,
Всі наміри величні й благородні
Скеровує на шлях мізерних дій.
То шлях – в ніщо. Душе, свій клекіт стиш!
Офеліє! Зоря яскрава! Німфо!
Згадай в молитвах всі мої гріхи!

 
МОНОЛОГ ГАМЛЕТА
(підрядоквий переклад Артема Виженка)

Бути, чи не бути: ось у чому річ:
Чи є більш гідним наразитися
На зашморги та стріли лиховісної долі,
Чи постати зі зброєю проти моря лих
І в протистоянні покінчити з ними? Померти: заснути;
Вже ні; і, заснувши, сказати, що, заснувши, ми позбуваємося
Сердечного болю і тисячі ударів природи,
Спадкоємцем яких є плоть, це завершення,
Якого варто щиро прагнути. Померти, заснути;
Заснути: можливо, бачити сни: так, ось у чому заковика;
Адже ті  сновидіння, що можуть прийти у цьому смертному сні,
Коли ми скинули  із себе  терзання й тягарі мирського життя,
Мають дати нам перепочинок. Ось у чому причина того,
Що лихо триває так довго;
Адже хто б витримав удари часового батога та глузування часу,
Зло, заподіяне гнобителем, безчестя гордія,
Муки відкинутого кохання, відстрочку правосуддя,
Зарозумілість службовців, та стусани,
Заповзяту гідність невдалих спроб,
Коли він сам міг би звести з собою рахунки
Простим лезом? Хто б стерпів нещастя
Заради того, щоб кректати й пітніти у безрадісному житті,
Але це жах перед чимось після смерті,
Незвіданою країною, вирушивши куди,
Жоден мандрівник не повертається, спантеличує волю 
І змушує нас радше обирати знесення того зла, що ми отримуємо,
Аніж політ до інших, про яких ми не знаємо?
Таким чином свідомість перетворює всіх нас на боягузів;
І таким чином справжній відтінок рішучості
Весь вкривається блідим зліпком думки,
Та заміри, величні за суттю та вчасні,
Саме через це стають на хибний шлях
І перестають називатися дією. Заспокойся ж, зрештою!
Прекрасна Офеліє! Німфо, у твоїх молитвах
Нехай будуть згадані усі мої гріхи.

MONOLOGUE OF HAMLET
(William Shakespeare)

To be, or not to be: that is the question:
Whether ’tis nobler in the mind to suffer
The slings and arrows of outrageous fortune, 
Or to take arms against a sea of troubles,
And by opposing end them? To die: to sleep; 
No more; and, by a sleep to say we end
The heart-ache and the thousand natural shocks 
That flesh is heir to, ’tis a consummation
Devoutly to be wish’d. To die, to sleep;
To sleep: perchance to dream: ay, there’s the rub; 
For in that sleep of death what dreams may come 
When we have shuffled off this mortal coil,
Must give us pause. There’s the respect
That makes calamity of so long life;
For who would bear the whips and scorns of time, 
The oppressor’s wrong, the proud man’s contumely, 
The pangs of dispriz’d love, the law’s delay,
The insolence of office, and the spurns
That patient merit of the unworthy takes,
When he himself might his quietus make
With a bare bodkin? who would fardels bear, 
To grunt and sweat under a weary life,
But that the dread of something after death, 
The undiscover’d country from whose bourn
No traveller returns, puzzles the will,
And makes us rather bear those ills we have
Than fly to others that we know not of?
Thus conscience does make cowards of us all; 
And thus the native hue of resolution
Is sicklied o’er with the pale cast of thought,
And enterprises of great pith and moment
With this regard their currents turn awry,
And lose the name of action. Soft you now!
The fair Ophelia! Nymph, in thy orisons
Be all my sins remember’d