***

Прокинься, ластівко моя, від сну, який як пелена,
Зайшло вже сонце й місяць в повні, а ми з тобою ще не згодні.
Ти кажеш, що вона чекає, про мене думає, бо ж знає,
Як важко жити в цій безодні, з якої все ми бачим зовні,
Але, ховаючись у тіні, тримаючи в собі тебе,
Я згадую легкий цей подив, коли зустрів ще я тебе.
Твої долоні не забуті, твій подих тихий при мені
І ця усмішка, мов прикутий, не зникла вірність тільки й мрій.
І все ж з тобою я не згодний, твої слова це лиш слова,
Не бачиш ти в пітьмі закутий і вороття у світ нема
А ти ще кажеш, що чекає і навіть інколи згадає.
Чому все згадує для чого скажи лише у вічі й того.
Ти зрозумій: ні хто не кращий, усі вони тримали щастя,
Але тримаючись, кричали у відчаї в думках блукали,
І вже, побачивши надію, ішли вперед, щоб мати мрію.
І що ж тепер мені робити, забути маю, як радіти?
Чи є у світі та єдина, котра б сказала "Ти людина"
В тобі є все: від слів до крапки,- і мало хто із нас їх вартий.
Ви ж досі прагнете любові, але у вас вже різні долі.
Усе змінилося на краще, і зникли ви із вашим щастям.
І декому, зробивши ласку, пішов ти в світ, забувши казку...