Ще трохи пізніше, твоя коли кінчиться путь,
і старість злостива закрутить в баранячий ріг
під шкіри пергаментом змовкне вже пульс,
чим потім поділишся ти, заступивши поріг?
Про що ти розкажеш найвищому із судів?
Про ніч і роботу? Про руки в кишенях джинс,
про зграбний рядок і про осінь сумну? Про котів,
що виють у березні? Чи про листочки, що видерті із
блокнота старенького, поспіхом, де написав
ти кілька рядків і забув, може в пам'ять поклав,
як зведені тремором пальці ховаєш в рукав.
Силкуюсь відкинути сни, коли ранок настав,
себе із-за столу несу і не слухаю нашепти ті,
що тихо торочать - «Тихіше, завмри і засни...»
і вірю я, кожен рядок, що лишив на вагах у суді,
мені дозволяє дожити іще до одної весни.
Дожити
© Copyright: Петр Скорук, 2018
Свидетельство о публикации №118033001391
Свидетельство о публикации №118033001391
Рецензии
