Не пытай, люблю ли и навеки.
Кажется, не знает уж никто,
где взяли начало свое реки,
где те реки море приняло.
Иду безоглядно встречать.
Возвращусь безоглядно назад.
Впитанная землей гроза
станет плющом прорастать.
И в белых цветах, что опали,
уронили в грозу вишняки,
я стою и смотрю в дали
из-под легкой своей руки...
Оригинал:
Не питай, чи люблю, чи навіки.
Я, здається, не знаю сама,
де взяли свій початок ріки,
де ті ріки море прийма.
Безоглядно іду стрічати.
Безоглядно вертаюсь назад.
І увібрана грунтом гроза
проростає барвінком хрещатим.
І у білім цвіту опалім,
що зронили в грозу вишняки,
я стою і дивлюся в далі
з-під своєї легкої руки...
Лина Костенко. Не пытай, люблю ли и навеки...
© Copyright: Татьяна Шамсиярова, 2018
Свидетельство о публикации №118032900180
Свидетельство о публикации №118032900180
Рецензии