Пойду, поищу...

вольный перевод с укр. стих. Валентины Козачук

За село я в поле пойду,
Может, свое детство найду…
Прошлую себя поищу,
С васильком во ржи погрущу…

В поле среди звонких цикад
Пляшет длинноногий отряд:
Вертят от зари до зари
Желтой головой дикари.

Будто бы  дочурке своей,
Кланяются шляпки друзей,
Грубыми ладонями мне 
Ласково шуршат по спине.

А над нами купол небес  -
Манит обещаньем чудес!
Ветер, унеси меня вдаль,
В эту голубую вуаль…

И откуда вдруг два крыла -
Аистом над полем плыла!
Звезды собирала пока,
Улыбались мне облака.

Радугою кубарем вниз –
Соняхам небесный сюрприз!
Снова я по полю иду –
Может, что-нибудь и найду…

Только сколько можно идти?
Мне потерю ту не найти.
Соняхи кивают: «Прощай!»,
А по полю эхо: «Гай-гай…».

оригинал

Я шукала…

Я у поле пішла за село,
Там шукала  дитинство своє:
Шалапутне, мабуть же пішло,
Де волошка у житі цвіте!

А у полі барвистім цвіли
Довжелезні такі   соняхи.
Це ж на сонце дивились вони,
Танцювали,як ті дикуни!

В них шершаві   долоні-листки!
Ніжно ставились, як до дочки.
А кругом, наче дзвін кришталю...
То був Вітер! Віват скрипалю!

Підняла я свої два крила:
Як лелека  над полем пливла!
У хустинку ловила  зірки,
Усміхались до мене хмарки!

Сонця промінь смішив, лоскотав,
Ніжно-ніжно мене погойдав!
Я у райдуг намисто взяла,
Надзвичайно красива була!

Та схилилася  райдуга вниз -
Це для соняхів був мій сюрприз! -
Я у поле потрапила знов...
А дитинство кудись - сторчголов!

Утекло!..Не сказавши: - пробач!
Ось яке ти! - Ну, що ти? Не плач!-
Прокричало мені: - Прощавай!
Десь в мереживних травах... Гай-гай!..